Кропивницький «Гамбіт»: як юна тренерка повертає місто на шахову мапу країни

Перший хід: історія старту тренерки Олександри Солодовник

Олександра народилася в селищі Ківшарівка на Харківщині. У місцевій школі вона відвідувала різні гуртки, але все змінила несподівана поразка на шкільному турнірі.

Десятирічну дівчинку, яка знала від дідуся лише назви фігур та як вони ходять, відправили захищати честь класу.

«Я програла всі п’ять партій. Але мені настільки сподобалось, що я вирішила спробувати навчитися грати по-справжньому», — згадує вона.

Коли розклади занять почали накладатися, залишила все інше заради шахівниці.

«Гра мене захоплювала. Це здавалося престижним і водночас сміливим, адже дівчата були в меншості», — всміхається дівчина.

Тренер В’ячеслав Павлович Бровко вважав, що прогрес можливий лише в грі з сильнішими суперниками. Майже щотижня він возив дітей із Ківшарівки на турніри до Харкова, щоб вони бачили іншу тактику й швидше набиралися досвіду.

Вже за кілька тижнів Олександра виконала розряд «початківець», посівши друге місце та обігравши досвідченіших суперників.

Трохи згодом, у 13 років, допомагаючи тренеру пояснювати правила новачкам, вона зрозуміла: її головна партія буде не про власні перемоги, а про успіхи інших.

Після школи дівчина вступила до Харківського фахового коледжу спорту. Розклад був насиченим: чотири години шахів зранку, потім шість-сім уроків загальної освіти, а ввечері — знову підготовка. Вивчали дебюти, розв’язували задачі, вчилися оцінювати позицію на дошці.

Коледж Олександра не закінчила — плани змінили обставини і ризик закриття шахового напрямку. Але зрозуміла головне: хоче працювати з дітьми, а для цього потрібна педагогічна освіта.

Цугцванг: пів року в окупації й шахи як порятунок

Повномасштабне вторгнення застало дівчину в ситуації, яку шахісти називають цугцвангом — коли будь-який наступний крок є ризикованим, але залишатися на місці неможливо.

Пів року в окупованій Ківшарівці перетворилися на справжнє випробування. Російських військових у селищі майже не бачили — лише постійно чули, як поруч гуркоче техніка. Проте цивільне життя перетворилося на щоденну стратегію виживання.

О п’ятій ранку люди вже стояли під магазином: лише перші 10 покупців могли розрахуватися карткою. Всім іншим доводилося звертатися до місцевих посередників, які за зняття готівки брали комісію у 20–30 %.

«Місцеві фермери іноді безкоштовно привозили м’ясо та молоко, але люди були настільки виснажені й налякані, що часом це закінчувалося бійками», — згадує Олександра.

Не було інтернету і зв’язку, тож допомагали батькам у хатніх справах, а потім виходили на вулицю грати в шахи.

«Вулична лавка з шахівницею стала місцем, де можна було повернути собі контроль над реальністю і просто не збожеволіти», — розповідає вона.

Щойно з’явилася перша можливість, з одним наплічником дівчина дісталася Харкова, а згодом і Кропивницького.

Вступ до університету став наступним ходом у нових обставинах. Так стала студенткою факультету дошкільної освіти Центральноукраїнського державного університету ім. В. Винниченка.

Кропивницький «Гамбіт»: шахи для дітей і дорослих

У Кропивницькому Олександрі гостро не вистачало шахів. Доля звела її з дівчиною-фотографкою, яка розповіла про шаховий клуб, де робила фотосесію. Студентка прийшла познайомитися з директором Миколою Аношкіним — і отримала пропозицію роботи.

«Я була на сьомому небі: можу робити улюблену справу — і ще отримувати зарплату», — згадує вона.

Першу групу довелося набирати самостійно — розміщувала оголошення, шукала охочих. Прийшло десятеро. Заняття у клубі безкоштовні: проєкт фінансується міською радою.

Сьогодні Олександра тренує 40 дітей. Її підхід нестандартний: вона формує групи не за віком, а за рівнем гри.

«У “Гамбіті” п’ятирічна дитина може спокійно змагатися з 35-річним гравцем, адже в інтелектуальному спорті вік — це лише цифра», — пояснює вона.

Окремо клуб відвідують пенсіонери — у них свій розклад. Для них клуб став місцем, де можна зустрітися, поспілкуватися і зіграти партію.

Іноді новачків ставлять грати проти сильніших. Вона пам’ятає, як сама опинялася за дошкою проти тих, хто вже грав краще.

«Спочатку страшно: вони уважно дивляться на тебе. А потім втягуєшся — і вже хочеться перемогти найсильнішого», — згадує дівчина.

Є стереотип: шахи — тиха гра для спокійних людей з холодним серцем. Олександра з цим не погоджується.

«80 % гравців сприймають шахи дуже емоційно. Іноді доходить до того, що кидають фігури один в одного», — всміхається вона.

Техніка і психологія — рівно 50 на 50, каже тренерка. Є позиції, де вирішує техніка. Є партії, де суперник тисне — і ти це відчуваєш, навіть якщо нічого не сказано. І майже в кожній грі є момент, коли не знаєш, який хід зробити. Саме тоді перевіряється все.

«Ти вчишся дивитись на ситуацію з різних ракурсів, прораховувати, що буде далі. Це і є стратегічне мислення — тільки не на дошці, а в житті. Шахи дають стійкість. Зараз, коли навколо багато тривоги, вони допомагають перемикатися. Тут ти самостійно маєш знайти рішення — без підказки. Це вчить гнучкості, сміливості та вмінню відстоювати свою думку», — каже Олександра.

Ендшпіль: віра в наступний хід

Зараз Олександра працює над тим, щоб повернути Кропивницький на шахову мапу країни. Результати вже є: нещодавно її вихованець виборов п’яте місце на всеукраїнському рівні у Львові — вперше за довгі роки для міста. Разом із колегою Олександра планує отримати суддівські категорії, щоб проводити турніри у Кропивницькому.

Якось учень запитав її: «Навіщо грати, якщо все одно програєш?». Олександра відповіла, що саме в поразці закладено наступну перемогу: ти йдеш думати, де помилився, щоб стати сильнішим. Партія не закінчується після одного ходу — вона триває доти, доки ти готовий робити наступний.

Клуб для дітей та молоді «Гамбіт» управління молоді та спорту Кропивницької міської ради по профілю шахи працює у Кропивницькому за адресою: вул. Шульгиних, 43.

Контактний телефон: 066-283-18-33.