Діти із зони АТО: чи всім знедоленим пощастить?

11:49, 03 Листопада, 2016

Ці юнаки і дівчата нічим зовні нічим не відрізняються від ровесників: Євгеній, Віктор, Оксана, Аня і Саша зовні такі ж безтурботні, життєрадісні, з безліччю мрій і планів. Здається, такими були завжди. Але це лише на перший погляд. Сирітське дитинство в інтернатах, вимушений переїзд із зони АТО, а ще помилковий діагноз, з яким неможливо розпочати нормальне життя – все це дається взнаки і сьогодні. Хоча в Одесі їх доля змінилася таки круто…

 

На фото зліва направо: Євгеній, Віктор, Оксана (всі троє з Луганська), волонтер Нана Смірнова, Аня і Саша (з Одес. обл)

«І один в полі – воїн»

Ставлення до переселенців в Одесі двояке. Як показало невелике опитування, деякі громадяни їм співчувають і готові надати посильну допомогу, інші ставляться хоч і без ворожості, але байдуже: «хай живуть». А про проблему дітей-сиріт, які опинилися в числі переселенців, більшість не знає взагалі. Проте є окрема категорія людей, активність і небайдужість яких вражає й надихає. Саме такою натхненницею для інших є Нана Смірнова, засновник Міжнародного клубу волонтерів.

Коли дітей-сиріт у 2014 році привезли із зони АТО у літній табір, Нана працювала у ньому вихователем. Бойові дії продовжувалися, а «літній відпочинок» – закінчився, тож постало питання, що робити з дітьми далі, ти більше, що частина вихованців уже були повнолітніми, і в інтернатах їм місця не було. Саме тоді Нана зважилася взяти їх тимчасово до себе, в наймане житло, і хоч вона не є офіційним опікуном дітей-сиріт, але робить все можливе, щоб допомогти їм адаптуватися. Самі ж вихованці називають її «мамою» і «доброю феєю».

 Фактично, Нана перейняла на себе функцію держави, і разом зі своїми однодумцями з волонтерського руху докладає максимум зусиль, щоб адаптувати цих дітей-сиріт до дорослого життя, і хоч деякі з них вже повнолітні, вона називає їх саме так: «діти».

«Разве зрелость определяется лишь датой в паспорте? – Риторично запитує Нана. – Эти дети не знают, что такое семья, не умеют заботиться ни о себе, ни о других, не знают, як войти в социум».

Проживаючи великою дружною родиною, сироти разом з Наною вчилися долати моменти кризи, радіти за успіхи одне за одного, робити покупки і готувати, призвичаюватись до дорослого життя. У кожного – своя життєва історія. Ось привітний і балакучий Віктор – він мріє стати шеф-поваром або ж директором.

Виктор ФОТО 2

ВІКТОР ФОТО 2

Ця дуже симпатична і сумлінна білявка – Ксенія, вона мріє працювати перукарем, але аж ніяк не штукатуром. Та поки що Ксенія навчається в школі, а у вільний час вишиває бісером сорочки.

КСЮША ФОТО 3 copy

Високий, статний Женя теж просто фантастично вишиває бісером, вже виконує перші замовлення, вишиваючи пошиті в ательє костюми – він міг би бути першокласним дизайнером. А ще він мріє вивчитися на програміста.

 жЕНЯ ФОТО 4

Усі діти з Луганщини, і всім трьом було поставлено діагноз «розумова відсталість». Все, що їм поки що «світить» – працювати по спеціальності «маляр-штукатур». ..

Але як ці талановиті і, головне, цілком здорові діти, отримали діагноз «розумово відсталих»?! Виявляється, є спеціальна процедура «дебілізації».

Чому так легко стати «розумово відсталим» і що робити з помилковим діагнозом?

Перш ніж піти в школу, сирота має постати перед вісьмома фахівцями ПМПК (психолого-медико-педагогічна консультація). Саме ці чотири дефектолога: логопед, олігофрено-, сурдо- і тафлопедагоги, два психологи, невролог і психіатр, вирішують долю сиріт. Хоча згідно із законом, висновки комісії мають лише рекомендаційний характер, а рішення, що робити з сиротою – відправити вчитися у звичайний заклад чи направити до установи психіатричного профілю, – має приймати керівництво інтернату. Але в інтернатів інша інструкція: вони повинні визначати майбутнє сироти відповідно до висновків ПМПК. Ймовірно, на практиці відбувається так: на замовлення спецінтернатів, де є пусті місця, в ПМПК пишуть потрібний висновок, і дитина автоматично потрапляє до недоумкуватих. Також є випадки, коли комісія поспішно ставить діагноз, без направлення сироти на обстеження в стаціонар психлікарні. Звісно, часто самі діти дуже «запущені» в плані виховання і не можуть відповісти на питання комісії. Та слід зазначити, що перевірка на «нормальність» вже сама по собі є стресовою для дитини, яка напередодні втратила батьків, тож часто її мовчання без додаткових обстежень розцінюють як ознаку неповноцінності. Перебуваючи в оточенні дітей з психічними вадами згодом будь-яка нормальна дитина уповільнюється в розвитку. У 18 років з частини таких дітей комісія зніме помилковий діагноз, проте випускники спеціалізованих закладів по факту погано читають та майже не вміють писати. В подальшому їх масово навчають спеціальності «маляр-штукатур».

«Ты не имеешь права никуда поступить». – Ділиться Віктор, якому нещодавно зняли помилковий діагноз в Одеському обласному медичному центрі психічного здоров’я.

«Низький рівень знань» – єдина проблема, яку в нього виявили.

«Я хочу учиться на повара, а мне навязывают маляра- штукатура. Ставят какие-то диагнозы, о которых ты не знаешь. Это губит… Ты не имеешь права потом никуда поступить», – бідкається хлопець.

«Дети вынуждено получили профессию «малярство», по которой они не хотят работать. – Підтвержує Нана Смірнова. – Им не предоставили выбора. А получить образование в другом учебном заведении для них нереально, потому что свой шанс на бесплатное обучение они «использовали». К тому же, свидетельство о профессии – просто бумажка. По этой специальности не предоставляют работу. Одна проблема тянет за собой другую: ребятам невозможно получить государственные «подъемные» без официального трудоустройства».

«Будущее у этих детей, скажу вам честно, очень сложное. – Визнає Людмила Головко, завідувач Комунального закладу «Одеська обласна психолого – медико – педагогічна консультація», котра за свою практику лікаря-психіатра зняла помилковий діагноз більш ніж зі ста дітей, половина яких – із зони АТО.

«Я в шоке, что такой диагноз поставлен детям с полностью сохраненным интеллектом, – щиро обурюється Людмила Євгенівна. – Я стараюсь направлять их в стационар, снимаю страшный на всю жизнь диагноз. Некоторые из детей даже не знали, что он у них есть. Я за ними наблюдаю, регулярно созваниваюсь. Очень жаль, что у них нет никого рядышком, кто помогал бы до совершеннолетия…» А після паузи додає: «Я звонила в Министерство, звонила в другие инстанции… Разве не видно, что они не умственно отсталые? Ведь это несложно определить. Для этого есть стационар, есть совесть, в конце концов! Как же можно? Это же судьба детей!»

Для Нани і її партнерів є багато роботи. По-перше, це відновлення або повернення втрачених документів сиріт-переселенців. Адже від початку, в 2014 році, діти приїхали з Луганщини на літнє оздоровлення у табір, і ніхто й гадки не мав, що дехто з них не зможе повернутися назад. По-друге, їм необхідна допомога, щоб позбутись клейма неповноцінності, і отримати шанс на нормальне життя. По-третє, це велика потреба дітей в психологічній адаптації. Діти не знають, як влитися в соціум. Та й на цьому кількість проблем, які слід вирішити, не зменшується. Як у міфічного багатоголового чудовиська гідри множилися нові голови, так і після вирішення старих проблем вихованців виникають нові. І так продовжуватиметься до тих пір, доки буде існувати головна проблема – діагностування «недоумкуватості» у психічно здорових дітей-сиріт. Ця проблема має всеукраїнський характер, і в багатьох випускників інтернатів зламане життя. Бо ж де на всіх сиріт знайти по Нані?

«Я прорвусь, я достигну»

«Я не скажу, что беру детей под крыло. Наоборот, моя задача – сделать их самостоятельными», – стверджує Нана.

І це добре видно по тому, який прогрес відбувається у мисленні сиріт.

Женя, про якого вже йшла мова вище, зараз навчається у вечірній школі №3, щоб здобути середню освіту. Він упевнено освоює незнані раніше предмети, такі як біологія, хімія, частково історія. Наздоганяє програму швидко, адже має жагу до знань.

На запитання про те, як йому жилося раніше, до переїзду, до зустрічі з Наною, відповідає: «Были трудности. Я изначально был в Северо-Донецком интернате, потом в Ирвино. К нам относились не так, как к детям… Во всем унижали. Если бы относились, как к собакам, это было бы комплиментом. Потому что даже к ним относятся лучше… Только некоторые воспитатели проявляли к нам интерес».

Як виявилося, ще в 16 років Женя вирішив самотужки освоювати англійську мову, якої в навчальній програмі для «розумово відсталих» не передбачено.

«Я сдружился с библиотекарем, розповідає Женя. – Я просил у нее учебники английского языка. В библиотеке нашего заведения их не было, поэтому она доставала старые, еще советские книги других школ. Также помогала мне тем, что задавала и проверяла домашние задания. Конечно же, интернет нам был недоступен…Таким образом я выучил программу до 8 класса. Потом – эвакуация… Уже здесь, в ПТУ восполнял пробелы в знаниях».

Завдяки зусиллям Нани, Женя почав відчувати впевненість, і вже призвичаївся до життя в Одесі. Більше того, він відчув всі перспективи життя «поза кліткою», не боїться світу і, навіть, мріє про закордон: «Мы в этой жизни не живем, а выживаем. Я хочу уехать за границу. Я прорвусь, я достигну».

Публікацію підготовлено в рамках проекту «Голос місцевих ЗМІ»: професійні стандарти та етичні норми у висвітленні конфліктів» за підтримки ЄС.

P.S. // Після повернення з Одеси у Кропивницький, я поцікавилася у директора Комунального закладу «Центр соціально-психологічної реабілітації дітей» Кіровоградської обласної ради Юрія Лисенка, чи знайомі йому випадки, коли дітям-сиротам у Кропивницькому помилково діагностували «розумову відсталість». Юрій Петрович запевнив: «Я таких випадків не пригадую. Всіх дітей, поставлених на облік, досконально обстежують. Є певна форма обстеження, згідно з Міжнародною класифікацією хвороб (МКХ-10), і спеціалісти за цим дуже слідкують».

Наталія Андрусенко, м. Кропивницький

Останні новини по темі
Читайте також

На Кіровоградщині Дмитрівська та Добровеличківська громади повідомили про загибель воїнів на фронті....

16:57, 12 Лютого, 2025

У Кропивницькому пасажири, які були в автобусі 104А комунального підприємства «Електротранс», повідомили, що водій лаявся матом та притис дверима пасажирку. На підприємстві розп...

16:41, 12 Лютого, 2025

Діти – це найцінніше, що ми маємо. І кожен із батьків намагається дати своїм дітям найкраще. Це стосується їхнього розвитку, навчання, комфорту в побуті тощо. Інтернет-магазин т...

16:31, 12 Лютого, 2025