«Не маємо відповіді, але маємо надію»: історії родин, які чекають зниклих безвісти

Вони виходять на акції, пишуть запити, збирають фото для альбомів і знову й знову повторюють одне й те саме ім’я. Для них війна — це не зведення і не мапи, а щоденне очікування. «Гречка» зібрала три історії людей, які чекають рідних, зниклих безвісти на війні.
«Я впевнена, що він живий»: історія про Сергія Армаша
Сергій Армаш народився 31 липня 1989 року. Він родом із Кіровоградщини, із села Кам’януватка. За словами дружини Юни, Сергій — людина, яка з дитинства звикла все робити власними руками.
«Він такий майстер на всі руки. По дому щось полагодити, з будівництвом розібратися — все вміє. Він у мене дуже розумний і працьовитий», — розповідає Юна.
Сергій ніколи не цурався праці, брався за будь-які підробітки та допомагав людям.

Юна зізнається: вони разом не так давно, третій рік лише, але за цей час вона добре зрозуміла його характер — спокійний, відповідальний, уважний до близьких і легко знаходить спільну мову з людьми.
Юна Армаш родом із Сумської області, з міста Ромни. Їхня історія знайомства почалася у соцмережах.
«Ми познайомилися в ТікТоці. Він приходив до мене на прямі ефіри, писав спочатку коментарі, а потім ми почали переписуватися і в особистих повідомленнях. Це в нас уже така сімейна легенда, що я навіть пісню про це написала», — усміхається вона.
Спілкування швидко переросло у стосунки. Вони почали їздити одне до одного, поступово зближатися. Рішення одружитися ухвалили давно, проте офіційно розписатися вдалося 24 січня 2025 року.
«Ми довго розбиралися з документами, бо і в мене, і в нього були свої життєві історії. Але ми дуже хотіли бути разом», — каже Юна.
У 2024 році Сергій Армаш доєднався до українського війська. Спершу служив в складі 57-ї бригади, а згодом перевівся до 3-ї окремої штурмової бригади. Під час служби Сергій пройшов навчання на бойового медика та продовжив службу в штурмовому підрозділі.
У липні 2025 року на Донеччині підрозділ Сергія вирушив на чергове бойове завдання. Тоді звʼязок з ним обірвався. Після цього Юна отримує суперечливу інформацію від побратимів і командування.
«Мені почали говорити різне: про поранення, про евакуацію, про те, що його не змогли витягнути. Але там стільки нестиковок, що я в це не вірю. Я впевнена, що він у полоні. Просто немає інформації», — говорить вона.
Юна подала заяви до поліції, до «Міжнародного комітету Червоного Хреста», Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Напередодні Нового року знову оновила запит — відповіді досі немає.
Вона регулярно бере участь у мирних акціях на підтримку зниклих безвісти у рідному місті Ромни. Тут портрет Сергія Армаша розмістили на міській Алеї надії.
«Я не пропускаю жодної акції, виходжу з його фото. Є надія, що хтось побачить, впізнає, згадає. Навіть донька від першого шлюбу ходить зі мною, підтримує», — говорить жінка.
Юна Армаш розповіла, що в її місті родини зниклих безвісти зробили фотоальбом, де на фото ті, кого вони чекають, а на звороті — їхні короткі дані. Наприклад, де служив, на якому напрямку зник. Ці альбоми передають до Координаційного штабу та тим, хто їде зустрічати звільнених з полону українок і українців.
«Так ті, хто повернулися, можуть проглянути і сказати, чи бачили когось з них у полоні. Адже російська сторона замовчує інформацію та ігнорує запити. А так вже родини отримували підтвердження про полон, хлопців вносили у списки на обмін. У нас в місті щонайменше трьох таким чином вдалося повернути додому», — розповіла вона.
Юна Армаш долучається до акцій на підтримку зниклих безвісти не тільки в рідному місті. Вона розповіла «Гречці», що ось придбала квитки до Кіровоградщини, малої батьківщини Олександра.
«Я почула, що у Кропивницькому акції проходять щонеділі. Вже купила квитки, тож 18 січня буду у вас, на центральній площі, стоятиму за Сергія. Мені легше, коли я виходжу й стою. Навіть якщо просто хтось зупиниться або стане поруч. Це означає, що я не одна», — зізналася Юна Армаш.
«Він ніколи не опускає руки»: історія про Олександра Дейнега
Олександр Дейнега народився 7 грудня 1991 року в селі Сонцеве, що в Устинівській громаді. Тут минуло його дитинство — поруч із полями, батьківською пасікою та людьми, яких він знає з малих років. Його двоюрідна сестра Вікторія Галушко згадує: між її рідним селом і Сонцевим — усього кілька кілометрів, тому вони виросли разом.
«Ми постійно вигадували собі заняття: на риболовлю ходили, допомагали його батькові, дядьку Сергію, качати мед на пасіці. Тоді у нас були стаціонарні телефони, і ми щодня зідзвонювалися, складали плани на наступний день. Стільки років пройшло, вже давно у всіх мобільні, а я досі памʼятаю той номер телефону», — розповідає Вікторія.
Олександр навчався у Сонцівській школі, а після дев’ятого класу вступив до Бобринецького аграрного фахового коледжу.
Після навчання Олександр проходив строкову службу в армії. Згодом певний час працював у Кривому Розі: береться за будівельні роботи, різні підробітки, не уникає важкої фізичної праці. Він із тих людей, які не сидять без діла.
«Він не вміє просто сидіти. Якщо немає роботи — нарубає дров, поїде комусь допомогти, щось полагодить. У нього руки ніколи не опускаються. Навіть якщо щось не виходить з першого разу, Сашко не покине й обовʼязково доводить справу до кінця», — говорить Вікторія.

У 2014 році Олександр одружився, і разом з дружиною Тетяною вони оселилися в місті Долинська. І хоч він покинув батьківський дім, а Вікторія переїхала до Кропивницького, та родина продовжувала підтримувати зв’язок.
«Постійно зідзвонювалися, бачилися за можливості. Сашко — єдина дитина у своїх батьків, і постійно їх підтримує. Треба щось по господарству допомогти — одразу ж приїде. Для нього це не обов’язок. Це просто його життя. Якщо сам не справляється — збирає друзів, і вони разом усе роблять», — розповіла Вікторія.
Попри життя у місті, Олександр завжди тяжів до землеробства. Цікавився новинами в аграрній сфері. І навіть коли їздив по області, зазвичай обирав не трасу, а їхав за можливості через поля — щоб подивитися, як сходять посіви. Хоч Олександр прямо про це не казав, та Вікторія припускає: по поверненню він знайде можливість працювати в аграрній сфері.
Та коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії, Олександр не вагався.
«Ми зідзвонилися, і я кажу йому — це ж тебе призвуть, ти в армії служив. Він відповів — “ні, не призвуть. Бо я сам йду, це моє рішення”», — пригадує Вікторія Галушко.
Спочатку підрозділ Олександра був на Донецькому напрямку, згодом — на Запорізькому, а пізніше його підрозділ перекидають під Бахмут.
Зранку 27 лютого 2023 року Олександр Дейнега зідзвонився з дружиною Тетяною, потім з батьками. А вже після обідньої години звʼязок обірвався. Згодом родина отримує сповіщення: зник безвісти. Зник рівно через рік після того, як пішов на війну.
Рідні Олександра зверталися всюди: і до Координаційного штабу, до «Червоного Хреста», надсилали запити до російської сторони.
«Ми зверталися всюди, проте жодної підтвердженої інформації не отримали поки. Просто є місце, де він зник, і все. Уже втретє його день народження зустрічатимемо без жодної звістки», — розповіла Вікторія.
Сьогодні на Олександра чекають дружина, батьки, рідні та друзі. У Кропивницькому на акції виходить Вікторія. У Долинській — Тетяна. В Устинівській громаді — батьки.
«Ми тримаємося вірою. Це все, що в нас є. І ми не можемо інакше», — каже вона.
Вікторія вірить: якщо Олександр завжди знаходить рішення — він знайде і шлях додому.

«Він дуже мужній і надійний»: історія про Олександра Бочарова
Олександр Бочаров народився 23 листопада 1995 року в Херсоні. Тут він навчався, тут і зустрів майбутню дружину — Олену. Спочатку просто спілкувалися, та швидко зрозуміли, що закохані. І з 2019 року вони — разом.
Олена Бочарова зізналася, що найбільше її вражає в коханому — це його мужність.
«Він чоловік з великої літери. На нього можна покластися на сто відсотків у будь-якій ситуації. Він дуже сильний, та водночас турботливий і уважний», — розповіла вона.

Олександр багато уваги приділяє фізичній формі, регулярно тренувався у тренажерному залі. А ось його пристрастю є готування на мангалі.
«Біля мангала він може години проводити. Кожного разу, коли збиралися з друзями, Сашко обовʼязково готував щось на вогні», — поділилася Олена.
У цивільному житті Олександр навчався на автослюсаря, але працював переважно у сфері будівництва — їздив на заробітки за кордон. У 2021 році Олена завагітніла, і Олександр вирішив змінити роботу, щоб бути поруч із дружиною та майбутньою дитиною.
Про доньку Олександр говорив ще до її народження. Олена згадує, що як тільки Олександр дізнався про вагітність, то одразу сказав — це дівчинка.
«Так і сказав: “У мене буде донька, і зватимуть її Анна”. Так безапеляційно! Я аж трохи розсердилася на таку впевненість. Та під час УЗД лікарі підтвердили: у нас донька. Тож ми одразу знали, яке імʼя їй оберемо», — посміхаючись, пригадує Олена.
В кінці 2021 року Олександр підписав контракт із 11-ю авіаційною бригадою та почав служити у пожежному взводі. Це рішення не було спонтанним: він давно думав про військову карʼєру, а військова частина була поруч з домом молодої родини.

Та вже за декілька місяців після підписання контракту росія розпочала повномасштабну війну проти України. У перший ранок вторгнення Олександр зателефонував Олені і сказав сховатися в селі, подалі від критичної інфраструктури та військового містечка, яке постійно обстрілювали росіяни.
«Ми два місяці пробули в окупації, та змогли евакуюватися. Це було важко: з чотиримісячною дитиною на руках, через всі ті блокпости, їхати в невідомість», — поділилася Олена.
Спершу вона з донькою виїхала до Львова. Та через деякий час військову частину Олександра передислокували, і Олена переїхала на Кіровоградщину. Тут вони могли бачитися частіше: Олександр міг приїжджати до родини один-два рази на тиждень.
«Звісно, ми обовʼязково щоранку в повідомленнях бажали одне одному доброго ранку, а перед сном — тихої ночі. Та є і наша сімейна традиція: щоразу, як Сашко приїжджає, то готує нам щось смачненьке на мангалі», — розповіла вона.
У 2024 році Олександра перевели до 47-ї бригади, на Донецький напрямок. Під час служби, 9 липня 2024 року, він зник безвісти.
Відтоді родина не має жодної підтвердженої інформації. Олені казали, що Олександр міг загинути, але з доказів — лише знімок з дрона, на якому неможливо ідентифікувати людину.
«Поки я не бачу фактів, я не хочу і не можу в це вірити. Я відчуваю, що він живий, і ми дуже чекаємо на його повернення», — наголосила Олена Бочарова.
Разом із чотирирічною донькою Олена чекає на повернення Олександра. Батьки Олени також евакуювалися з Херсонщини до Кіровоградщини. Зараз вони живуть у Новомиргороді, та майже щотижня Олена приїздить на акції в Кропивницький.
«Для мене дуже важливо. Щоб нас бачили, щоб влада пам’ятала, що ми є. Бо часто відчуття таке, ніби ти залишилася сам на сам з цим страхом і болем. А на таких акціях бачиш, що не сама. Люди доєднуються, сигналять автівки на підтримку», — зізналася Олена.
Акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти проходять у Кропивницькому кожної неділі, о 12:00 на центральній площі міста.
Раніше «Гречка» повідомляла, що у Кропивницькому у березні 2026 року планують встановити символічне «Древо надії», присвячене зниклим безвісти та полоненим військовим.
Якщо ви також чекаєте когось з близьких, хто зник безвісти на війні, і готові поділитися своєю історією — звʼяжіться з редакцією «Гречки»:
- через пошту gre4ka.info@ukr.net,
- через телефон: 066-190-55-02.
Фото надані родинами зниклих безвісти. На головному фото: Олена Бочарова під час акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти у Кропивницькому




