Які вулиці Кропивницького перейменували на честь музикантів (ПОДКАСТ)
У дев’ятому епізоді подкасту «Перейменовано у Кропивницькому» говоримо про міські вулиці перейменовані на честь музикантів.
Ведучий Кирило Поліщук та його гості Олександр Полячок – музикознавець, директор Кропивницького музею музичної культури імені Кароля Шимановського, Інна Жолобова – голова «Асоціації жінок України «ДІЯ». Кропивницький», членкиня міської топонімічної комісії, розкажуть вам більше.
Також слухайте нас на подкаст-платформах:
Також слухайте про те, чому взагалі перейменування вулиць зараз на часі, про жінок, на честь яких у місті назвали вулиці і про героїв-захисників, імена яких носять наші вулиці.
Подкаст створено завдяки підтримці Чеської громадської організації NESEHNUTI.
Любите більше текст? Тоді читайте розшифровку нижче.
Провулок Йосип Петрова
Йосип Петров – перший із великих музикантів-уродженців Кропивницького. Протягом 40-річної творчої діяльності виконав близько 130 басових партій у 109-ти операх. Образи, створені Петровим, заклали основи оперного виконавства не лише в Україні, а й в усій Російській імперії.
Народився Йосип у 1805 році. Володіючи дзвінким голосом, із семи-восьми років він співав у церковному хорі Грецької церкви. Під керівництвом полкового капельмейстера німця Бехмана навчався музичній грамоті, а також грі на кларнеті, гітарі та інших інструментах. У неосяжному степу під Єлисаветградом, під відкритим небом, він усією душею віддавався музиці, виливаючи пісню з могутніх грудей. Знав і виконував багато українських народних пісень.
У двадцятирічному віці Йосип Петров дебютував у Єлисаветграді як актор-співак. Він був одним із найкращих виконавців ролі Семена Климовського – автора пісні «Їхав козак за Дунай» у водевілі «Козак-віршотворець» та ролі Виборного в «Наталці Полтавці» Івана Котляревського.
У двадцятип’ятирічному віці Йосип отримав запрошення працювати на сцені головного театру держави. В Петербурзі він познайомився й заприятелював із Тарасом Шевченком, який бував у Петрова вдома. Поет надзвичайно високо оцінював талант співака, захоплювався ним. Одним із партнерів Петрова по сцені був провідний український композитор того часу Семен Гулак-Артемовський – автор опери «Запорожець за Дунаєм».
Сучасники називали Йосипа Петрова титаном, підкреслювали, що його спадщина була «такою великою, глибокою та широкою, що вистачило б не на одного великого артиста, а на декількох».
Вулиця Кароля Шимановського
«Народився ж бо я на Україні, там пройшло моє дитинство, я відчував її усією душею, кохав її благотворний клімат, її буйність і солодкість».
Ці слова належать Каролю Шимановському – найвидатнішому польському композиторові свого часу. Його творчість відіграла вирішальну роль у розвитку польської музики ХХ століття. Композиції Шимановського увійшли до репертуару найкращих світових музикантів-виконавців. Його сценічні шедеври виставляють у багатьох театрах світу.
З раннього дитинства родина Кароля проводила зимові місяці в Єлисаветграді. Тут він учився в земському реальному училищі, а грі гри на фортепіано й музично-теоретичним предметам – у місцевого педагога Ґустава Нейгауза. В родинному будинку по вулиці Гоголя, де планується відкрити присвячений йому музей, молодий Кароль написав декілька своїх відомих творів.
За спогадами сучасників, дім Шимановських в Єлисаветграді був «оазисом культури настільки високої, настільки витонченої, настільки привабливої, що і в найкультурніших куточках світу він виділявся б з-поміж інших своєю особливою, вищою індивідуальністю».
Кароль Шимановський був тісно пов’язаний з Єлисаветградом близько двох третин свого життя: від народження у 1882-му й до кінця 1919-го – моменту від’їзду родини Шимановських до Польщі після здобуття нею омріяної незалежності. У місті над Інгулом композитор виступав із концертами та публікаціями в пресі, підготував лекції для викладачів музичних шкіл міста й повіту. Завдяки Шимановському та його колегам, у 1918–1919 роках Єлисаветград пережив найвищий розквіт музичного життя. У холодні й небезпечні дні 1918 року, коли навіть свічки складно було дістати, великий композитор ходив вулицями нашого міста з рушницею, як член дружини охорони порядку, місцевої самооборони.
У подальшому Шимановський був директором консерваторії та ректором Вищої школи музики у Варшаві. Концерти його музики та вистави його опер проходили в Парижі, Лондоні, Рмі, Відні, Празі, Амстердамі, Бухаресті, Софії та багатьох інших містах Європи та Сполучених Штатів Америки.
Композитора було поховано на Національному пантеоні в Кракові. Серце митця зберігали окремо, щоби вмурувати його в стіні собору Святого Хреста у польській столиці, поруч із серцем Фридерика Шопена. Однак серце Шимановського згоріло під час бомбардувань Варшави в 1944 р. На честь композитора названо філармонію в Кракові, Музичну академію в Катовіце, багато музичних шкіл, конкурсів, вулиць. Його твори виконувалися під час урочистостих відкриття й закриття Року Польщі в Україні. В польському місті Закопане й українському Кропивницькому впродовж багатьох років проводяться щорічні фестивалі музики Кароля Шимановського.
Провулок Юлія Мейтуса
Композитор Юлій Мейтус є корифеєм української музики ХХ століття. У 1920-1930-х роках він був провідним молодим українським композитором, адже саме його залучали до співпраці в театрі й кіно геніальні режисери Лесь Курбас і Олександр Довженко. Саме Мейтус заснував у Харкові перший концертний український джаз-бенд. Зустрічі з бандуристом Гнатом Хоткевичем надихнули композитора на аранжування українських народних пісень. У подальшому він уславився своїми операми, з-поміж яких «Гайдамаки» за Шевченком, «Украдене щастя» за Франком та “Ярослав Мудрий” за Іваном Кочергою. Чимало романсів композитор створив на слова Лесі Українки, Володимира Сосюри, Павла Тичини, Дмитра Павличка. З багатьма українськими поетами його пов’язували дружні стосунки. Андрій Малишко та Максим Рильський написали для Мейтуса оперні лібрето.
Народився майбутній композитор у 1903 році в єврейській родині авторитетного єлисаветградського лікаря. Навчався в місцевій чоловічій гімназії та музичній школі Густава Нейгауза. Вже в одинадцятирічному віці Юлій дав свій перший сольний концерт.
Після буремних подій 1917–1921 років, зокрема й страшних єврейських погромів, родина Мейтусів виїхала з Єлисаветграда до Харкова – тодішньої столиці України. Тут 20-річний Юлій вступив до Харківського музично-драматичного інституту й отримав вищу музичну освіту. В 1930-ті роки він став одним із визнаних лідерів музичного життя Харкова й усієї України.
Воєнні роки Мейтуси провели в евакуації. Під час перебування в Ашгабаді композитора залучили до створення туркменської національної опери, згодом йому присвоїли звання народного артиста Туркменістану. Після повернення з евакуації родина Мейтусів оселилася в Києві. Завдяки постановкам опер Юлія Мейтуса за кордоном композитор разом із дружиною – актрисою та літераторкою Олександрою Васильєвою побував у багатьох європейських країнах та Японії.
Під час свого довгого 94-річного життя митець підтримував зв’язки з багатьма земляками, передав до рідного міста деякі рукописи, листи, фотографії, документи. У 1985 році в Дитячій музичній школі № 2 було відкрито кімнату-музей Юлія Мейтуса. Після смерті композитора школі присвоєно його ім’я. Щорічно школа спільно з музичним коледжем проводить фестиваль-конкурс української академічної музики “Класик-проєкт” імені Юлія Мейтуса, в якому беруть участь представники багатьох регіонів України. Журі конкурсу очолюють провідні українські композитори. Іменем Юлія Мейтуса 1999 року названа одна з вулиць Києва.
Вулиця Миколи Леонтовича
Микола Леонтович – видатний український композитор, хоровий диригент, педагог, збирач музичного фольклору. Леонтович відомий на увесь світ перш за все як автор хорової обробки української народної різдвяної щедрівки «Щедрик», яка перекладена багатьма мовами і відома у англомовному світі як «Carol of the Bells» (Колядка дзвонів). Вперше «Щедрик» у четвертій редакції був представлений українській публіці у 1916 році у виконанні хору київського Університету. 5 жовтня 1921 року «Щедрик» презентували на концерті в Нью-Йорському Карнегі Холі. Відтоді мелодія стала надзвичайно популярною у США та перетворилася на символ Різдва у багатьох країнах. Українська колядка в обробці Леонтовича звучала у багатьох культових голлівудських фільмах, таких як «Міцний горішок -2», «Один вдома», «Гаррі Поттер».
З дитинства український композитор Микола Леонтович був оточений музикою. Його була мати гарно співала, а батько грав на віолончелі, гітарі та скрипці. Саме від своїх батьків майбутній композитор, разом із сестрами, які теж стали музикантками, вчився музики. Леонтович за сімейною традицією повинен був стати священиком – так бажали його батьки, адже у його роду було п’ять поколінь священнослужителів. Саме тому Леонтович вступив та закінчив Шаргородське початкове духовне училище, а згодом – духовну семінарію у Кам’янець-Подільську, де вивчав теорію музики, хоровий спів, опонував гру на музичних інструментах та почав обробляти народні мелодії. В семінарії Леонтович вивчав твори Миколи Лисенка, адаптував мелодії за зразком Лисенкових, а також одну зі свої збірок пісень присвятив улюбленому композитору.
Після закінчення семінарії Леонтович відмовився від духовного сану й кілька років працював викладачем. Усю свою педагогічну діяльність він присвячував створенню хорових колективів серед учнів та збиранню музичного фольклору. Протягом 1919-1920 років працював над підручником з нотної грамоти для школи, проте, на жаль, жоден із примірників підручника Леонтовича до нас не дійшов.
Микола Леонтович придумав і першим застосував різні хорові звукові ефекти, один з найвідоміших – спів із закритим ротом, своєрідне переосмислення мелодики народного плачу. Також Микола Леонтович розробив темброву варіантність виконання народних рапсодів, створював оригінальні хорові композиції, відтворив і ввів в свої твори забуту в той час імпровізаційну творчість українських кобзарів.
Більшовицькій владі, яка у 20-х роках прагнула зміцнити та вкоренити свою владу в Україні, відомий композитор, викладач та популяризатор української музики та народної творчості, був небезпечний, адже його діяльність будила національну свідомість. В ніч на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка, де був убитий агентом радянських спецслужб Афанасієм Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Убивство Леонтовича обурило українське суспільство, адже вбивць ніхто не шукав. Багато науковців діаспори і журналістів перейнялися долею талановитого композитора та почали досліджувати життя і діяльність Миколи Леонтовича. Радянська влада провела цілу кампанію із приховування слідів свого злочину. В УРСР видали спогади родичів Леонтовича, де зумисно фальсифікували факти смерті композитора, а головне поширили офіційну версію вбивства – «петлюрівсько-розбійний напад». Лише після здобуття Україною незалежності вдалося дізнатися правду з архівних документів. Кандидат музикознавства Валентина Кузик опублікувала рапорт, де засвідчено, що вбивство відомого українського композитора – справа рук агентів системи радянського індивідуального терору, яку застосовували до багатьох видатних діячів української культури.
Вулиця Володимира Івасюка
«Якщо вважаєш себе хоч трохи причетним до творчості, то шукай вперто, із пристрастю, радістю і болем нові теми, сюжети, образи, символи, свіжі інтонаційні фрази. Кожним твором починай новий етап, якісно вищий у своїй роботі. Виражай себе врешті-решт на повну силу, адже людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою».
Так говорив Володимир Івасюк – видатний український композитор, музикант, поет, Герой України та Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Івасюк був одним із основоположників української естрадної музики, або, якщо простіше, української поп-музики. За недовге життя – усього 30 років – Івасюк створив 107 пісень, 53 інструментальних творів, музику до кількох вистав. Як виконавець, був мультиітсрументалістом – грав на скрипці, гітарі, фортепіано, віолончелі. Окрім музики, Івасюк захоплювався фотографією та малюванням. Володимир малював натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі і карикатури, переважно олівцем або акварельними фарбами.
Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року у місті Кіцмань Чернівецької області в родині письменника, вчителя, фольклориста Михайла Івасюка та вчительки Софії Карякіної. У 5 років Володимир почав займатися музикою та опанував скрипку. Після завершення школи навчався у Львівському медінституті та на композиторському відділенні Львівської консерваторії.
У 1970-их роках Івасюк презентував дві найвідоміші свої пісні: «Червона рута» та «Водограй». «Червона рута» стала справжнім символом відродження українського патріотизму, що не могло не викликати занепокоєння у влади радянського союзу. Своїми піснями Івасюк відроджував любов українців до власної культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї одного «великого «радянського народу». Ставши популярним у всьому радянському союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. 18 травня 1979 року Володимира Івасюка знайшли повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Влада спробувала видати смерть Івасюка за самогубство, але ця версія одразу викликала сумнів громадськості. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка – це вбивство, здійснене органами КДБ за наказом вищого керівництва радянського союзу. Партійне керівництво довго не давало згоди на поховання композитора на Личаківському цвинтарі.
В газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття рідним Івасюка. В день похорон Івасюка саме на цей час скрізь були призначені комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, були вказівки із загрозою виключення та звільнення з роботи. Попри це похорон композитора та музиканта перетворився на мовчазну акцію протесту – тисячі львів’ян вийшли на вулиці, щоб віддати шану Івасюкові. Пісні Володимира Івасюка і досі є надзвичайно популярними, а «Червона рута» є справжнім національним скарбом та символом національно-культурної самобутності й ідентичності українців.
Провулок Анатолія Авдієвського
Анатолій Авдієвський – видатний український хоровий диригент, композитор, педагог, Герой України, Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Народився у селі Підлісне на Кіровоградщині. Закінчив Одеську консерваторію. Наприкінці 50-их створив в Житомирі Поліський ансамбль пісні й танцю «Льонок», у якому потягом 5-ти років був художнім керівником і головним диригентом. Очолював Черкаський народний хор, викладав у Київській консерваторії, столичному інституті культури та Київському педагогічному університеті.
Але найбільшу популярність здобув як директор хору імені Григорія Верьовки, який очолював протягом пів століття. Саме Авдієвський уперше ввів у народний хор жіночі академічні голоси, розширивши його виконавські можливості. Завдяки Авдієвському в Україні були започатковані хорові фестивалі, які відкривали нові імена.
Анатолій Авдієвський автор хорів «Привітально-хороводна», «Не громи в степах гудуть», «Над широким Дніпром» та багатьох обробок народних пісень, які записував у експедиціях. Композитор був поціновувачем автентичного співу.
«Я давно зрозумів, що ми, освічені люди, котрі позакінчували виші, неспроможні розкрити технічні засоби, збережені народом на генетичному рівні. Це передавалося із роду в рід найталановитішими і зробило увесь наш народ талановитим, – розповідав в одному із інтерв’ю Авдієвський. – Головне – не похитнути природу людини в середовищі культури її предків. Тоді виникає потреба в колективній творчості – заспівати гуртом так, як співали бабусі, матусі, зберігаючи їхню виконавську манеру: елементи підголоскової поліфонії, вивід із характерним звучанням сопранової партії, солісту доручається прикрашати голосом ту чи іншу пісню, а сама вона може виконуватися і двома голосами, і трьома, і чотирма…».
Анатолій Авдієвський був академіком Академії педагогічних наук України, академіком Академії мистецтв України, головою Національної всеукраїнської музичної спілки, президентом Українського національного музичного комітету Міжнародної музичної ради ЮНЕСКО.
Український хоровий диригент і професор Дмитро Радик у пам’ять про Авдієвського писав:
«У своїй композиторській і диригентсько-хоровій творчості Анатолій Авдієвський мелодією гострив розум, а гармонією плекав душу. Велич пізнається на відстані. Та вже зараз ми розуміємо, що втратили неперевершеного митця, особистість широкого масштабу, стратегічно мислячу в царині національної музичної культури і не тільки».
Провулок Квітки Цісик
Українська сівачка Квітка Цісик народилася і все життя прожила у США. Батько співачки був львівським скрипалем, а її бабуся, дідусь та мама жили у Львові до 1944 року. Втікаючи від окупації та радянської влади, у 1949 році родина опинилася у США, де за 4 роки народилася майбутня співачка. У дитинстві Квітка була пластункою – їздила у табори, де вивчала українські пісні, звичаї та обряди.
Цісик мала колоратурне сопрано – найвищий жіночий голос, який відзначається великим діапазоном. Вона з легкістю експериментувала зі стилями – від джазу до класики, і мала неабиякий успіх як у виконанні попсових пісень, так і в оперному співі. Також Квітка Цісик володіла «білим голосом» – технікою, поширеною у карпатських селах. Її голосом захоплювався весь американський шоу-бізнес. Із нею працювали Майкл Джексон, Вітні Г’юстон та інші світові зірки. В США Цісик стала однією з найвідоміших і найдорожчих виконавиць джинглів до рекламних роликів. Її голос звучав у рекламних компаніях «Кока-Коли», American Airlines, «Макдональдсу». Протягом 16 років вона була офіційним голосом «Форд Моторз». Компанія підрахувала, що голос Цісик прослухали понад 22 мільярди разів.
У 1978 році пісня «Ти осяюєш моє життя», яку виконала Квітка Цісик в однойменному фільмі, отримала «Оскар» і «Золотий глобус». Пісня також була номінована на «Греммі» у категорії «Пісня року».
Квітка Цісик записала два україномовні альбоми: «Квітка» у 1980 році, а також «Два кольори» у 1989-му. Це їй коштувало близько 200 тисяч доларів. Для їхнього запису вона наймала кращих музикантів Нью-Йорка. Обидві платівки були номіновані на премію «Греммі» в категорії «сучасний фольк».
У радянській Україні на Цісик існувала заборона, оскільки у її репертуарі були пісні УПА та січових стрільців. Після проголошення Україною незалежності Цісик планувала приїхати з концертом, втім, цей задум так і не здійснився. У 1992 році лікарі повідомили Квітці про діагноз – рак молочної залози. Квітка прожила іще сім років і померла, не доживши п’ять днів до свого 45-річчя.
