Європейські неканікули: чому українці виїжджають за кордон та мріють про повернення

Ілюстрація з Інстагарму Євгенії Гайдамаки

Блакитні стіни, ліжко із різьбленим узголів’ям і торшери, які імітують старовинні лампи. Це могла б бути замальовка до якогось милого закордонного відпочинку, але це тимчасовий дім родини Яригіних.

 Відеозв’язок не передає ні запаху плісняви, ні холоду старого сільського будинку, де доводиться топити дровами.

«Багато кажуть, що нам пощастило виїхати закордон. Що це шанс. А я пояснюю, що ми не хотіли цього. Ми добре жили в Україні. Показую фото свіжовідремонтованої квартири. Хіба схоже, що то погане життя?» – каже Анастасія.

Рішення їхати прийняли перш за все через доньку, яка потребує специфічного харчування і часто допомоги медиків.

Рідкісний діагноз

Чотири з половиною роки тому у родині Яригіних з Кропивницького народилась друга дитина – довгоочікувана донька Еліна.

Ще під час вагітності лікарі попереджали, що у малючки можливі проблеми з серцем. Проте діагноз виявився набагато рідкіснішим. Після довгих пошуків, обслідувань і досліджень дівчинці діагностували синдром Чарджа. Таких як Еля в Україні всього кілька.

У кожної дитини синдром проявляється по-різному, зачепивши зір, слух, серце або травну систему. У Елі ж уражене все вище перелічене. За своє життя дівчинка пережила безліч операцій. Зараз вона не бачить, не чує, а харчуватись має що дві години через гастростому: апарат через трубочку закачує спеціальне харчування просто у шлунок дівчинки.

До народження доньки Настя працювала у банку, але зараз усе її життя – догляд за дітьми, адже з доньчиним станом знайти того, хто б пригледів за малечею, складно.

Щоб забезпечити родину Максим – батько – змушений був шукати більш високооплачувану роботу в сусідній області.

Оскільки дівчинка не бачить, то часто плутає день і ніч і мамі доводиться пристосовуватись під неї.

Родина жила в маленькій квартирці і зрозуміла, що потребує більшої площі для життя, адже через Еліну особливість страждав старший син, який навіть виспатись вночі не міг нормально.

Будинок біля моря

Спершу шукали житло у Кропивницькому і вже планували нести завдаток. Аж раптом ОЛХ дав збій і запропонував Насті квартиру з таким самим плануванням, але в Южному, що на Одещині. Оголошення обіцяло вид на море.
Родина завжди мріяла про життя біля моря, але з народженням доньки навіть у відпустку нікуди не їздили.
До міста вони не були прив’язані, адже Максим все одно мав роботу в Дніпропетровській області і постійні відрядження, а Настя однаково де присвячувала б себе донці.

Знайшли для Елі доглядальницю на добу і рушили глянути квартиру. З вікна 9 поверху дійсно було видно море. Щоправда житло потребувало капітального ремонту і коштувало трохи дорожче.

Взяли позику і у 2019 родина стала власниками квартири. Розпочався новий марафон. Тепер Максим, який раніше їздив між Дніпропетровщиною і Кропивницьким тепер включив у маршрут ще й Южне, де самотужки робив ремонт.
В кінці літа 2021 родина нарешті переїхала. До холодів встигли ще кілька разів сходити на море. Настя ж гуляла до пляжу ранками із собакою: її більше надихав пейзаж і повітря, ніж купання.

Між Миколаєвом і Одесою

Южне розташувалось фактично на межі Миколаївської і Одеської областей.

Цього літа родина мала великі плани. Насолодитись морем, поїхати у Миколаївський зоопарк, оглянути визначні місця поряд, поїхати в Одесу.

24 лютого Настя прокинулась від слів сина: «Мамо, ставай, війна!».

«Наїлась заспокійливого і почала збирати сумки», – каже вона.

Одразу зібрали дві сумки: в бомбосховище і на випадок виїзду. Окрема сумка з речами для Елі: харчування, витратні матеріали для гастростоми, інгалятор і подібне.

Вибухи в Одесі – за 50 кілометрів від їх містечка були такі, що спрацювала сигналізація в автівок під вікнами.

«Син зібрав свій рюкзак, два шоломи і биту. Сам так вирішив. Ніколи не пробачу їм цю дитячу травму моєї дитини і страх в його очах», – згадує.

Вікна квартир на дев’ятому поверсі двигтіли від обстрілів Миколаївщини, страх брав, що «прилетить» у сусідні підприємства на Одещині. З вікна було видно як горить підбитий ворожий корабель.

Під час тривоги родина кілька разів спускалась у підвал, але в холоді і сирості Еля швидко підхопила бронхіт, тому далі прихистком для всіх став коридор.

«Та й невідомо, де безпечніше. До повноцінного укриття від дому далеко. Підвал же не був для цього передбачений. Там був тільки один вихід і страшно було, що від вибуху можуть порвати труби з гарячою водою», – каже жінка.

Найбільший страх був, що у малої закінчиться спецхарчування і не буде де його брати знову.

Саме це і змусило родину їхати.

Не шанс, а безвихідь

«Ми залишили наш дім-мрію, в якому ми прожили лише пів року, завантажили машину так як ніколи, намагаючись взяти все найнеобхідніше, але 70% – це речі Еліни: коляска, складане ліжко, стільчик, багато ліків, інгалятор, килимок, спецхарчування, гастростоми та розхідники, памперси, іграшки та багато іншого – майже все до чого вона звикла і влазило в машину, адже їй не поясниш і вона просто плакатиме вимагаючи свої звичні речі!» – написал Настя у першому своєму україномовному пості у Фейсбуці.

10 березня сім’я з двома дітьми і песиком рушили.

Настя боялась чи випустять за кордон чоловіка. Прочитала, що оскільки дитина має тяжку інвалідність, то можна. Настя підготувала папку документів із підтвердженнями дончиного діагнозу, але вистачило посвідчення про інвалідність.

Вже за кілька днів у законодавство внесли зміни і з дітьми міг би виїхати лише хтось один.

«Виходить, якби ми поїхали на 2 дні пізніше, то ми просто б не перетнули кордон. Без чоловіка я б не поїхала. Не справилась би з Елею сама. І мови я не знаю», – каже Настя.

В дорозі часто робили зупинки. По-перше, Елі треба їсти щодві години, по-друге – дівчинка, якій не поясниш що відбувається постійно кричала, адже звикла рухатись, а в дорозі не могла.

До Вроцлава, де їх мала прихистити родина, де у дитини такий самий як у Елі діагноз, їхали чотири дні.

«Поляки – це особливо щедрий народ. По порядку: проїхавши кордон нам запропонували страховку на машину, дали кожному сім-карту з хвилинами та інтернетом на телефон, потім стояли намети з їжею, коробки з одягом, намет для оформлення тварин, де нашій собачці ще зробили щеплення, багато волонтерів, які підказують тобі куди йти далі», – каже Настя.

У величезному торговому центрі розташували місце для ночівлі українців.

Там Настя розплакалась.

«Там було дуже багато людей, пригнічених людей, багато плакали, тільки маленькі діти, котрі безтурботно грали та бігали по залі нагадували про минуле життя!» – згадує.

Тому вирішили заночувати в хостелі, а вже наступного дня потрапили до родини, яка їх чекала.

Перепочивши і підлікувавшись рушили далі.

Обираючи, куди ж їхати далі вирішили до знайомих чоловіка. Він знає французьку і колись студентом проходив практику на місцевій фермі. З того часу підтримував контакт з власниками. Коли в Україні почалась повномасштабна війна його з родиною покликали сюди і виділили старий будиночок бабусі, у якому вже кілька років ніхто не живе.

Ферма швидше за все стане і місцем роботи для Максима. Більше роботи в околицях немає. Родина сподівається, що зарплати вистачатиме на їжу і комуналку. Чи хоча б на їжу. Їхати на заробітки в більші міста – поки не варіант, адже Настя взагалі не знає мови.

Старший син продовжує навчання онлайн в українській школі, але незабаром піде і в французьку. Він непогано вчив англійську в школі і вчителі намагатимуться йому допомогти.

Родина офіційно стала на облік і згодом зможе сподіватись на безкоштовне харчування для Елі. Поки ж має запас на два тижні.

Настя каже місцеві привітні і дуже балакучі, хочуть спілкування. З цим важко без знання мови. На чужині вона відчуває себе безпорадно і часом на межі істерик. Хочеться додому і мучить думка, а чи треба було їхати так далеко, чи варто було лишитись у Кропивницькому. Від «синдрому біженця» рятує заспокійливе і думка про те, що скоро повернуться у свій дім біля моря.

 Анастасія Дзюбак

Цей матеріал опублікований за підтримки Громадської організації “Жінки в медіа”