Як це бути волонтером: історії з Кропивницького

Оксана Червоная, директорка книгарні “Буки”, координаторка громадської ініціативи “Армія SOS Кропивницький”

“Дуже соромно дивитися в очі батькам і сім’ям наших загиблих хлопців”

Її історія волонтерства починається з подій 2014 року, військових подій в країні. Хоча вона каже, що не любить коли її називають волонтером. Каже, те, чим займається сама – просто такий свій шлях.

– Тоді треба було бути або взагалі байдужим, або сидіти плакати, або щось робити. З цих трьох шляхів я, як людина конструктивна, шукаю дієвий вихід. Бо сидіти голосити – теж не вихід. Так ситуативно почали шукати військових через яких можна було дієво допомагати армії. Спочатку це були ми і наші друзі, а потім зрозуміли, що такими темпами багато не здобудеш. Якби тоді якась громадська організація нормально працювала я, мабуть, не створювала окремо “Армію SOS”, а просто пішла до них і просто допомагала. Але це було на початку війни, коли ще тут не було такого, тому і вирішили створити громадську ініціативу до якої може долучитись будь-яка людина, аби робити все разом для перемоги. Спочатку це було просто збирати гроші і купувати щось необхідне для армії. Ми ще мало кого знали з військових, розвідували через кого допомагати, шукали надійних людей.

Мільйон був уже давно. Після нього ми перестали собі плюсувати ще і ще.

Дуже соромно дивитися в очі батькам і сім’ям наших загиблих хлопців. Для мене найстрашніший і болючий момент, коли чую як там мама загиблого каже: “Найстрашніше для мене, якщо виявиться, що наші діти загинули ні за що, якщо ми програємо цю війну”. І тому така мотивація підтримувати армію до перемоги. Щоб ті страшні жертви через які ми пройшли і продовжуємо проходити через жахливі втрати – не були марними. Щоб врешті решт ми здобули перемогу.

Але взагалі дуже важко. І спілкування з пораненими, а найважче, мабуть, з родинами загиблих. Інколи хочеться написати гнівний пост, що все дістало, що все чорне, погано й показати справжній стан в якому ти знаходишся в цей момент. Але ми забороняємо це собі робити, тому що ми не маємо права опускати руки, бо на нас рівняється дуже багато людей. Тому інколи хочеться плакати з відчаю, але мусимо шукати в собі сили і шукати світлі моменти в житті. А вони є: у спілкуванні з нашими військовими, з друзями-волонтерами, з владикою.

Коли робиш щось, що допомагає людям зберегти життя, або, наприклад, коли допомагаєш пораненим, або родинам загиблих, ти відчуваєш вдячність цих людей. Інколи це навіть не словами, а на рівні емоцій. Мабуть, це найголовніше, бо ти розумієш, що це для когось дуже важливо. Інколи з чужими людьми доводиться сваритися, бо кажуть: “Ви там всі працює за гроші, зарплату отримуєте, у вас фонд”. Але в нас немає ні фондів, ні зарплат, немає матеріального зиску. У мене не з’явилося за час війни нічого, чого б в мене не було до війни. Дуже багато грошей з власного бізнесу, зі своєї книгарні те, що можу виділити завжди беру і пускаю на допомогу армії. Це мій внесок як бізнесмена.

Якщо ти цим займаєшся, то це твоє. Якщо за ці роки війни, коли страшні випробування були в людини нічого не прокинулося, що треба щось зробити дієве, то не можеш себе змусити. Це повинно йти щиро від серця. Вважаєш, що ти це повинен роботи – ти це робиш.

Якщо буде момент, що я відчую, що моя допомога більше не потрібна: у армії все є, родини загиблих всім забезпечені. Якщо настане момент, коли фізично цим людям не треба буде допомога, адже я бачу, як вони живуть насправді, то я, можливо, і не буду займатися цим. Але не знаю чи ми взагалі доживемо, що так буде, бо йдемо ми щось трохи не туди.

Ілля Войтенко, логіст “Нової пошти”, 4 роки є волонтером національної скаутської організації “Пласт”

“Волонтерство – це любов. Це треба любити”

Я з дитинства займаюся туризмом. Мої тренери з туризму і стали першим прикладом волонтерства і що людям треба допомагати. Був волонтером в іншій скаутській організації. А коли вже виріс потрапив до Пласту – організації, де ти працюєш на благо й всебічний розвиток дітей і України. Перший обов’язок пластуна – ти маєш бути вірним Богові і Україні.

Ми, волонтери, також маємо розвиватися всебічно. Адже як я можу навчити дитину чомусь, не знаючи того сам. Готуючись до якихось занять, сходин я попередньо приділяю немало часу на підготовку. Потім ми збираємося, займаємося: кожна дитина має підготувати якесь маленьке завдання на сходини, а я їм підказую, пояснюю, щось підправляю, якщо треба.

95% мого волонтерства – це Пласт. Близько 5-6 годин на тиждень витрачаю на волонтерство, хоча буває коли можу випасти з життя і на кілька тижнів. Решта 5% – допомога в інших волонтерських заходах знайомих.

На питання моїх друзів нащо мені це треба? Я ніколи не міг дати правильну відповідь. Мені це просто подобається. Я в тих колах почуваю себе комфортно. Знаю, наприклад, коли їду в якесь інше місто на тренінг, вишкіл це дасть мені і досвід, а учасникам дасть розуміння того, де вони є і чим вони займаються. Зараз більше займаюся розвитком старших волонтерів, які прийшли в Пласт, які ще навіть не знають чому вони сюди прийшли. У Кропивницькому Пласт не дуже розвинений. І Кропивницький, як місто волонтерів дуже слабке. У нас люди чомусь скептично ставляться до того, де не платять гроші. Вони не вірять, що так можна і, можливо, через це в них немає потягу до волонтерства.

Волонтерство – це велика робота. Волонтерство – це любов. Це треба любити. 

Волонтерство – місце, де можна відчути себе людиною і зрозуміти, що ти робиш щось важливе для країни, що діти з якими займаємося – провідники суспільства.

Мотивує до волонтерства і жага до подорожей і нові знайомства. Будь-який вишкіл поза межами Кропивницького – це подорож. Коли ти їдеш в інше місто, то знайомишся і з новими людьми, своїми однодумцями. Мотивація – це також люди, які тебе оточують. І коли приходить якийсь момент якогось відчаю, коли думаєш:”Усе, не хочу, не можу”, заходиш у спільний чат, трохи переписуєшся і згадуєш, чому це треба.

Оксана Білоброва, начальниця відділу зв’язків з громадськістю управління патрульної поліції у Кіровоградській області, учасниця різних волонтерських проєктів

“Волонтерство – це всеохопна доброта”

Це якийсь свій внутрішній порив. Ніхто тебе не змушує. Просто воно в тобі. На мою думку, цей порив або є в людини, або його немає. У кожного з нас, у волонтерів, з якими я спілкуюся є основна робота. Ми п’ять днів на тиждень працюємо і коли приходять вихідні ти дуже тішишся: нарешті візьму книжку і під плед та чай, як у соцмережах пишуть, почитаю. Але ти розумієш, що ти пообіцяв, тебе люди запрошували, або сама побачила на фейсбуці, що десь комусь потрібна допомога. І ти просто підіймаєшся і йдеш, бо ти потрібен.

Моє волонтерство почалося, мабуть, як і в більшості волонтерів в Україні, з 2014-го року, коли почалася в країні війна. Коли думаєш чим ти можеш допомогти хлопцям, підтримати їх. Пам’ятаю, коли в одному супермаркеті стояли кошики, в які можна було покласти придбані продукти, які потім передавали хлопцям на схід. І палатка дівчат на вулиці Богдана Хмельницького, де також готували передачі для хлопців, куди я теж приносила те, що могла. Тепер ми співпрацюємо і волонтеримо разом.

Коли стихія наробила лиха їздили також допомагали людям розгрібати завали, вичищати хати. Але в перші дні ще й психологічна підтримка була дуже важлива, бо в людей такий стрес був, що їм треба було і поплакати і пожалітися, але тобі потрібно було і вислухати, і фізично допомогти. Але що надзвичайно приємно вразило мене тоді, що там було багато кропивничан, які допомагали.

Адже наскільки заряджаєшся, отримуєш позитиву від людей, які пліч-о-пліч з тобою стають і щось роблять, а не просто говорять чи обіцяють.

Так, буває і важко, але з іншого боку і спокій певний, що ти приїжджаєш і допомагаєш людям, що вони розуміють, що вони не самі в цьому горі. Не можна сказати, що ти від цього заряджається, хоча є насправді такі моменти, а це якийсь внутрішній спокій і гармонія, що ти ділишся добром з людьми і ти збагачуєшся добром. І це дуже круто! І людина має це сама відчути. Просто раз поїхати в притулок, один раз долучитися до прибирання якось і людина відчує її це чи не її.

Волонтерство – це всеохопна доброта.

Надихають – інші волонтери. Коли ти йдеш і бачиш їхні очі і що вони роблять.

Чому займаєшся волонтерство? Просто ідеш і робиш своє місто гарним, допомагаєш людям, тваринам ідеш і даруєш це добро.

Дуже не люблю людей, які постійно ниють і нарікають у фейсбуці. Позиція моя така: хочеш – іди роби якийсь мінімум, те що у сфері твого впливу, що ти можеш своїми руками, силами. Іде і зроби хоча б щось, аби покращити цей світ, щоб його зробити добрішим, ліпшим, а не критикуй.

Костянтин Петренко, працівник місцевої ІТ-компанії, близько року викладач-волонтер у школі програмування “Ш++”

“Коли ти навчаєш когось, то і сам навчаєшся”

Сам закінчив “Ш++”, отримав роботу. Ментор, у якого я навчався поїхав до Німеччини, й не було кому вести курси і звернулися до мене. Спочатку відмовився, бо думав, що не вистачить знань вести курси як ментору. Згодом погодився, згадавши свій курс, який вже для мене був легким. Потім зтелефонувався зі своїм ментором з Німеччини, який дозволив використовувати його уроки, які я дещо підкоригував і розпочав навчати.

Це забирає дуже багато часу. На тиждень менторство займає десь вісім годин, тобто один робочий день. Телефонувати чи писати ментору можуть будь-коли. Потрібно і пояснювати, і зустрічатися, і перевіряти домашні завдання. Кожному приділяти увагу – складно. Ефективніше, коли в тебе є кілька людей, але ти їх не ведеш групою, а працюєш з кожним індивідуально.

За цей час кілька людей відсіялося. У мене курс розробки для Android – досить складний, бо технології йдуть вперед. Це дуже великий обсяг інформації з якою не кожен справляється: хтось через брак часу, хтось через недостатню мотивацію, а хтось через особисте.

Також менторський етап у мене сильно підв’язаний до реальності. Тобто все з чим зіштовхуються щодня програмісти на роботі, я максимально вношу в свій курс. Аби студентів максимально підготувати до роботи.

Волонтерство – це і допомога школі. У мене є відчуття вдячності школі, бо вона змінила моє життя і всі зміни в позитивний бік. І все абсолютно безкоштовно.

Крім того, коли ти навчаєш когось, то і сам навчаєшся. А ще це зустрічі і спілкування з новими людьми. Дуже приємно, коли студенти влаштовуються на роботу, знаходять себе в житті, тобто рухаються вперед. У мене вже два студенти працевлаштувалися в місцеві ІТ-компанії. Також цікаво спостерігати за їх розвитком, як вони стараються. Частина їх старань і мотивації передається і мені.

Андрій Фоменко, психолог, який також займається волонтерством пояснює про феномен волонтерів.

“Це люди певної формації”

За словами психолога, в основі волонтерства лежить певний тип нейродинамічної будови людини, тобто певний тип реакції людини на подразник.

– Людина сприймає те, що відбувається в навколишньому світі й переживає з різними стратегіями. Тобто хтось відсиджується і вичікує – йому або їй так спокійніше. Хтось вступає в протидію тим явищам, що відбувається. Хтось намагається домовитися. Ті люди, які реагують в такий спосіб, що вони намагаються допомагати – це ще один тип, який власне вносить структуру і розуміння. Фактично йдеться про людей, які намагаються домовитися і структурувати світ навколо себе. Коли, щось незрозуміло треба щось робити, а для того, щоб щось робити потрібна якась структура. І найперше це потрібно самій людині для того, щоб подолати тривогу, яка виникає у будь-якої людини у відповідь на різку зміну навколишніх умов. Наприклад, війна – це зміна, епідемія – це зміна, економічна криза – це зміна. На все це якось треба реагувати цим людям.

Треба розуміти, що ці люди просто не можуть всидіти. Їм потрібно якось внести ясність в те, що відбувається. Один із способів – зануритись і придумати свою власну відповідь на цей шквал подразників. Крім нейродинамічної будови ще потрібна якась можливість і сили це робити. Сукупність усіх цих чинників і певний розвиток дозволяє створити навколо себе певний простір в якому їй зрозуміло, що вона робить у відповідь на загрози, дискомфорти і так далі. Власне і виникають волонтерські організації, громадські ініціативи там, де люди реалізують цю структуру, яка їх перш за все робить такими, що вони розуміють, що вони якось впливають на ситуацію. Тобто переконання, що вони якось можуть вплинути на ситуацію – це і є сутність волонтерства. Це люди певної формації. Не всі люди цим займаються і не всі можуть, не всім це потрібно.

Волонтер – це тип особистості, перш за все, а потім переконання і все решта: самоствердження, самореалізація чи самоактуалізація.

Валерія Жовтун. Фото з фейсбук-сторінок кропивничан-волонтерів

Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки