Історії 11 персон з історії регіону, на честь яких у Кропивницькому назвали вулиці (ПОДКАСТ)

У подкасті ви більше дізнаєтесь про людей на честьяких названа:

• Вулиця Архітектора Паученка (колишня Дворцова (від Великої Перспективної вул. до вул. Кропивницького та далі до вул. Світлої)
• Вулиця та провулок Миколи Садовського (колишня вулиця і провулок Пушкіна)
• Вулиця Володимира Караташа (раніше вулиця Володі Дубініна)
• Вулиця Архітектора Лишневського (раніше вулиця Генерала Шумілова)
• Провулок Громадівців (раніше провулок Щербаковський)
• Вулиця Макеєвська ( раніше вулиця Чернишевського)
• Провулок Степана Лелеки (раніше провулок Григорія Журбинського)
• Вулиця Павла Рябкова (раніше вулиця Артема)
• Провулок Валерія Едігея (провулок Макаренка)
• Вулиця родини Юхнелів (раніше вулиця Макарова)
• Провулок родини Смирнових (Раніше провулок Юрія Смирнова)

Також слухайте нас на подкаст-платформах:

• Anchor 
• spotifity 
• ApplePodcast 
• GooglePodcast 
• НВ.Подкасти 
• MEGOGO 

Також слухайте про те, чому взагалі перейменування вулиць зараз на часі, про жінок, на честь яких у місті назвали вулиці і про героїв-захисників, імена яких носять наші вулиці.

Подкаст створено завдяки підтримці Чеської громадської організації NESEHNUTI.

Любите більше текст? Тоді читайте розшифровку нижче.

 Вулиця Архітектора Паученка

(колишня Дворцова (від Великої Перспективної вул. до вул. Кропивницького та далі до вул. Світлої)

Яків Паученко – видатний український архітектор, автор багатьох проєктів будівель кінця XIX – початку ХХ століття у Кропивницькому. Серед найбільш популярних спроєктованих ним будівель Лікарня Гольденберга (міська лікарня № З), власний будинок (художньо-меморіальний музей О.Осмьоркіна), будинок лікаря Мейтуса (дитяча музична школа № 1 ім. Г. Нейгауза), будинок лікаря Вайсенберга (обласне управління охорони здоров’я), лікарня Червоного Хреста Св. Анни ,міська лікарня (м. Новомиргород), Вознесенський собор (м. Бобринець).

Паученко послуговувався у своїй творчості елементами різних стилів. Про лікарню Гольденберга заслужений художник України Андрій Надєждін писав: «Будівля була створена за проєктом Якова Паученка в мавританському стилі. Однак архітектор використовує не просто цитування, він переосмислює і робить не картинку-копію із мавританського стилю, а підводить нас до того, що це щось східне».

Візитною карткою архітектора став власний будинок, побудований в 1899 році. У ньому поєдналися стильові напрямки архітектури того часу – модерн та неоросійський стиль. Будинок не лише відображав сутність архітектора, але й уособлював в собі свободу вибору, як найвищу істину мистецтва. У будинку проходили музичні вечори, театральні вистави, народжувалися нові проєкти майбутніх архітектурних споруд. Спершу будинок складався з шести кімнат, інтер’єри яких вирізнялися ліпним і різьбленим декором, але у середині 1950-х років вони були повністю спотворені. У будинку свого дядька Якова Паученка проводив свої дитячі та юнацькі роки видатний художник першої половини ХХ сторіччя Олександр Осмьоркін. У 1994 році в будинку Паученка було відкрито Художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна.

Останньою роботою Якова Паученка став Вознесенський собор у Бобринці, побудований за кошти Ганни Дмитрян. Незважаючи на тяжку хворобу, архітектор був постійно присутній на будівництві. Собор споруджено в неовізантійському стилі, на зразок Володимирського собору у Києві.

29 жовтня 1914 року у 48-мирічному віці Яків Паученко помер та був похований на Петропавлівському цвинтарі. Його могила була зруйнована і зникла під фундаментами новобудов.

Вулиця та провулок Миколи Садовського

(колишня вулиця і провулок Пушкіна)

Микола Садовський – видатний український актор та режисер, один із корифеїв Українського професійного театру з родини славетних Тобілевичів, Народився в селі Кам’яно-Костувате, тепер – Братський район Миколаївської області. Навчався в Єлисаветградському реальному училищі, у молодості брав участь в аматорських гуртках. З початком російсько-турецької війни прямо з училища пішов добровольцем на фронт дебрав участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах. За свою службу був представлений до офіцерського чину. Незважаючи на це, не став обирати кар’єру військового, а повернувся до України, аби займатися своїм справжнім покликанням – театром. Як актор Садовський уславився в героїчно-історичному амплуа, зігравши ролі Богдана Хмельницького, Сави Чалого та гетьмана Петра Дорошенка.

У роки української державності Микола Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів, а у червні 1919 його призначили уповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР. У 1921 Садовський очолював театр «Просвіти» в Ужгороді.

У 1921–1923 роках Микола Садовський вимушено жив у Празі. Завдяки клопотанню Гната Юри та Олексія Ватулі, у 1926 році йому вдалося одержати дозвіл на повернення в Україну. Після поразки Української революції Садовський не мав права у радянській Україні на власний театр і виступав у різних театрах, а також знімався у головній ролі у художньому фільмі «Вітер з порогів».

Микола Садовський є автором книги спогадів «Мої театральні згадки». Це книга яка розповідає про зародження і становлення професійного українського театру, гастролі української трупи, а також співпрацю з корифеями Марком Кропивницьким, Марією Заньковецькою, Панасом Саксаганським. Садовський у книзі розповідає про діяльність театральних колективів та успіх театральних вистав, які знайомили глядача з кращим українським репертуаром кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Вулиця Володимира Караташа

(раніше вулиця Володі Дубініна)

Володимир Караташ – український письменник, вояк УПА, політв’язень, учасник Кенгірського повстання – наймасштабнішого в історії ГУЛАГу повстання в’язнів. У 17-річному віці вступив до ОУН та став стрільцем сотні Сталевого, що діяла в районах Гайсина, Умані, Гайворона та Голованівська. 1943 року Караташ був приречений до страти гестапо, але зумів втекти. Згодом його заарештував радянський СМЕРШ. Його засудили до 8 років позбавлення волі. У таборі суворого режиму у Воркуті, де Караташ працював на шахті, створив підпільну групу, яка готувала повстання та втечу з табору. Проте це повстання не мало успіху, і Володимира Караташа за «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів»військовий трибунал засудив до розстрілу. 5 місяців він провіву одиночній камері смертників, з якої його 8 разів виводили на імітований розстріл, аби зломити морально.Згодом вирок замінили на 25 років концтаборів. У травні-червні 1954-го року Караташ брав активну участь у Кенгірському повстанні політичних в’язнів Степового табору, у якому перебувало 46% українців, серед яких було багато колишніх членів ОУН та бійців УПА.

«В усіх концтаборах, де мені доводилося бути, – пригадує Володимир Караташ, – перебувало найбільше українців. Тут нас примушували безоплатно будувати житлові будинки, виготовляти драги-комбайни для видобування золота».

Свідчення та власні спогади про це повстання Володимир Караташ описав у книзі «На барикадах Кенгіра». Ця книга вражає незламністю духу, любов’ю до рідної землі, а також є прикладом стійкості та патріотизму.

Вулиця Архітектора Лишневського

(раніше вулиця Генерала Шумілова)

Олександр Лишневський – видатний архітектор, який працював у стилях модерн, неокласицизм та конструктивізм. Народився 1868 року в Херсоні у єврейській родині. Початковий період самостійної творчості Лишневського проходив у нашому місті. Із 1895 до 1901 року він працював міським архітектором. Під його керівництвом було розроблено новий Генеральний план забудови міста, а також за його проєктами були збудовані реальне училище, Велика хоральна синагога, гімназія, приватний будинок Ельворті та будинок Барського.

Кропивницька Велика хоральна синагога – юдейська культова споруда, видатна міська історико-архітектурна пам’ятка побудована в еклектичному стилі. Сучасну Велику хоральну синагогу Кропивницького побудували за проектом Олександра Лишневського коштом єврейської громади у 1895-1897 роках. Її було зведено на місці старої синагоги, яка була зруйнована в 1895 році через аварійність конструкцій.

Будинок Барськогоб уло побудовано із 1895 по 1910 роки як приватний будинок підприємця Олександра Барського. Це яскрава міська пам’ятка в стилі модерн з елементами еклектизму. В ліпнині будинку майстерно застосовуються відразу декілька технічних прийомів – барельєф, рельєф та горельєф. Угорі фасад будівлі прикрашений маскаронами, що відображають символи дня і ночі, між вигнутими як пагони рослин різьбленими вікнами модерної форми по стіні спускаються рослинні орнаменти з елегійними мотивами розквітаючих і в’янучих квіток лотоса та лілій. Над вхідними дверима розміщена маска медузи – символ фатуму та долі. Наразі у будівлі будинку Барського знаходиться обласний краєзнавчий музей.

Провулок Громадівців

(раніше провулок Щербаковський)

Наприкінці 70-80-х років ХІХ століття у нашому місті активно діяв національно-культурний осередок української інтелігенції – місцева Громада, організована за принципом Старої Громади (організація української інтелігенції у Києві, яка займалася громадською, культурно-просвітницькою діяльністю, та діяла з 1859 до 1876 року). На чолі місцевої Громади стояв лікар та етнограф Опанас Михалевич. Її учасниками в різний час були Іван Тобілевич (Карпенко-Карий), фольклорист і музикознавець, член Української Центральної Ради Олександр Волошин, педагогиня, письменниця, літературознавиця та громадська діячка Софія Русова, громадський діяч та фольклорист Олександр Русов, письменник та громадський діяч Феофан Василевський, організатор кооперативного руху, публіцист Микола Левитський, громадський діяч, меценат, видавець, один з ініціаторів скликання Центральної Ради Євген Чикаленко, поет, прозаїк, журналіст, громадський діяч Олександр Тарковський та інші. Громадівці збиралися то у Михалевича, то в будинку Івана Тобілевича. 1885 року Опанаса Михалевича разом із іншими членами гуртка було заарештовано – він просидів 2 роки в одиночній камері одеської в’язниці. Михалевича за організацію Громади вислали на 5 років до Сибіру. Івана Тобілевича заарештували та позбавили права жити в Україні. Він оселився у Новочеркаську, де перебував під гласним наглядом поліції.

Вулиця Макеєвська

( раніше вулиця Чернишевського)

Петро Макеєв – засновник найбагатшої купецької династії Єлисаветграда – прибув до міста 1755 року й поселився біля фортеці. 11 років по тому він побудував цілий ряд магазинів і фактично заснував вулицю Купецьку, яка пізніше отримала назву Преображенська. Він торгував переважно «красним товаром», тобто тканинами.

Один із представників купецької династії Микола Микитович Макеєв був міським головою з 1857 до 1860 року. Купець Іван Микитович Макеєв, онук першого єлисаветградського купця, обіймав посаду міського голови міста з 1864 до 1865 року. Він єдиний з міських голів носив почесне звання «Особистий почесний громадянин». Звільнившись із посади, Іван Микитович створив у місті дитячий притулок для сиріт і керував ним наступні шість років до дня своєї смерті. Купець заповів місту банківський внесок у десять тисяч рублів з тим, щоб відсотки по ньому направлялися на розвиток народних училищ. Івана Микитовича вважають засновником 5-го міського народного училища з ремісничим відділенням. З 1888 року до грудня 1909 ним керував Іполіт Іванович Макеєв. У пам’ять про Івана Микитовича містяни створили новий бульвар. У 1909 році до міської управи звернулися жителі вулиць Іванівської та Інгульської з пропозицією створити на Банній площі (тепер – площа Богдана Хмельницького) бульвар та назвати його Макеєвським. Тоді ж було висаджено бульвар з чотирма рядами дерев.
У Кропивницькому вулицю перейменували на честь і пошану родини Макеєвих.

Провулок Степана Лелеки

(раніше провулок Григорія Журбинського)

У середині XVIII століття на березі Інгулу поселився підпрапорний Миргородського полку Яким Лелека – засновник Інгульської слободи. Після його смерті землі перейшли у спадок синові Степану, який оселився тут весною 1758 року. Степан Лелека об’єднав два хутоpи в один і назвав слободу Лелеківкою. Слобода відіграла значну роль в економічному розвитку нашого міста. Тут була відкрита пеpша митниця для контpолю за товаpами, що перевозилися з Польщі на Запоpіжжя, яка проіснувала до 1766 pоку.

Степан Лелека за власний кошт побудував у селі мурований хpам на місці старого, що згорів, а неподалік нього цеpковно-паpафіяльну школу для селянських дітей і лікарню. Церква служила жителям Лелеківки майже 180 pоків. 1944 pоку храм pозібpали радянські війська, щоб використати будівельний матеріал для спорудження переправи через Інгул. На місці деpев’яної школи в 1904 pоці було збудовано цегляну, яка служить жителям Лелеківки дотепер.

Вулиця Павла Рябкова

(раніше вулиця Артема)

Павло Захарович Рябков – землемір, історик, археолог і громадський діяч. Народився 29 червня 1848 року в Херсоні у сім’ї вчителя. Із нашим містом доля пов’язувала науковця неодноразово. У 70-х роках ХIХ століття за підтримку антиурядового руху Павла Рябкова засудили до заслання в Якутію, після звільнення з якого він опинився в нашому місті. Тут науковець працював у земстві, захопився історією та етнографією. Павло Рябков вступив до Товариства поширення грамотності й ремесел, роботу якого пізніше очолив, надавав допомогу ремісничому училищу при товаристві; займався просвітницькою роботою – організовував гуртки самоосвіти, читав лекції на історичну тематику, ініціював влаштування безкоштовної народної бібліотеки-читальні, першої художньої виставки, краєзнавчого музею. Як активний член Товариства поширення грамотності й ремесел Павло Рябков взяв участь у підготовці та відкритті у жовтні 1913 року в нашому місті першого безкоштовного народного дитячого садка для дітей віком від чотирьох до шести років.

У 1897 році він став одним із засновників та першим директором громадської бібліотеки, з 1914-го – членом лекційного бюро з влаштування народних читань і дитячих майданчиків при міській управі. Павло Рябков багато зробив для формування етнографічної колекції історико-краєзнавчого музею з картинною галереєю та обласного краєзнавчого музею, розвитком яких займався до кінця життя – до 1926 року.

Провулок Валерія Едіге

(провулок Макаренка)

Едігей Валерій Борисович – видатний педагог, який упроваджував новаторські підходи щодо навчання учнів початкових класів. Розпочавши педагогічну діяльність у 1971 році, він зацікавився проблемами розумового розвитку дітей. Результатом творчих пошуків стали методики формування і поглиблення інтелектуальних здібностей засобами читання. Одна з перших друкованих робіт «Вчися читати, малюк» зацікавила педагогів-практиків новими підходами до проблеми читання. Методика Валерія Едігея викладена у десятках навчальних посібників для учнів та вчителів, серед яких: «Нове читання», «Читання – це справді цікаво», «Вчись читати, малюк», «Інтелектуальній феєрверк».

Майже 30 років присвятив Валерій Борисович навчанню та вихованню дітей. Становлення педагога-новатора відбувалось у нашому місті. Свою педагогічну діяльність він розпочав 18-річним юнаком на посаді старшого вожатого в ЗОШ №6, працював вчителем початкових класів у ЗОШ №13, ЗОШ №17, ЗОШ №18, ЗОШ №35, в ліцеї ім. Т. Г. Шевченка, доцентом кафедри психології соціально-педагогічного інституту «Педагогічна академія»; видав цілий комплект навчальних посібників для учнів та вчителів.

Вулиця родини Юхнелів

(раніше вулиця Макарова)

Євгенія та Вікентій Юхнель, а також їхня донька Зінаїда Юхнель (Жиленко) отримали звання Праведників народів світу за те, що родина переховувала від нацистів шістнадцятирічну єврейку Аллу Грановську. Коли у вересні 1941 року нацисти забрали батьків дівчини на розстріл, вона залишилась сама. Зінаїді було шістнадцять років, коли вона привела Аллу додому до батьків. Вікентій Юхнель прийняв рішення про те, що Алла не тільки переночує у родини, а й залишиться з ними.
Алла Грановська залишилась у Юхнелів на півроку. Навесні 1942 року дівчина залишила родину, щоб дістатися до Одеси. Дорогою її схопили нацисти і вивезли на роботи в Німеччину. Після війни Аллаповернулась до України, і першими, до кого прийшла, була родина Юхнелів.
У 90-х роках Зінаїда Жиленко почула по радіо, що Ізраїль дає відзнаки людям, які рятували євреїв у роки Другої світової війни. Тоді розпочали збирати документи і шукати свідків, які могли б підтвердити, що родина переховувала єврейку в себе вдома. У 1999 році Зінаїда отримала лист із Ядва-Шем про те, що родина Юхнелів отримала звання Праведників народів світу, з грамотою і медаллю, де викарбувані прізвища рятівників Алли Грановської.

Провулок родини Смирнових

(Раніше провулок Юрія Смирнова)

Зінаїда, Кузьма та Антоніна Смирнови під час німецької окупації в місті врятували від розстрілу місцеву вчительку Анну Краснобродську з донькою Аллою, що мали єврейське походження. Наприкінці вересня 1941 року у нашому місті відбувалися масові розстріли євреїв. Анні разом із донькою Аллою дивом вдалося уникнути такої долі. Один із німецьких офіцерів звернув увагу на блакитнооку та світловолосу Аллу та наказав їй показати документи. У свідоцтві про народження дівчини він прочитав, що її батько – українець Володимир Ігнатьєв. Німець дозволив Аллі з матір’ю покинути місце розстрілу.
Зінаїда Смирнова дізналася про Анну з донькою, і сім’я вирішила допомогти. Майже весь період окупації Краснобродські переховувались у Смирнових. Родині за великі кошти вдалося виготовити для Анни фальшиві документи, які стали ще однією запорукою виживання Краснобродських. Жінка отримала паспорт із прізвищем свого колишнього чоловіка, тож відтепер була Анною Ігнатьєвою. Проте до самого завершення окупації вчителька продовжувала переховуватись, адже багато людей у місті знали про те, що вона – єврейка.
Лише після вигнання нацистів із міста, Анна повернулася до нормального життя. З донькою Аллою, яка також обрала для себе професію вчителя, вона продовжувала вчителювати в одній зі шкіл міста. Родина Смирнових за порятунок Краснобродських отримала звання Праведників народів світу.