Історії митців на честь яких назвали вулиці у Кропивницькому (ПОДКАСТ)
У цьому епізоді подкасту «Перейменовано у Кропивницькому», ми будемо говорити про вулиці, які перейменували на честь митців – художників, архітекторів, кіно й театральних авторів та режисерів.
Гості подкасту Анатолій Кімнатний – завідуючий відділом Музею мистецтв – картинної галереї Петра Оссовського «Світ і вітчизна», член Національної спілки художників України та Інна Жолобова – голова «Асоціації жінок України «ДІЯ». Кропивницький», членкиня міської топонімічної комісії.
Також слухайте нас на подкаст-платформах:
Також слухайте про те, чому взагалі перейменування вулиць зараз на часі, про жінок, на честь яких у місті назвали вулиці і про героїв-захисників, імена яких носять наші вулиці.
Подкаст створено завдяки підтримці Чеської громадської організації NESEHNUTI.
Любите більше текст? Тоді читайте розшифровку нижче.
Вулиця Івана Миколайчука
«Я не знаю більш національного та народного генія. До нього то був Довженко». Так культовий український та вірменський режисер Сергій Параджанов розповідав про Івана Миколайчука – не менш культового українського кіноактора, кінорежисера, сценариста.
Іван був четвертим із тринадцяти дітей у родині Василя й Катерини Миколайчуків. Першу свою роль старого Івана, батька Софії у виставі «Безталанна» за п’єсою Івана Карпенка-Карого зіграв у 12 років в сільській театральній трупі. Загальне визнання та світову славу Миколайчуку принесла роль Івана Палійчука у культовому українському фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (у міжнародному прокаті – «Дикі коні вогню»). За свою яскраву акторську кар’єру Миколайчук зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв, та був режисером 2 художніх фільмів.
Іван Миколайчук був справжньою зіркою світового масштабу. Коли на кінофестивалі у Белграді фільм «Білий птах з чорною ознакою» переглянув Ніл Армстронґ – американський астронавт, перша людина, яка ступила на поверхню Місяця, він попросив про зустріч із Миколайчуком, потис йому руку і сказав: «Іване, із тобою я готовий знову летіти на Місяць!».
Поважали та шанували Миколайчука і відомі митці. Наприклад, французький актор Жан-Поль Бельмондо, коли дізнався, що Миколайчук прилетів на зйомки до Болгарії, то прийшов на знімальний майданчик і запросив українського актора на кілька годин до бару перед своїм відльотом. Коли їм запропонували перекладача, Бельмондо відповів: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі».
Як і кожен визначний національний геній в радянському союзі, Миколайчук зазнав утисків із боку влади. Під час зйомок у 1968 році в фільмі «Анничка» Миколайчука звинуватили в націоналізмі. У перерві між зйомками актор в костюмі вояка УПА зі знімального майданчика вийшов пообідати в один із закладів громадського харчування. Там радянський військовий побачив актора і доповів у столицю про побачене. Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». А за кілька років почалися репресії проти українських митців: серед інших заарештували Сергія Параджанова, а Миколайчук майже на 10 років був позбавлений можливості брати участь у зйомках. Отримати дозвіл на зйомки йому вдалося лише у 1979-му році. Миколайчук став режисером, автором сценарію, автором та музичним оформлювачем фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Цей фільм Миколайчука займає 10-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, складений Національним центром Олександра Довженка у червні 2021 року за результатами опитування представників національної та міжнародної кінокритичної спільноти.
Вулиця Тетяни Яблонської
Тетяна Яблонська – видатна українська художниця, академік Академії мистецтв України, лауреатка багатьох мистецьких премій, Герой України. Народилася художниця 24 лютого 1917 року в Смоленську. Згодом її родина перебралася до Одеси, а пізніше – ближче до кордону, до Кам’янця-Подільського, в надії емігрувати. Проте спроба втекти з СРСР не була успішною, тому родина переїхала до Луганська. Батько Яблонської був викладачем та художником. Художній дар він передав своїм обом донькам – Тетяні й Олені, які стали художницями, а син Дмитро – архітектором. Щороку батько влаштовував серед дітей конкурс на найкращий малюнок. Дитячу творчість старанно зберігали, щоб мати змогу порівняти роботи у майбутньому.
У 1935 – 1941 роках Тетяна Яблонська навчалася на факультеті живопису Київського державного художнього інституту в майстерні професора Федора Кричевського. Вона єдина з усього курсу та перша в історії навчального закладу була удостоєна можливості експонувати власну виставку робіт, ще будучи студенткою. Восени 1940-го відкрилася перша персональна виставка робіт Тетяни Яблонської. У післявоєнні роки її вчитель Федір Кричевський потрапив у немилість радянської влади за те, що ухилився від евакуації і проживав у Києві під час німецької окупації. Він був позбавлений усіх звань, права викладати, і отримав заборону на проживання у Києві. Яблонська не боялася навідувати вчителя в Ірпені та допомагати йому до самої його смерті. У спадок від наставника вона отримала майстерню, а невдовзі стала викладачкою в художньому інституті.
У 1960-х роках Яблонська шукала натхнення на Закарпатті, де відкрила для себе красу архітектури, колоритні костюми місцевих жителів, а також народні образи й мотиви, які надихнули художницю на творчий переворот. Наступне десятиліття Яблонська писала картини українським колоритом, із яким познайомилася на Закарпатті. За одну з перших картин закарпатського циклу «Життя триває» художницю на кілька років позбавили всіх посад і можливості брати участь у виставках.
У 1991 році в Тетяни Яблонської стався інфаркт, після чого розпочався її останній творчий період, який вона сама жартома називала «постінфарктизмом». У той час художниця писала види зі свого вікна, квіти та портрети рідних. У 1999-му – інсульт, унаслідок якого в неї відмовила права рука. Але Яблонська не здалася – стала малювати невеликі ескізи лівою рукою. Померла Тетяна Яблонська 17 червня 2005 року, похована у Києві на Центральній алеї Байкового цвинтаря.
За своє життя Тетяна Яблонська організувала 30 персональних виставок в Україні, а також Великій Британії, Угорщині та інших країнах світу. Вона отримала багато відзнак, зокрема у 1997 рік ЮНЕСКО оголосило роком Тетяни Яблонської, а в 2000 році у Кембриджі її оголосили Жінкою року.
Вулиця Джона Венгера
«Майстер колорист», «творець графічної симфонії», художній керівник провідних бродвейських театрів – це все про відомого живописця та сценографа Джона Венгера.
Справжнє ім’я митця – Яків Венгер. Він народився у червні 1887 року в Єлисаветграді, навчався у місцевій чоловічій гімназії, відвідував вечірні малювальні класи в реальному училищі. Його батько був ремісником та художником, який створював декорації для мандрівних театральних труп. Яків допомагав батькові, а заразом учився малювати та переймав досвід сценографа.
У 1903 році художник переїхав до Сполучених Штатів Америки, де спочатку працював в магазині свого дядька в Нью-Йорку, заробляючи на життя створенням жіночих костюмів та прикрас, а згодом, продовживши художні заняття в школі Купер Юніон та Національній академії дизайну, почав працювати у театрах. Саме як театральних художник Джон Венгер отримав найбільшу популярність. Театр та музика стали справжніми музами для митця. Завдяки побудові на сцені образного зв’язку музики, драматургії та живопису, Венгер став новатором в художньому оформленні спектаклів. Одного разу увагу художника привернув дитячій візок, накритий москітною сіткою. Венгер помітив, що коли світло зміщується по марлі, дитина стає ніби невидимою. Ця ідея здатності тканини розсіювати світло захопила митця, і він розробив полотно, яке і нині використовується в театральній сценографії.
Також Джон Венгер отримав світове визнання як живописець та графік, автор тематичних композицій, портретів, пейзажів, натюрмортів та мініатюр. За 89 років життя Венгер презентував 25 персональних виставок у США, Канаді та багатьох країнах Європи. Роботи Джона Венгера зберігаються у багатьох приватних та державних колекціях, експонуються у відомих музеях США, зокрема у Музеї міста Нью-Йорк, Музеї Метрополітен, Бруклінському музеї мистецтв, Музеї сучасного мистецтва Гуггенхайма і Смітсонівському інституті.
Вулиця Івана Олінського
Іван Олінський – американський художник і викладач мистецтва українського походження. Народився 1 січня 1878 року в Єлисаветграді. У віці 12 років Олінській із батьками емігрував до Сполучених Штатів Америки. Навчався в Національній академії дизайну, потім працював на американського художника-мураліста Джорджа Віллоубі Мейнарда, згодом на Елмера Гарнсі та Джона Ла Фаржа в Бостоні. Коли Олінському виповнилося тридцять, він прагнув утвердитися як серйозний художник і переїхав із дружиною й дочкою до Італії, щоб зосередитися на своїй кар’єрі. А коли у 1910 році Олінський повернувся до Нью-Йорка, критики високо оцінили його нову роботу.
Найбільш відомим Іван Олінський став своїми академічні за стилем жіночими портретами, які були створені певною мірою під впливом імпресіонізму. Типовим для стилю Олінського є використання палітри яскравих кольорів і детальне моделювання фігур, у яких він викорситовував м’які імпресіоністські мазки пензля для передачі деталей своїх робіт. Олінський перебував під великим впливом французьких художників-імпресіоністів, під час проживання в Європі, в результаті чого став визнаним майстром американського імпресіонізму. Його роботи часто демонструвалися в галереї Макбет і у Великій центральній галереї в Нью-Йорку. У 1919 році Олінський став членом Національної академії дизайну та викладачем Ліги студентів мистецтв Нью-Йорка. Пізніше Олінський виконав настінні розписи лютеранської церкви святого Томаса у Бронксі. Художник був лауреатом численних нагород, у тому числі престижної премії Карнегі від Національної академії дизайну в 1929 році.
Вулиця Івана Похитонова
Іван Похитонов – український художник, майстер пейзажу, живописець та графік, якого називали поетом пензлика. Народився у 1850 році на хуторі Мотронівка Бобринецького повіту Херсонської губернії. Його батьком був українець дворянин Павло Похитонов, а матір’ю – сербка Варвара Бєліч. Батько художника був дійсним членом Херсонського губернського статистичного комітету, почесним мировим суддею Єлизаветградського повіту, заснував та опікувався земською школою у селі Татарівка.
Майбутній художник жив у батьківському маєтку, отримуючи домашню освіту. У 7 років Іван подарував матері власноруч виконану копію голландської гравюри зі сценою полювання. Спочатку батьки хотіли, щоб Похитонов був військовим, як і його батько, тому відправили Івана до Кадетського корпусу в Полтаві, із якої Похитонов втік. Його не цікавили ані військова кар’єра, ані подальше навчання у Миколаївській гімназії. Увесь вільний час він проводив на полюванні, або за мольбертом
Разом із матір’ю та сестрою Похитонов їздив до Швейцарії. Поки сестра лікувалася, Іван займався живописом у Женеві, де навіть продав одну зі своїх картин. Повернувшись зі Швейцарії, почав працювати в одному із одеських банків, але вже за кілька місяців пішов з роботи. Протягом кількох років Похитонов займався управлінням сімейного маєтку, але вирішив покинути спокійне життя та вирушив до Італії та Франції.
Навесні 1876 року він дебютував із картинами в салоні на Єлисейських полях. У Франції він познайомився із відомим живописцем Мейсоньє, який був захоплений роботами українського художника. Це надихнуло Похитонова на створення майбутніх шедеврів, зокрема картин «Копиця» та «Ефект снігу», які отримали високі оцінки тогочасних критиків, які визнали, що мають справу з феноменальною особистістю, із видатним, гідним уваги найвимогливіших знавців талантом. Своєрідність Похитонова, його несхожість на інших митців полягала в тому, що йому вдалося поєднати віртуозну техніку мініатюрного живопису з живим, безпосереднім відчуттям природи. Іван Похитонов писав свої картини на невеликих дощечках різних порід червоного та лимонного дерева. Під час роботи користувався тонкими пензлями, іноді мікроскопічних розмірів, а також використовував риб’ячі кістки і скальпелі. Після цього поверхню картини полірував риб’ячою кісткою, досягаючи гладкості та блиску. Завдяки цьому фарби його пейзажів сяють і досі, ніби емаль.
Вулиця Феодосія Козачинського
Феодосій Козачинський – унікальний та самобутній художник. Народився художник у 1864 році в селі Глодосах в багатодітній родині священика. Незважаючи на те, що Козачинський не отримав середньої освіти, він навчався у Петербурзькій Академії мистецтв, до якої вступив у 1882 році вільним слухачем та був учнем видатного українського художника Іллі Ріпина (Рєпіна).
У 1904 році Козачинський повернувся додому вчителювати, де очолив вечірні рисувальні класи при Єлисаветградському земському реальному училищі. Ці класи стали початком творчості цілої плеяди талановитих художників світового рівня, зокрема Олександра Осмьоркіна, Петра Покаржевського, Олександра Фойницького, Амшея Нюренберга. У нашому місті Феодосій Козачинський був активним учасником Товариства пересувних художніх виставок та членом Комітету з організації першої художньої виставки, яка відбулася у 1913-му році.
Картини Феодосія Козачинського зберігаються у Музеї мистецтв у Кропивницькому. Однією із найвідоміших серед кропивничан картин художника є «Гімназистка» 1910-го року. Із цією картиною пов’язана одна із міських легенд: якось художник сидів у Ковалівському парку і побачив гімназистку Жіночої класичної гімназії Тамару Головченко. Козачинський був вражений її красою і попросив дозволу намалювати її просто на вулиці. Так і з’явилася ця картина дівчини у капелюшку, що отримала назву «Гімназистка». На момент написання картини Тамара була смертельно хворою. Дівчина дізналась про це тієї ж осені, коли її наречений Отто поїхав до Німеччини, щоб попросити у батьків дозволу на шлюб зі Тамарою. Коли дівчина зрозуміла, що не побачить свого коханого, вона сказала друзям: «Я наречена, і так і помру. Хочу, щоб мене вбрали у білу сукню і поклали у білу карету». Коли Тамара померла, друзі виконали її заповіт. Білі коні, біла карета, Тамара з короною на голові, біла фата, біла сукня. А поруч ішов заплаканий наречений.
Вулиця Архітектора Паученка
Яків Паученко – видатний український архітектор, автор багатьох проєктів будівель кінця XIX – початку ХХ століття у Кропивницькому. Серед найбільш популярних спроєктованих ним будівель Лікарня Гольденберга (міська лікарня № З), власний будинок (художньо-меморіальний музей О.Осмьоркіна), будинок лікаря Мейтуса (дитяча музична школа № 1 ім. Г. Нейгауза), будинок лікаря Вайсенберга (обласне управління охорони здоров’я), лікарня Червоного Хреста Св. Анни ,міська лікарня (м. Новомиргород), Вознесенський собор (м. Бобринець).
Паученко послуговувався у своїй творчості елементами різних стилів. Про лікарню Гольденберга заслужений художник України Андрій Надєждін писав: «Будівля була створена за проєктом Якова Паученка в мавританському стилі. Однак архітектор використовує не просто цитування, він переосмислює і робить не картинку-копію із мавританського стилю, а підводить нас до того, що це щось східне».
Візитною карткою архітектора став власний будинок, побудований в 1899 році. У ньому поєдналися стильові напрямки архітектури того часу – модерн та неоросійський стиль. Будинок не лише відображав сутність архітектора, але й уособлював в собі свободу вибору, як найвищу істину мистецтва. У будинку проходили музичні вечори, театральні вистави, народжувалися нові проєкти майбутніх архітектурних споруд. Спершу будинок складався з шести кімнат, інтер’єри яких вирізнялися ліпним і різьбленим декором, але у середині 1950-х років вони були повністю спотворені. У будинку свого дядька Якова Паученка проводив свої дитячі та юнацькі роки видатний художник першої половини ХХ сторіччя Олександр Осмьоркін. У 1994 році в будинку Паученка було відкрито Художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна.
Останньою роботою Якова Паученка став Вознесенський собор у Бобринці, побудований за кошти Ганни Дмитрян. Незважаючи на тяжку хворобу, архітектор був постійно присутній на будівництві. Собор споруджено в неовізантійському стилі, на зразок Володимирського собору у Києві.
29 жовтня 1914 року у 48-мирічному віці Яків Паученко помер та був похований на Петропавлівському цвинтарі. Його могила була зруйнована і зникла під фундаментами новобудов.
Вулиця та провулок Миколи Садовського
Микола Садовський – видатний український актор та режисер, один із корифеїв Українського професійного театру з родини славетних Тобілевичів, Народився в селі Кам’яно-Костувате, тепер – Братський район Миколаївської області. Навчався в Єлисаветградському реальному училищі, у молодості брав участь в аматорських гуртках. З початком російсько-турецької війни прямо з училища пішов добровольцем на фронт де брав участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах. За свою службу був представлений до офіцерського чину. Незважаючи на це, не став обирати кар’єру військового, а повернувся до України, аби займатися своїм справжнім покликанням – театром. Як актор Садовський уславився в героїчно-історичному амплуа, зігравши ролі Богдана Хмельницького, Сави Чалого та гетьмана Петра Дорошенка.
У роки української державності Микола Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів, а у червні 1919 його призначили уповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР. У 1921 Садовський очолював театр «Просвіти» в Ужгороді.
У 1921–1923 роках Микола Садовський вимушено жив у Празі. Завдяки клопотанню Гната Юри та Олексія Ватулі, у 1926 році йому вдалося одержати дозвіл на повернення в Україну. Після поразки Української революції Садовський не мав права у радянській Україні на власний театр і виступав у різних театрах, а також знімався у головній ролі у художньому фільмі «Вітер з порогів».
Микола Садовський є автором книги спогадів «Мої театральні згадки». Це книга яка розповідає про зародження і становлення професійного українського театру, гастролі української трупи, а також співпрацю з корифеями Марком Кропивницьким, Марією Заньковецькою, Панасом Саксаганським. Садовський у книзі розповідає про діяльність театральних колективів та успіх театральних вистав, які знайомили глядача з кращим українським репертуаром кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Вулиця Архітектора Лишневського
Олександр Лишневський – видатний архітектор, який працював у стилях модерн, неокласицизм та конструктивізм. Народився 1868 року в Херсоні у єврейській родині. Початковий період самостійної творчості Лишневського проходив у нашому місті. Із 1895 до 1901 року він працював міським архітектором. Під його керівництвом було розроблено новий Генеральний план забудови міста, а також за його проєктами були збудовані реальне училище, Велика хоральна синагога, гімназія, приватний будинок Ельворті та будинок Барського.
Кропивницька Велика хоральна синагога – юдейська культова споруда, видатна міська історико-архітектурна пам’ятка побудована в еклектичному стилі. Сучасну Велику хоральну синагогу Кропивницького побудували за проектом Олександра Лишневського коштом єврейської громади у 1895-1897 роках. Її було зведено на місці старої синагоги, яка була зруйнована в 1895 році через аварійність конструкцій.
Будинок Барського було побудовано із 1895 по 1910 роки як приватний будинок підприємця Олександра Барського. Це яскрава міська пам’ятка в стилі модерн з елементами еклектизму. В ліпнині будинку майстерно застосовуються відразу декілька технічних прийомів – барельєф, рельєф та горельєф. Угорі фасад будівлі прикрашений маскаронами, що відображають символи дня і ночі, між вигнутими як пагони рослин різьбленими вікнами модерної форми по стіні спускаються рослинні орнаменти з елегійними мотивами розквітаючих і в’янучих квіток лотоса та лілій. Над вхідними дверима розміщена маска медузи – символ фатуму та долі. Наразі у будівлі будинку Барського знаходиться обласний краєзнавчий музей.