«Були чи не останніми, кому вдалося виїхати неушкодженими»: історія порятунку родини з Рубіжного

Згодом зʼясувалося, що ця родина була чи не останньою, кому влалося неушкодженими і без фільтрацій  виїхати із того напрямку. Знайомі Чорнових, які спробували залишити  Рубіжне пізніше, розповіли, що на виїзді з міста зустріли  автівки , які неслися на шаленій швидкості назад та сигналили їм, попереджаючи про небезпеку. Виїхати з Рубіжного вже було неможливо. Окупаційні сили почали відкривати вогонь по всіх машинах, які намагалися покинути місто. 

Як вдалося виїхати самим Чорновим та що довелося пережити їм у Рубіжному у перші тижні повномасштабного вторгнення – розповімо сьогодні у першій частині матеріалу. В другій частині – пояснимо, що може запропонувати держава сотням тисяч таких сімей, житло яких лишилося в окупації або зруйноване. Чи плануються для них якісь компенсації та як діяти, аби їх отримати. А також як бути тим вимушеним переселенцям, які ще й втратили документи на житло, як родина Чорнових.

*Імена і прізвище у матеріалі змінені з міркувань безпеки.

Ховаючись від обстрілів, найперше хапала свого кота

Про події, які родині довелося пережити від початку повномасштабного вторгнення, першим розповідає Владислав Чорнов, батько Марії. Каже, що пропонував і дружині поспілкуватися з кореспонденткою, проте та одразу відмовилася, пояснивши, що сходу почне плакати і слів із себе не витисне.

 Погляд  високого, голубоокого 50-річного чоловіка при розмові постійно губиться десь у далечині, голос переривається на паузи, а пальці рук безупинно крутять одну за одною цигарки. 

Він пояснює, що рубіжани вже знали, що таке війна ще з 2014 року і сподівалися, що так, як і тоді, для їхнього міста все скоро закінчиться й росіяни відійдуть від Рубіжного. Тому у перші дні навіть намагалися працювати, аж поки навала окупантів не дійшла впритул.

Домівка родини Чорнових опинилася на лінії вогню. З одного боку Рубіжного стояли українські війська, на околицях іншого  — окупанти. Від численних обстрілів сімʼя ховалася у погребі гаража.

«То над нашим будинком снаряди літали, то танки стріляли. Іноді промазували та потрапляли в будинки. Телефонний звʼязок став зовсім поганим, додзвонитися було практично неможливо — якщо пощастить то із 15-ї спроби і то на кілька секунд», — намагаючись підпалити цигарку на порозі орендованого гаража вже у Кропивницькому, розповідає чоловік.

За кілька днів  містяни почали орієнтуватися, у які години обстрілюють місто  і потрібно ховатися. У Чорнових збори до гаражного укриття традиційно починалися з пошуку домашнього улюбленця Марії — кота Сильвестра. Дівчинка навідріз відмовлялася виходити з квартири, допоки великий кудлатий котяра не був у її спортивній сумці. 

«У погребі у нього вже був свій лоток,  миски для їжі та води. Марія, годинами перечікуючи обстріли, гралася та спілкувалася із Сильвестром», — з легкою посмішкою говорить Владислав.

За кілька тижнів у місті вже не було ні світла, ні води, ні тепла.  Люди набирали у відра сніг, якого тоді було чимало на вулиці, та перетоплювали його на воду для побутових потреб. Також робили грілки з пластикових пляшок, бо у квартирах було по-зимовому холодно.

Магазини майже всі були закриті. Працювала лише одна пекарня, але кількості випеченого там хліба не вистачало на потреби міста. 

Плов врятував життя

Коли обстріли посилилися, Чорнови два тижні не виходили з дому, окрім перебіжок до свого сховища. Проте 10 квітня 2022 року, у день сповнений для родини болючими спогадами,  Владислав таки пішов у місто, аби дістати хліб для сімʼї. Цей день і батько, і донька згадують, ніби із гостросюжетного фільму, коли герої в останні секунди до найстрашніших ударів, встигають врятуватися.

«Ідеш отак по місту, а над головою свистять кулі. Там пролетіла, врізалася у тин і відрикошетила, посвистівши в інший бік. Час від часу щось вибухає. Потрапляли ті кулі та снаряди й у просто перехожих», —  продовжує свою розповідь Владислав Чорнов.

Коли чоловік йшов, розпочався черговий масований обстріл. Владислав впав на землю, заліз під першу лавку, яку побачив, і так лежав допоки все трохи не стихло.

Марія ж, великі круглі очі якої під час розмови хапаюся то за навколишні будинки, то асфальт під ногами, говорить, що у цей час, поки батько був у місті,  у їхній квартирі розвивалися найстрашніші для неї від початку повномасштабного вторгнення події.

Дівчина нагадує, що звʼязку практично не було. Проте мама безперестанку раз за разом намагалася додзвонитися батькові, який вже кілька годин був у місті під обстрілами. У цей час до них заїхав старший брат Марії, який вже жив окремо від батьків. Обстріл ніби притихав, тому брат хотів йти. 

“І вже коли він був на порозі, мама згадала, що не насипала йому свій плов, який він так любить. Брат відмовлявся, але мама в мене ще та наполеглива жінка, просто так не відступить, тож не слухаючи його, побігла на балкон по той плов, який зрештою став рятівним», — ніби й посміхаючись, але при цьому тремтячим — чи то від листопадового холоду у кропивницьких двориках, чи від закарбованого у спогадах страху — згадує Марія.

Як тільки жінка повернулася з пловом до кімнати, почувся потужний вибух. Усі троє у квартирі впали на підлогу. В кімнату залетіли численні уламки. Мама, син та донька вибігли у коридор.Саму ж Марію охопила панічна атака і вона почала безупинно плакати.

«Я не могла встати, я не відчувала ніг, я не могла піднятись і не могла заспокоїтись. Після цього дня я не можу більше плакати. Я не памʼятаю, скільки тривав тоді цей напад, але ніби всі сльози саме тоді вилилися. Навіть, коли вже все стихло і прийшло усвідомлення, що мамин плов врятував брата, адже снаряд прилетів якраз у те місце, де стояв його велосипед, та те, що мама встигла вийти з балкона, на якому від вибуху повилітало скло, сльози все новою і новою хвилею лилися з очей», — із такою дорослою не по роках стриманістю та самоконтролем у деталях переповідає той день 15-річна дівчина.

ЇЇ батько ж згадує, що як тільки почали вщухати обстріли, швидко кинувся бігти додому. Підбігаючи до підʼїзду, побачив зруйнований балкон. У голові промайнуло найстрашніше. Чоловік чимдуж увірвався у квартиру.

«Кинулися мої дівчата мені на шию. А я ж і хліба навіть не встиг купити. А вони, гучно плачучи, все примовляли: «Живий! Як добре, що живий!», —згадує той день Владислав.

Марія каже, що з того дня її кіт Сильвестр навідріз відмовився вилазити із під ванної, допоки аж вже виїжджаючи з квартири, дівчинка силоміць звідти його дістала.

Налетіли автівкою на міни, але вціліли

Рішення виїхати прийняли похапцем за пару днів після того прильоту снаряда під балкон. За словами Владислава, один зі знайомих попередив, що зранку о 9:00 росіяни робитимуть у місті «зачистку», тому треба тікати. Сестра дружини зранку заїхала та сказала, нібито є домовленість про гуманітарний коридор. Колону із автівок мали формувати біля вокзалу. 

«Сказав родині збиратися, а сам побіг за своїм стареньким «Жигулем». Саме він мав вивезти нас звідти» — розказує Владислав.

У сімʼї було близько години на збори. Марія каже, що пакували все похапцем та лише найнеобхідніше. Найважче, з її слів, було якраз дістати кота Сильвестра із-під ванни.

«Він так сильно хапався кігтями за кафель, мені здається, що йому було дуже боляче, коли я його тягла. Після того я ще довго вибачалася перед ним, що так діставала його з того «сховища», де він вважав себе в безпеці», — емоційно згадує той момент дівчина.

З котом і речами родина вирушила на вокзал. Але в обумовленому місці біля , звідки нібито мала рушати колона, нікого не було. 

«Але ми вже зібралися, вирішили їхати, то шляху назад вже не було. До підконтрольних Україні територій дістатися було неможливо, тому ми поїхали в інший бік, подалі від міста, в окуповані села», — тяжко видихаючи пояснює Владислав. 

«Мені у голові прямо запам’ятався кадр, коли ми виїжджали. Я повертаю голову наліво, і бачу, як горить найбільший магазин у нас у місті, і прямо такий чорний дим стоїть у небі, і взагалі для мене місто запам’яталось таким сірим, геть без кольорів», — згадує момент відʼїзду Марія.

Крім того, вона говорить, що закарбувалося і те, як вони своїм «Жигулем» наїхали на міни.

«Цей момент просто був миттєвим. Я не пам’ятаю, як це навіть сталося, усвідомлення згодом прийшло. Але чула від знайомих, що наче після того, як ми виїхали, на них теж хтось наїхав і вже тоді підірвались люди на них, але нам пощастило», —  вже монотонним голосом продовує свою розповідь Марія. Саме в цей час в Кропивницькому починає лунати повітряна тривога. 

Батько ж цю ситуацію запамʼятав значно чіткіше. Владислав каже, що поспішав їхати так, що ледве відчував дорогу під колесами, адже обстріли у місті не припинялися і виїжджати потрібно було чимдуж. 

«Я побачив якісь дві плямки на дорозі перед кільцем на виїзді міста, ніби ямки. Але гальмувати вже було неможливо. По тих «ямках» і переднім, і заднім колесом по обох я так проскочив, але почав пригальмовувати. І вже в дзеркала побачив, що в тих  «ямках» стирчали стрижні від не здетонованих мін. Як ми не підірвалися — один Бог знає», — прискоривши темп розповіді та підвищивши гучність голосу, пояснює Владислав.

Обабіч доріг скрізь були розбиті танки та бронетранспортери. Також стояли розстріляні та спалені цивільні автівки.

В одному з окупованих сіл Донеччини сімʼї місцеві жителі дали покинуту хату. Чоловік згадує, що вона була вся промерзла, аж іній на стінах був.

Місяць родина жила в окупованому селі, за цей час Владислав ще встиг повернутися у місто і вивезти звідти своїх батьків з  приватного секторі, який сильно обстрілювали.

Прильоти почастішали і в селі.

Родина розуміла, потрібно виїжджати на підконтрольні Україні території, бо далі буде гірше. За ніч зібралися й о 6:00 наступного ранку поїхали трьома родинами на трьох автівках — Владислав із сімʼєю, сестра дружини Владислава із родиною та його тесть із тещею. Його батьки лишилися в окупованому селі. 

В Дніпро вони їхали полями через окуповані території. Їм довелося проходити кілька російських блокпостів. На ворожих блокпостах у тих краях тоді ще ставили тільки питання.

Однак, Марія  згадала, що на одному з останніх блокпостів таки попросили відкрити багажник автівки.

«Батько відкрив, каже «ось тут наші речі, діставати – будете перевіряти?», а один із них так зверхньо типу «ага, буду я ещьо у твойом поганом лахмотьє рится, валі уже», — згадує дівчина. 

У Кропивницькому облаштувалися, але туга за домом непереборна

Чорнові з родичами до ночі таки дісталися до Дніпра. Кілька діб винаймали у місті квартиру подобово. Знайти квартиру для постійної оренди їм невдалося. Тоді  зателефонували знайомі, які раніше виїхали до Кропивницького і сказали, що тут знайшли для родини «малосімейку» на околиці міста. Чорнови туди й вирушили.

Вже у Кропивницькому було сутужно. Чоловік влаштувався на роботу електриком на хлібозавод, а дружина бухгалтером у приватне підприємство.Однак, зарплатня тут в рази нижча, ніж була у їхньому рідному місті, до всього умови у тій «малосімейці» були поганими — тісно та з антисанітарією.

«Марії там було дуже складно.  Вона здружилася з дівчинкою з району, то почала по кілька днів підряд ночувати у неї, аби не повертатися у ту тісноту», — пояснює Владислав.

Згодом,родина змогла орендувати кращу квартиру, ближче до середмістя. 

Марія каже, що дуже сумує за домівкою. 

«За 2,5 роки я тут вже знайшла подругу, яка мене підтримує в усьому. У ті моменти, коли мені хочеться ревіти від відчаю, але сльози так досі й не зʼявляються, то я телефоную їй і висловившись мені стає легше», — розповідає дівчина.

Те, що розповіла кореспондентці юна рубіжанка, вона раніше вже описувала і в есе на одному із шкільних конкурсів. Тоді воно здобуло перше місце на міжшкільному рівні.

У Кропивницькому дівчина почала займатися музикою — грала на гітарі та співала у хорі. Але покинула ці заняття, аби присвячувати більше часу навчанню, бо із її слів, має амбітні плани на майбутнє і розуміє, що для цього потрібні хороші знання.

«Я дуже жалкую, що довелося це лишити, мені дуже подобалося. Музика завжди була чимось таким рідним, що допомагало.  Під обстрілами я слухала музику, поки виїжджали — я слухала музику, коли не хотіла всього того чути — слухала музику. Дуже багато пісень є, які в мене асоціюються з домівкою, і я їх зараз не слухаю, бо як тільки починаю, то одразу закриваю очі, бачу кімнату свою. Все це я відчуваю на запах, відчуваю на дотик речі, які були тоді поблизу, коли я це слухала. Для мене музика — це як карта пам’яті якась», — вперше від початку розмови дівчина починає заломлювати собі пальці, проговорюючи ці емоції. 

Марія у 10-му класі однієї із кропивницьких шкіл. Після її закінчення мріє вступити до столичного університету. Однак наголошує, що попри плани виїхати до Києва, найбільшою мрією лишається  мати змогу поїхати до Рубіжного, до власного дому, де виросла.

«Навіть якщо квартиру і зруйнують до того часу, мені хоча б мати змогу побачити рідне місто», — ділиться мрією Марія.

Стосовно квартири, то Владислав розповідає, що знайомі йому говорили, що після їхнього відʼїзду там оселилися окупанти. Багато речей викрали, багато — просто спаплюжили.

«Цікаво, що найперше, що вони крали, — труси, шкарпетки та бюстгальтери. Далі йшли в хід пральні машини та якась побутова техніка. А ще відрізали з усього що можна дроти із електровилками, або просто відрізки дротів», — розповідає Владислав.

Також каже, що йому присилали  фото  квартири після «квартирування» там російськими солдатами. На цих знімках, за його словами,  видно, що окупанти полишали свою сластику —  їхні «зетки» намальовані і на кухонній плиті і на дверях. Дитячі грамоти та нагороди викинули взагалі на двір.

«Марія, коли  дізналася про нагороди, то мало не розплакалася. Їй було дуже боляче бачити це», — каже чоловік.

Із його слів, одну із квартир на верхніх поверхах окупанти перетворили на вбиральню. Цілеспрямовано туди ходили  і просто посеред кімнат справляли свої потреби.

Росіяни згодом виїхали з будинку, в якому лишилася квартира родини Чорнових. Вікна у квартирі були побиті. Вхідні двері виламали.Тому родич Владислава, який лишився в місті,  аби вберегти хоч те, що там лишилося, установив нові вікна та двері. 

Проте, чи матиме родина право ще коли-небудь на ту квартиру, навіть коли Рубіжне деокупують, невідомо.

Зараз у Рубіжному квартири забирають у  так званий «жиліщний фонд города». Окупаційна влада оголошує, що шукає власника тієї чи іншої квартири, якщо за 10 днів ніхто не відгукується на оголошення, то житло забирають.

Однак у Чорнових ситуація ще складніша, навіть якщо окупанти підуть із міста, адже документи на квартиру знищені.

Чому так і чи є варіанти рішення проблеми із квартирою та документами для цієї родини і багатьох інших із подібною ситуацією — читайте у другій частині матеріалу, яку невдовзі опублікуємо на «Гречці».

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.