Як ми дізнались про війну: історії про те, як прийшло 24 лютого

Олена Горобець

24-го лютого на світанку, перед пробудженням, мені снилось, що я гірко ридаю. Ніби хтось з найближчих помер, але уві сні всі були поряд, а я бігаю між ними і ридаю невтішно. Прокинувшись, не могла зрозуміти, чому відчуття зі сну були такими реалістичними, серце калатало. Почула гул літаків, чоловік спробував заспокоїти, мовляв, це фури розвантажують на підприємстві, що розташоване по сусідству з нашим будинком.
Того ранку ми мали їхати в експедицію з етнопроектом “Баба Єлька” знімати черговий епізод другого сезону телепередачі про них для Суспільного.
Тож не вдаючись у природу своїх емоцій, я встала і пішла на кухню чи ванну, не памятаю вже навіть куди, але почала збиратись.
Не вмикала телевізор чи радіо, не читала новини в телефоні. Лише глянула котра година. Було ледь по шостій.
Зателефонувала одна з учасниць проекту – Світлана Буланова і сказала: “Оленко, скасовуємо поїздку”.
Я ще не туди. Розпитаю, що сталось, що з її голосом, який звучав невпізнавано трагічно. Нахлинули відчуття зі сну.
Вона сказала: “Війна. Путін о 4:30 віддав наказ почати повномасштабну війну. Бомблять Київ, Харків, Одесу”.
Здавалось тієї миті рухнув весь світ. Я в житті так не ридала, як тоді.

Ірина Требунських

Крізь сон почула і відчула десь у середині грудей гул від літаків. У вихор думок у напівсні проникла здогадка – а раптом це війна? І уява почала малювати страшні образи. Вирішила, що продовжувати дивитися ці образи вже немає сенсу, тож подивилася на пропущені на телефоні. Подруга скинула фото довжелезної черги з автівок до заправки, яка в неї під вікном.
– Іра, війна почалася!
– Не панікуй! Я перевірю інформацію, а потім скажу, – відповіла я, до останнього сподіваючись, що це помилка.
Не помилка. Зателефонувала рідним і близьким, попередила. Намагалася пояснити те, що у самій не вкладалося в голові. Пам’ятаю, як прийшла на термінове засідання облради. Раділа, що на обличчі захисна маска – під гімн України я плакала безперестанку. Я не соромлюся сліз, проте не хотілося, щоб хтось бачив, як тремтять губи, як скривився рот від німого жаху. В центрі міста багато патрулів було – і це трохи заспокоїло. Тоді ще подумала – росіянам не зрозуміти, як це – коли поліція є захистом, а не загрозою. Зайшла зняти трохи готівки. Хоч була черга, та ніхто не сварився, ніхто не галасував. Попри метушню в місті люди були принишклі. Але вже тоді відчулося єднання – і у чергах до військкомату, і у чергах до банкоматів. Єдність є в очах продавців і продавчинь, які продовжують працювати, у водійок і водіїв громадського транспорту. У всіх.
На стіні на кухні в мене висить календар, який пояснює, що «кава це не відповідь, а питання. А відповідь – так». У клітинку за 24 лютого я вписала – «почалася війна». Далі час перестав ділитися на дні тижня та числа.

Неля Желамська

24 лютого завжди асоціювався в мене лише з татом – це був його день народження. Але ранок того дня почався навіть не з вигулу собаки, як зазвичай, а з гулу бойових літаків і фрази чоловіка «путін об’явив війну нам – наступають». 4:50. Перша думка «це якийсь сон», але за якусь мить розумію, що сни мені не сняться взагалі… Беру телефон, щоб перевірити, бо «як же таке може бути?». Скрізь жахливі підтвердження, а в голові тисячі питань – як далеко це зайде, що робити, як далі жити… Далі була безкінечна стрічка новин. Про день народження покійного тата згадала вже під ранок наступної ночі. Безсонної. Стрічка новин не відпускає досі. Вже звикли жити одним днем… Целокс, турнікети, броніки, розгрузки, підсумки, мультикам і койот – так багато спеціалізованих військових термінів ще ніколи не доводилось вживати.
Безмежне відчуття вдячності хлопцям, які охороняють небо над Кропивницьким!

Галина Самодурова

Ми прокинулись о 6:30, зібрали діток до школи, в нас ходить, троє діток в 2 та 4 класи. Чоловік відвіз дітей до школи, все начебто добре як завжди. Коли пішли поратись по господарству чуємо, щось стукає в калітку, вихожу, стоять дітки мої, кажу їм а чому ви прийшли зі школи, вони відповідають, мама, школа зачинена нам сказав учитель бігом біжіть додому бо війна?. Я навіть не могла собі повірити по поки подзвонила нашій вчительці. Так це підтвердилося. І потім почалося, літак за літаком летить, новини і так далі.

Євгенія Токарь

Прикинулась о 5 ранку, вирішила що все одно вставати о 5.45 як завжди то немає вже чого спати, краще почитати фб. Перше, що трапилося був пост киянки, яка дуже обережно запитала, а що це там таке відбувається і 8о за звуки вона чує. Прочитавши з десяток коментів до того посту, затрусилмся руки. Одразу зателефонувала донці- студентці у Київ. О 6 дитина була вже зі спакованою валізою і я одразу ж купила їй квиток на потяг, хоча пів гуртожитку ще їй не вірили . О 9.30 дитина була на вокзалі, але його закрили і відповісти чи буде ввечері потяг не змогли. Я при цьому стояла в черзі на заправку і не дуже могла їй відповідати на дзвінки, але радила одразу дзвонити перевізникам Київ-Кропивницький. На щастя, о 10.30 дитина сіла в маршрутку і до 18.00 була вдома
До речі, вокзал таки відкрили, а десь о 16год мені спала на думку ідея що за квитком доньки, і ще за квитком який я також купила її подружці, яка таки повірила що війна і треба тікати, хтось може ще виїхати. 2 пости у фейсбуці і квитки знайшли тих, хто їх дуже потребував. На щастя ще двоє людей змогли дістатися рідних.

Неля Данасієнко

24 лютого о 6:54 мене дзвінком розбудила свекруха, яка вже тиждень не могла спати від страху перед війною. Крізь сльози і розпач вона говорила, про напад Путіна і про вибухи у Харкові. Хвилина розмови тяглася вічність. Негайно перезвонила доньці. Думала у бабусі, як завжди, зайві переживання. У відповідь почула сльози і вибухи. Харків не спав вже 2 години, проте донька не хотіла мене будити. Розуміла, що мені потрібен чіткий план дій на всі випадки, адже можливі проблеми зі зв’язком. Там також мій похресник. Намагалась зв’язатися з кумами. Збирала рюкзак молодшому сину, давала вказівки як діяти в різних випадках, де ховатися, з ким мати зв’язок, куди телефонувати, якщо я пропаду. Консультувалася з силовиками, як правильно діяти у випадку, якщо Харків вже закрили. Кума повідомила, що її співробітниця вже вирушила за своїм сином в Харків і можуть забрати наших дітей, проте моїй доньці треба з Салтовки якось дістатися до кадетського училища. Я не могла ризикувати життям дитини, тому домовились з нею, щоб не сталося, я заберу її з гуртожитку. Мені повезло вистояти довжелезну чергу і заправити повний бак палива, адже це перше, що хотіли отримати всі автовласники. Дорога на Харків забрала вдвічі більше часу, ніж за нормальних умов. Мені на зустріч їхали колони машин в 4 ряди по двополосній дорозі. У людей була помітна паніка. З деякими вдавалося розмовляти. Здебільшого вони не мали чіткого уявлення куди їдуть. Просто тікали від війни. Багато водіїв миттєво забули ПДР, чим створювали величезні проблеми на дорозі, яка була суцільною пробкою. Мабуть думали, що їм потрібно швидше, ніж решті, втікати. Мене засмутила кількість чоловіків у автівках. Думала, що Харків здадуть, як Крим, Донецьк і Луганськ. По дорозі встигла зробити перекличку по всій Україні, зібрати картинку подій. Отримала повідомлення, що в місті вже колони танків. Шкодувала, що не маю “смузі” з собою. Чим ближче до Харкова, тим менше зустрічні колони. Зрозуміла, що першими зірвались ті хто вже був на валізах. По ходу мого руху бачила активну оборонну діяльність нашої Армії. Мені і зараз це допомагає. Я ні на хвилину не сумніваюсь у спільній перемозі. Тоді ж мені достатньо було подивитись на ці мужні і впевнені обличчя. На диво, в Харкові я рухалась пустими вулицями. Де інде зустрічатись пішоходи з валізами або рюкзаками, які поспішали покинути місто. Я забрала і доньку і племінницю, яка теж навчається в Харкові, але не змогла забрати однокласницю доньки, яка весь день сиділа в укритті через обстріли. Ми в останнє побачили Салтівку і центр Харкова цілими. За нами його почали шліфувати з градів рашистські асвабадітєлі. Ще 10 год. замість 3,5год. ми поверталися додому. Але цього часу мені вистачило щоб впевнитися у потужності нашої Армії і знов повірити у людей. В цій колоні вже не було хитрозроблених, всі повільно рухались в одному напрямку, пропускали колони з технікою, зупинялись на вимогу блок постів, які встигли звести, поки я доїхала до Харкова. А на зустріч летіла колона автівок з чоловіками, які вже заховали дружин і дітей і спішили обороняти своє місто. Україна – неймовірна! Ми обов’язково переможемо!

Вікторія Семененко

24 лютого.
– Улічка, просинайся, сонечко! – цілую в носик.
– Ма, уже збираємося в садочок? – запитує доня, показуючи пальчиком на одяг, який вчора звечора обирала.
– Доня, у садок не йдемо. В країні війна.
– Ма, я сильна!
Вона не задає питання про війну ані слова, а одразу каже, що вона сильна. Впевнено, рішуче.
Обіймаю і думаю: мені б так. Бо в мене нерви нікудишні. О пів на шосту ранку чоловік будить, що телефонували брати з Харкова і повідомили про обстріли. Я встаю з ліжка і над нашим будинком гудуть літаки…
Далі не буду про свої відчуття і тривоги, бо в кожної вони були і є. Свої. І кожна по різному їх переживала і переживає, якби не намагалася бути сталевою. І не діяли на мене поради: не панікуй, тримай себе в руках і ще мільйон. Мені потрібен був час, щоб прийняти ситуацію. Власне, як і кожній.
Вечері ми мали готуватися до дня народження Машеньки, яке було наступного дня. З рук усе летіло. Геть усе. Лише над вечір був торт. Без свічок, без цифри два. Одне спільне фото.
Ми пообіцяли створити свято пізніше. Ми побажали мирного життя.
Ми беремося з донечками за ручки. І молимося за Україну, наших захисників, мир.
…Кожен день іде як один безкінечний.
Я повторюю, як Уля: я сильна. Україна сильна! За нами правда і перемога!

Для матеріалу використані тексти героїв і колажі Ольги Краснопольської