Вибори, яким немає кінця. Не відали, що творили?

Виходить, змінюючи перед виборами правила гри, опозиція – хотіла вона того чи не хотіла – підіграла Партії регіонів? Безперечно. Вустами Арсенія Яценюка вона тоді заявляла: у законі передбачено такі потужні запобіжники, що жодних махінацій і фальсифікацій бути не може. «Перемога в наших руках!» – пафосно переконував (себе) Яценюк. А виявилося – навпаки: перемога – в їхніх руках. Може, Арсеній Петрович не знав, з ким він має справу?

Я все чекав, що опозиція нагадає партії влади про обіцянку Віктора Януковича-кандидата в Президенти запровадити пропорційну систему з відкритими партійними списками. На цьому можна було б навіть педалювати. І регіоналам було б нелегко відшукати якісь переконливі контраргументи. Вони й так змушені були плести щось про необхідність наблизити депутатів до виборців… про зв’язки з округами… Хоча всім було ясно: зміна виборчої системи є політичною тактикою влади, яка побоюється поразки.

Пригадується, як знічений Іван Кириленко, тодішній голова фракції БЮТ-Батьківщина у ВР, виправдовувався: та якби ми не погодилися на цей закон і бойкотували вибори, вони б прийняли значно гірший. Звісно, прийняли б. Але якби у виборах не взяли участь основні опозиційні сили, їх би точно ніхто не визнав як легітимні. А влада все-таки цього побоювалася.

Несподіванки?

Серед найбільших несподіванок виборів-2012 – вражаючий результат «Свободи». 10 із половиною відсотків – це значно більше, ніж прогнозували соціологи. Але погодьмося, що він не впав з неба. Думаю, головних причин успіху «Свободи» – три. Передусім, на них за останні два з половиною роки добряче «попрацювала» влада, яка в очах багатьох українців (і в моїх також) виглядає, як окупаційна. Таке враження, що вона тупо втілювала в життя гасло: «Усьо будєт Донбас». Насадила скрізь «донєцкіх» (чи хтось порахував, скільки їх на різних посадах осіло хоч би в Кіровограді?). Накинула Україні «хомут» Харківських угод. Зробила з себе опудало для Європи, відбираючи тим самим майбутнє у нас із вами. Прочавила антиконституційний закон «Про засади державної мовної політики». Віддала спецслужбу й міністерство оборони учорашнім громадянам Росії, а гуманітарну політику – в руки українофобові…

Фактично, Янукович будує табачниківсько-колесніченківську Україну. Тож чи могло все це зійти владі з рук? Ні. Настрої в суспільстві радикалізувалися. Причому, навіть у тих сегментах, де цього начебто й не мало б статися (за день до виборів мені зателефонував із Кіровограда мій добрий давній приятель, єврей: «Я агітую за «Свободу», – сказав. – Якщо інші партії не мають чіткої національної визначеності, то що ж іще залишається?»).

Оце вже й другий чинник успіху «Свободи»: і «Батьківщина», і УДАР частенько «зіскакують» із частини тих проблем, що їх я перелічив вище. Улітку, коли йшла боротьба із «мовним» законом, мені й професору Володимиру Василенку від імені 70 громадських організацій доводилося писати звернення до опозиційних лідерів, закликаючи їх не ухилятися від питань гуманітарної політики. Адже млявість, невиразність завжди шкодить справі.Третя причина високого результату «свободівців» – у тому, що їхня партія має ідеологічний характер. Крім того, вона чітка, добре організована і самовіддана у відстоюванні своїх принципів.До несподіванок виборів можна віднести потроєний (порівняно з недавніми результатами) відсоток голосів, отриманих комуністами. Усе просто: їх підтримали ті, хто розчарувався у «регіоналах». Що ж до третього місця УДАРу, то воно легко пояснюється політичною «цнотою» цієї партії, її «незіпсованістю» в очах виборців, втомою від відомих облич.

До несподіванок я б відніс також досить високу готовність суспільства чинити опір брутальним фальсифікаціям, махінаціям, беззаконню. Хто чекав того протестного вибуху, який стався у Первомайську, на 132 окрузі?

Феномен Києва

Найгіркішу «пігулку» владі довелося проковтнути в столиці. Тут вона програла все. І треба бути Азаровим, щоб нічого не зрозуміти, щоб дивуватися і намагатися пояснити свою поразку «чутками про підвищення  цін на хліб». У нього навіть вирвалася образа на «невдячних» киян: мовляв, ми так багато зробили для Києва, а вони…

Тим часом, причина не в чутках про ціни на хліб. А хоч би в тому, що Банкова відібрала в киян самоврядування. Та й загалом, столиця – це політичний лакмус; безпосередня близькість до політичної «верхотури» дає можливість особливо гостро відчути «стиль» влади. А яким він є – загальновідомо: нахрапистий, напроломний, «пацанівський». Бо яким же іще може бути стиль тих, для кого держава – це їхня власність?

За багатьма ознаками, поразка в битві за Київ серйозно налякала владу. Вона розуміє, що незабаром може програти тут і вибори міського голови. Та й узагалі: якщо тебе відторгає (чи й ненавидить?) столиця – добра не жди…

Реакція ззовні

Немає сумніву, що підсумкова оцінка виборів в Україні з боку міжнародних організацій, провідних держав, буде жорсткою. Це Янукович і Азаров поспішили оголосити їх найдемократичнішими за всю історію України, «забувши», що вибори – це не тільки голосування. Виборчий процес – то все разом: і умови гри (себто – законодавство), і перебіг кампанії, забезпечення/незабезпечення рівних умов для політичних опонентів, свобода /несвобода слова й зібрань… І, звісно ж, те, що Сталін вважав значно важливішим за голосування, – «подсчет голосов». Із «подсчетом» вийшло так, що гірше й не придумаєш. На кількох десятках мажоритарних округів «вилізли» на поверхню усі «прелести» напівфеодального режиму, що панує в Україні: підкуп членів ОВК, адміністративний тиск, використання залежних судів на користь представників влади, перебір із застосуванням сили міліції, або ж – в інших випадках – її бездіяльність… Імена Мельника, Пилипишина, Губского, Засухи, Трав’янка, Шаталова відтепер можуть стати індикатром свавілля.

Усе це не залишиться непоміченим. Ні «тут», ні «там». Януковичу знову доведеться викручуватися, або ж уперто гнути своє, нікого не чути і нікого не слухатися. Найгірше ж, що все це може закінчитися дрейфуванням України вбік Митного союзу і ще більшою залежністю від Росії. Захід це також усвідомлює. Для нього Україна – суцільний головний біль. І дуже не хотілося б, щоб на нас, утомившись, махнули рукою.

Ми

Але найбільше все ж таки залежить від нас самих. Це аксіома, про яку нам постійно нагадують. Тому найперший клопіт українців – стан і поведінка політичної опозиції, всередині якої чимало протиріч. Не дай, Боже, знову почнуться чвари! Усе залежить від рівня відповідальності політиків та зрілості громадянського суспільства, яке повинно контролювати дії цих політиків. І одне, й друге – речі проблематичні. Тому наше близьке майбутнє явно не обіцяє спокою. Навряд чи влада зуміє належним чином проаналізувати те, що сталося, і відкоригувати внутрішню політику. Принаймні, з висловлювань та оцінок Президента і Прем’єра цього не видно.

А не за горами вже й президентські вибори, перед якими всілякі медведчуки намагатимуться вкинути нас у «котел» референдумів геополітичного змісту. Нас намагатимуться розривати на шматки, підштовхуватимуть до внутрішньої колотнечі, затягуватимуть у «братні обійми», аби відлякувати нами світ…

Вистоїмо?

Мусимо.

Володимир Панченко,

народний депутат України 1990-1994 рр.