«Хочу допомагати, як допомогли мені»: один день з життя Гуманітарного центру

Наразі повномасштабна війна в країні триває вже понад 10 місяців, і люди вже не так масово відгукуються на прохання допомогти. Проте потреб у допомозі не меншає. Щоб дізнатися, що мотивує людей продовжувати допомагати іншим і які історії розповідають вимушені переселенці – журналісти «Гречки» провели один день разом з волонтерами кропивницького Гуманітарного центру.

Війна зрівняла всіх

Спочатку Гуманітарний центр розміщувався у центрі міста, потім у приміщенні однієї зі місцевих шкіл, а зараз – у непрацюючій їдальні місцевого вишу. Біля дверей, які відчиняються по буднях об 11-ій ранку, стоять кілька стільців: часто люди приходять ще до відкриття. Так, за чверть до одинадцятої біля входу присів Валерій Володимирович з Миколаєва. У Кропивницький він приїхав влітку, адже рідний Корабельний район міста росіяни постійно обстрілювали.
«Та я старий і сивий, кому ото ще на мене дивитись!» – просить, щоб не робили фото.

Поговорити з ним вийшла волонтерка Надія Кулікова.

«Вам потрібно принести оригінали документів, що я вам у списку вказала. Ми ж ведемо облік, самі розумієте. Приходьте з документами і подивимося, чим зможемо вам допомогти», – каже Надія.

Валерій Володимирович каже, що виїхати з Миколаєва його вмовили син з невісткою: вона сама з Кіровоградщини, тож приїхали сюди.

«Вони зараз у Малій Висці, а я тут недалечко, біля Критого ринку мешкаю. Там поруч багато хто з Донеччини живе зараз, то ми ділимося контактами, підказуємо, де що і як. Різні люди: хто бізнес мав, хто працював на підприємстві, хто пенсіонер. А тепер війна нас всіх зрівняла: всі переселенці, адже з собою свої дім і роботу не забереш», – гірко всміхнувся чоловік.

Та каже, що Кропивницький зустрів його привітно, багато людей пропонували допомогу.

«У вас чудові люди в місті! Не подумайте, що я підлещуюся – щиро кажу. І в Гуманітарному центрі мені допомогли, і в ЦНАПі. Це важко, ось так поїхати з рідного міста у незнайоме. Та ми всі маємо триматися разом. Добрі люди є всюди», – додав Валерій Володимирович.

Сама ж Надія піднялася на другий поверх будівлі: час працювати. На місці вже зібралися близько десяти волонтерів і волонтерок: одні сортують одяг та взуття, інші – фасують продуктові набори від благодійників, декілька людей заповнюють списки обліку. Куртки не знімають: приміщення не опалюється.

«Нам дали безкоштовно це приміщення: ми оплачуємо лише комуналку. Плануємо переїхати наприкінці січня – знайшли простору будівлю, з опаленням», – пояснила волонтерка.

Надія керує відділом реєстрації у Гуманітарному центрі. Вона разом з двома дітьми приїхала з Херсону у березні. Каже, що з собою вдалося взяти лише одну сумку – і довелося вмістити в неї все своє життя.

«Здавалося, що ось-ось звільнять місто, що ще трохи перетерпіти – і все закінчиться. Та мій брат Олексій тоді мене вмовив, що треба виїжджати, що далі тільки гірше буде. Він був військовим. Загинув три місяці тому на фронті», – поділилася Надія.

^{Надія Кулікова}

Коли вона приїхала, то знайшла житло у Кропивницькому – без речей, а з меблів був один диван. Тоді вона звернулася до Гуманітарного центру, а з часом почала сюди приходити, щоб самій допомагати людям. Також знайшла роботу у міжнародній благодійній організації, яку вдається поєднувати із волонтерством.

«З того часу я постійно тут, з понеділка по п’ятницю. Мені хочеться допомогти своїм людям. Адже я також переселенка, і сама проходила через це», – розповіла вона.

Скласти все життя в одну сумку

На початку в Гуманітарному центрі працювало більше ста волонтерів. Багато людей приносили речі, їжу, засоби гігієни, посуд – все, що потрібно людям, яким довелося рятуватися з рідних міст і селищ від російських загарбників. Проте з часом і пожертв, і волонтерів у Гумцентрі поменшало.

«Дехто боїться повертатися додому через страшні спогади. Хтось повертався додому після деокупації, проте там ще не відбудовані комунікації, немає умов для життя. А деякі виїхали додому з речами, а повернутися до Кропивницького вже не змогли: загинули під обстрілами», – пояснила Надія Кулікова.

Як пояснює Надія Кулікова, раніше могли видавати допомогу щотижня, а зараз запасів вистачає поки лише на одноразову допомогу.

«Люди все менше передають гуманітарки, тож наразі нас працює тут 20 людей. Війна виснажує, люди втомлюються допомагати в тому ж темпі, як весною та влітку. Проте потреби залишаються, тож ми маємо продовжувати цю справу – до нашої перемоги. А там видно буде», – каже херсонка.

Час від часу приходять люди. Потреби різні: хтось тільки приїхав і потребує продуктів, хтось питає про дитячі зимові речі та підгузки. Прийшла і Віра Линник, яка приїхала влітку з Харкова, де жила у невеличкій квартирі в багатоповерхівці. Каже, що страшно було під час обстрілів, а через давню травму хребта їй важко було бігати постійно у підвал, проте доводилося.

«Я все чекала, що ось-ось це закінчиться. Вже у сусідній під’їзд прилетіло, а я все вагалася. Та потім нерви здали і наважилася їхати», – розповіла жінка. Її однокласниця, яка живе у селищі Новому в Кропивницькому, підшукала квартиру, що здавалася в оренду по сусідству, і запропонувала Вірі виїхати у спокійніше місце.

^{Віра Линник}

«Я дуже боялася виїжджати ось так, навмання. Чула, що переселенців розселяють у гуртожитки, дитячі садки, що на вулиці не залишать. Та в мене астма і багатьох побутових запахів я не витримую. Та коли знайома розповіла про квартиру за суму, що я потягну, то зважилася», – ділиться харків’янка.

Наразі її пенсії і соціальної виплати як переселенці вистачає, щоб оплатити оренду і комуналку, лишається на їжу. А ось придбати побутові дрібниці коштів не вистачає. Коли минулого разу вона зверталася до Гуманітарного центру, то тих речей, що їй були потрібні, в наявності не було. А цього разу пощастило.

«Я сама живу, родини у мене немає. Що я з собою могла взяти: склала пару сумок на “кравчучку” і поїздом приїхала сюди. Дякую знайомій, вона мені каструлю дала, ще деякі речі. І у Гуманітарному центрі ось допомогли: тепер буде чим підлогу мити, а то через проблеми зі спиною мені нахилятися важко», – розповідає пані Віра, складаючи у наплічник набір посуду та швабру з відром, які тільки що отримала з рук волонтерів.

Наша зарплата – це вдячність людей

Наразі найбільше відвідувачів приходять до Гуманітарного центру на початку тижня, буває по 100-200 людей за день, менше – у четвер-п’ятницю. Поки не було відвідувачів, волонтери відішли перекусити.

«Дуже смачне сало, скуштуйте!», – пригощають волонтери.

«Це Сашко зі Снігурівки прислав. Він вибирався з окупації, то страшні речі розповідав. Активний такий, веселий. Ми ж як одна родина всі, тож коли він повернувся додому, то і надалі підтримує зв’язок з нами. Можна сказати, що у нас тепер «родичі» по всій країні є», – жартують працівники Гумцентру.

На одній зі стін центру висить дошка з іменами і датами – це дні народження волонтерів. Хоч волонтерство не оплачується, та люди приходять сюди, як на роботу, проводять разом багато часу, підтримують одне одного, ділять радості і переживання. Волонтери зі сміхом розповідають, що настільки вже рідними стали, що навіть після новорічних свят у Гумцентрі зібралися за три дні до відкриття.

«Бувало, нам закидали, що начебто ми тут гуманітарку крадемо. Та це не так: ми строго записуємо все, що отримали і що кому що видали. В нас чіткий облік. Та здебільшого люди вдячні, і нам від цієї вдячності тепліше на душі. Отак почуєш за день хоч одне “дякую” – значить, день пройшов не дарма. Вона і мотивує приходити сюди щодня», – ділиться Надія Кулікова.

Також іноді люди не вірять, що волонтери працюють у Гуманітарному центрі безкоштовно, з власної ініціативи. Та ті у відповідь віджартовуються, що вдячність інших та можливість допомогти і є їхньою зарплатою.

Стереотипи про переселенців – то нісенітниця

Швиденько перекусивши, Надія поспішає до реєстраційного столу: до центру якраз зайшли дві жінки. Волонтери записують їхні контакти і перевіряють документи, пояснюють, що наразі є у Гуманітарному центрі з речей і уточнюють, що з цього потрібно. Нещодавно благодійники передали набори для миття підлоги, і волонтер Віталій Лисенко пояснює жінкам, що входить у набір та як скласти швабру, щоб зручніше було нести.

«Я сам кропивничанин. В мене є невеличка фірма, та через війну робота поки застопорилася, клієнтів немає. Тож, щоб не сидіти вдома без діла і бути корисним, прийшов до Гуманітарного центру ще у березні. З того часу тут: фасую, розкладаю, видаю – допомагаю, чим можу», – пояснює він.

Каже, що раніше і 60 волонтерів одночасно в центрі збиралися, зараз вже менше. Та всі згуртовані, дружні, адже об’єднані однією справою. Звісно, до Гуманітарного центру звертаються різні люди, та Віталій запевняє, що скандалів за весь час було три-чотири, не більше.

«Бувало, що людина прийшла агресивна і накручена, починала закидати, що ми тут їй повинні все дати. Але ж ми волонтери: ми можемо дати тільки те, що передали нам до Гумцентру інші. Раз навіть поліцію довелося викликати. Проте це буквально пару таких прикрих випадків за рік було», – розповів волонтер.

^{Віталій Лисенко}

Віталій каже, що історії про “поганих” переселенців це нісенітниці, і люди бувають різні як в Донеччині, так і в Кропивницькому чи на Рівненщині – це залежить від людини, а не від місця проживання.

«Для мене немає різниці, звідки людина. Для мене головне, що це українець, українка, яким зараз нелегко і їм потрібно допомогти. Ми то хоч тут у себе вдома, а їм може і повертатися вже немає куди», – зауважив Віталій Лисенко.

Кропивничанин переконаний, що всі, хто мав прихильність до російських загарбників, виїхали до Росії. «Якщо людина залишилася тут, в Україні, то це вже про щось свідчить», – додав він.

Волонтерство як порятунок від тривог

Пообіді волонтерка Ольга Лавриненко з Харкова поспішає у відділ з речами: тут довгі вішалки з різноманітним одягом, окремо на полицях стоїть взуття, поруч у коробках посортовані дитячі речі. Тут приймають речі, які передали місцеві мешканці та благодійники з інших міст і навіть країн. Головна вимога – щоб речі були цілі і чисті, адже прати чи підшивати одяг та взуття у волонтерів немає ні можливостей, ні часу.

«Якщо речі не придатні, а тканина підходить, то ми їх передаємо на маскувальні сітки. Які не підходять для сіток – у притулки для тварин, там з них підстилки для собак і котів роблять. Тож нічого не викидаємо: все у справу йде», – пояснює вона.

^{Ольга Лавриненко}

Ольга разом із чоловіком виїхали з-під обстрілів 8 березня. Також спочатку звернулися до Гуманітарного центру у Кропивницькому по допомогу, та й залишилися волонтерити.

«Я не передам, як страшно було: обстріли, вибухи. Один час ми навіть перестали знімати взуття вдома, бо кожної хвилини могло щось летіти і потрібно було хапати рюкзак – і в укриття. І хоч виїхала, та страшні думки переслідують. Тому і приходжу до Гумцентру щодня: це відволікає. Та й команда тут така світла: і розрадять, і підтримають», – каже Ольга. І зізнається, що все одно щодня переглядає новини з рідного міста.

Ще влітку містяни приносили багато речей.

«Ціла кімната до стелі набита речами була! Це їх ми відсортували, поскладали, розвішали. Я сама так само потребувала літніх речей, бо виїжджали поспіхом, коли ще холодно було. Буває, що люди соромляться просити: от каже, що речі лише на дитину треба, а сама труситься в тоненькій курточці. То я і їй знайшла нормальну куртку. Я розумію, адже сама маю подібний досвід», – ділиться пані Ольга.

Зараз надходжень майже немає, тож волонтери роздають із залишків того, що приносили ще весною та влітку. Найбільшою потребою залишається зимовий одяг та взуття, також мало чоловічого одягу.

Вікторія Кулікова уточнює, що речі для вимушених переселенців передають здебільшого місцеві жителі, проте іноді допомагають і з-за кордону.

«Зі мною зв’язалися хлопці з Херсону, які наразі в Німеччині. Вони прислали одяг сюди. Ось запитували, що ще потрібно, то я попросила харчування та засоби гігієни для дітей: це в нас швидко розходиться», – пояснила вона.

Крім речей і продуктів, у Гуманітарному центрі можна отримати психологічну, юридичну допомогу – та й загалом почути слова підтримки. Також тут проводять майстер-класи для дітей вимушених переселенців, за можливості точково допомагають знайомим військовим.

«Ми маємо робити все для перемоги, яка обов’язково буде – просто дата поки невідома. Хтось робить необхідне на фронті, ми ж маємо робити тут, де ми є: підтримувати і допомагати одне одному», – підкреслила Надія Кулікова.

Гуманітарний центр у Кропивницькому працює до 14:00. Тож вже близько другої години волонтери почали потроху розходитися: завтра новий день і нові виклики. І на день ближче до перемоги.

Гуманітарний центр у Кропивницькому працює по буднях з 11:00 до 14:00 у будівлі їдальні Центральноукраїнського національного технічного університету (проспект Університетський, 8). Наразі до Гуманітарного центру можна принести одяг, взуття, продукти, дитяче харчування, іграшки, книжки, засоби гігієни, речі для побуту – все це передадуть вимушеним переселенцям.

За анонсами і новинами Гуманітарного центру можна слідкувати на офіційних сторінках у Telegram, Instagram та Facebook.