Кропивницький: місто всупереч — авторська колонка Віталія Портникова

***

Коли ми говоримо про місто, в якому ми народилися, побували або тільки плануємо його відвідати, ми насамперед сприймаємо його через призму зрозумілого нам міфу. Але міф рідного міста і міф, через який місто сприймається гостями, завжди відрізняються — з цілком очевидних причин. Рідне місто наповнює тебе власною емоцією, воно — твій центр, навіть якщо ти залишаєш його в молодості й повертаєшся через роки. А місто для інших — це образ, який ми створюємо.

З цієї точки зору ми можемо впевнено сказати, що міф про Кропивницький — це міф українського театру. Але насправді для багатьох цей міф «ожив» і заграв новими барвами лише десять років тому, та й серед багатьох мешканців самого міста тоді зовсім не було впевненості, що воно має називатися саме так. Як сталося, що такий потужний образ, який створював і цивілізаційні, і туристичні можливості, десятиліттями жеврів десь на другому чи третьому плані?

Тому що, очевидно, це був міф «всупереч» тій державі, яка довгі сторіччя визначала, яким міфам бути, а яким — зникати. Сам український театр у Кропивницькому виник всупереч їй — адже створювався в роки, коли українське слово привселюдно переслідувалося на державному рівні, і театральна сцена здавалася чи не єдиним джерелом підтримання народного духу. І водночас — це теж важлива умова — ця театральна сцена мала з’явитися десь подалі від уважних поглядів імперської цензури. Вона також мала виникнути там, де не російський капітал визначав потреби населення — а в Єлисаветграді це був капітал єврейський та український. Саме так, всупереч імперській логіці, у майбутньому Кропивницькому з’явився театр, який продемонстрував здатність української цивілізації до розвитку і нових звершень. І, звісно, імперія не могла погодитися з цим як із цивілізаційним успіхом — тому намагалася «не помічати» театр українських корифеїв і за імперських часів, і в часи Радянського Союзу. Отже, цей міф і справді формувався всупереч — як і майже всі інші міфи Кропивницького.

Коли я кажу про ці інші міфи, я згадую історії трьох особистостей, які народилися в Єлисаветграді майже в один і той самий час і могли зустрічатися на його вулицях. Володимир Винниченко — непересічний український письменник і лівий соціаліст, який згодом стане головою першого уряду Української Народної Республіки. Григорій Зінов’єв — радикальний більшовицький революціонер, соратник Леніна, перший голова Комуністичного інтернаціоналу і згодом ворог Сталіна. Володимир Тьомкін — один із фундаторів сіонізму, соратник Герцля і Жаботинського, перший президент створеного Жаботинським Всесвітнього союзу сіоністів-ревізіоністів.

Як сталося, що в одному й тому самому місті народилися і формувалися люди, кожен із яких став не просто носієм радикальних ідей у власному середовищі, а й символом цих ідей, їхнім персональним осердям? Можливо, тому, що життя в Єлисаветграді було життям всупереч — не лише для українських театральних корифеїв.

І тут ми маємо побачити, як життя всупереч — і міф всупереч — завершуються разом із поверненням України і остаточним зникненням і Єлисаветграда, і Кіровограда. Бо присутність у центрі України дає можливість створення зовсім іншого міфу — міфу про центр, у якому народився театр і в якому Україна отримала можливість, надію — і «Надію» — бути самою собою.