Життя завжди на часі: кропивничанин розповів про фронтові будні в лавах ЗСУ
Повномасштабне вторгнення об’єднало українців різної статі, гендеру, віку і статків у єдиному пориві – боротьбі за свободу, за своє життя. Кожен і кожна бореться на своїх фронтах: військовому, інформаційному, у сфері бізнесу та культури тощо.
Про те, як армія об’єднала різних людей і як підтримка рятує людей на фронті, «Гречці» розповів Олександр з Кіровоградщини, який наразі захищає Україну від росіян в лавах ЗСУ на Донеччині.
Я не міг залишатися за кордоном
Коли почалося повномасштабне вторгнення, кропивничанин Олександр працював у Франції. Каже, що вже 24 лютого збирав речі їхати додому, проте дружина та рідні його вмовили залишитися за кордоном:
«Це було одне з найважчих рішень. Це невимовно страшно і боляче, коли найрідніші люди кажуть – від ракети ти нас не врятуєш своєю присутністю, а гроші потрібні нам, і армії. І ти усвідомлюєш, що це правда», – поділився він.
Закінчивши за два місяці роботу, як і було обумовлено в робочому договорі, Олександр повернувся в Україну – і одразу пішов до територіального центру комплектування. Він не був професійним військовим, за плечима мав лише строкову службу. Згодом йому зателефонували і сказали прибути з речами.
«Поки я чекав дзвінка, я потроху сам купував собі, що потрібно: ліхтарик, спальник, тактичну аптечку, взуття. Я так думав: раптом мені видадуть, то я зайвого не візьму, хай іншим віддадуть», – розповів Олександр.
Та каже, що забезпечення з часом ставало все краще: видають зручну форму, наповнення тактичних аптечок ставало якіснішим, повноцінне харчування. Та й волонтери потужно підтримують. Наприклад, коли військові заїжджали в Krop:hub, то крім необхідного, їм ще передали смаколики з громад Кіровоградщини, і дитячі малюнки.
«В мене була можливість залишитися за кордоном. І чесно – мені було дуже страшно йти на фронт. Проте ще страшніше було уявляти, що станеться, якщо росіян не зупинити», – зізнався він.
«Ми тут не розділяємося, і вам не варто»
Олександр розповів «Гречці», що разом з ним служать зовсім різні люди.
«Жінки і чоловіки, різних професій, різних статків. Мені пощастило, зі мною особисто служать класні люди, надійні. Проте і в армії, на жаль, трапляються безвідповідальні люди, без совісті. Та з часом вони відсіюються», – пояснив він.
Наприклад, з ним в команді служить Ганна. Вона разом з чоловіком виховує трьох дітей. З початком війни в Україні підписала контракт, була учасницею АТО/ООС. І зараз теж стала до лав війська.
«Звісно, вона сумує за родиною. Проте саме заради їхнього захисту вона тут. Їхні діти в надійних руках: якось її чоловік прислав посилку з домашніми смаколиками, то ми всією групою три дні їли ту смакоту, стільки він наготував», – розповів військовослужбовець.
Також у підрозділі з Олександром служить Анастасія. Він каже, що це дуже смілива дівчина і її вмінням реагувати у кризовій ситуації можна ще повчитися.
«Вона лесбійка, і в неї є кохана на “цивілці”. І це не чесно, що я ось можу зі своєю коханою одружитися, а вона не має такого права. Тому в Україні запровадити хоча б цивільні партнерства потрібно вже зараз», – наголосив він.
Ілюстративне фото
У підрозділі зібралися люди різних професій: тут і будівельники, власник виробництва пелет, працівник пошти, професійні військові, торгові агенти. Олександр запевняє, що під час навчань в армії враховують побажання людини, у яких саме військах вона хоче бути і її навички.
«У військовому квитку записано, що я стрілець. Проте до повномасштабної я років 12 зброї не тримав. А ось з електрикою я чудово ладнаю, тож в мене тут робота, пов’язана з тим, що я справді вмію», – пояснив він.
Окремо Олександр підкреслив, що закиди, що нібито у ЗСУ йдуть лише з західних областей, або навпаки – лише з нейтральних і східних, є нісенітницею. Як і те, що начебто вимушені переселенці «тікають від повісток». Так, з ним разом захищає український народ Юрій з Донеччини. Він сам сирота, виховувався в інтернаті, і прийшов в армію ще від початку нападу Росії у 2014 році. Також служить Олександр з Харкова: він з родиною на початку повномасштабного вторгнення виїхав до Кропивницького, і тут вже пішов то центру комплектування.
З кропивничанином Олександром служить Андрій зі Львівської області, який вже обороняв і на Донецькому, і на Херсонському напрямках.
«Служать люди з усієї України. В декого росіяни зруйнували будинок, а хтось покинув успішний бізнес і доєднався до армії. Ми тут не розділяємося: спільна мета об’єднує усіх. І вам на “цивілці” не варто розділятися, адже в нас один ворог і лише спільними зусиллями ми переможемо», – наголосив Олександр.
Почуття провини без вини
За словами Олександра, військові також відчувають ту саму провину, що начебто роблять недостатньо. Наприклад, його кум з березня служить на позиціях, які є наразі тиловими – і розповідає, що відчуває провину перед тими, хто на перших лініях фронту. Сам Олександр ловив себе на думці, що ось він робить свою роботу на перших лініях фронту, проте є артилеристи, штурмові бригади, які роблять більше.
«Це відчуття оманливе. Нам командування постійно нагадує, що робота кожного важлива. Якщо я не впораюся на своєму місці, то це нашкодить і тим, хто попереду, і тим, хто позаду. І так кожен та кожна мають бути на своєму місці, а не мірятися з іншими», – підкреслив він.
Ілюстративне фото
Серед його друзів є ті, хто залишилися за кордоном, хто наразі перебуває в тилу – військовослужбовець запевняє, що серед його оточення на службі ніхто не висловлює презирства до таких рішень. Адже військо не може нормально боротися, якщо не працює бізнес, інфраструктура, місцеві органи самоврядування. «Без надійного тилу, без підтримки з-за кордону армія була би слабкою», – додав він. І запевнив, що підтримка від цивільних гостро відчувається військовими.
На фронті рятує турбота і взаємопідтримка
Олександр розповів, що йому найважче переживати втрату побратимів і посестер.
«Поплакав, прокричався – і далі працювати. Впадати у відчай немає часу, проте і замикати весь біль у собі не можна. Треба дати вихід цьому. І працювати далі, щоб таких звісток було якомога менше», – пояснив він.
Та на фронті у його підрозділі, та і в багатьох інших військові підтримують свій емоційний стан допомогою і турботою про тих, хто потребує – про тварин. Наприклад, у бліндажі, на облаштування якого скидалися читачі «Гречки», підрозділ Олександра зробили маленькі дверцята для котів і собак, яких підгодовують. Також на стінах розвішані дитячі малюнки, які волонтери передають разом з необхідним, а чи не кожен та кожна військові мають маленькі обереги, зроблені дитячими руками.
«Коли розвішуємо малюнки, читаємо листи, передані від дітей, то це дуже надихає. При цьому розчулюються навіть найсуворіші жінки та чоловіки. В кожній нашій машині є дитячі обереги – і ми віримо, що вони нас оберігають», – каже Олександр.
Деякі тварини так і залишаються біля позицій, куди приїжджають інші підрозділи, а ось собачка Мишка, врятована під час обстрілу на «нулі», подорожує разом з підрозділом. Пізніше виявилося, що врятована собачка була вагітна – тож тепер з підрозділом подорожує Мишка разом з чорненьким цуценям Патрончиком.
Собачка Мишка зі своїм цуценям Патрончиком. Фото: Олександр
«Турбота про тварин відволікає від воєнної буденності. Та й в часто складних побутових умовах тварини нагадують домашній затишок. Вони об’єднують підрозділ, адже в нас ще є спільна відповідальність за цих пухнастиків», – поділився Олександр.
Кропивничанин зізнався, що найбільше хочеться повернутися додому, і тому ухвалений в Україні закон про відпустки під час воєнного стану для військових стане «ковтком свіжого повітря». Це можливість побути із близькими, нагадати, що цивільне життя триває.
«Поспати у своєму ліжку, посидіти в кафе з друзями, прогулятися по центру міста – це я мрію зробити, коли зможу побувати вдома. І люди в тилу хай радіють, відвідують концерти і вистави: адже життя завжди на часі, і за це життя ми і боремося», – додав Олександр.
Раніше «Гречка» розповідала, як Олександр і інші кропивничани підтримували Україну з-за кордону напочатку повномасштабного вторгнення.
