Терпи, чоловіче? Як стереотипи змушують чоловіків нехтувати своїм здоров’ям

Чому чоловіки живуть менше

За інформацією Державної служби статистики України за 2021 рік за 2021 рік, середня тривалість життя українців становила 66 років, а українок – 76 років. З початком повномасштабного етапу війни росії проти України цей показник, ймовірно, змінився, адже більшість військових є чоловіками. Проте тенденція гендерного розриву у тривалості життя спостерігалася і до цього. Наприклад, у 2011 році в Україні чоловіки жили в середньому 65,2 роки, жінки – 75,5 років.

Як зазначає докторка наук з держуправління Наталія Рингач у статті «Проблема надсмертності чоловіків в Україні: ґендерний аналіз у державному управлінні охороною громадського здоров’я», певне перевищення смертності чоловіків обумовлене як соціальними, так і біологічними чинниками. Біологічний чинник полягає в більшій витривалості жіночого організму, яка обумовлена здатністю вагітніти і народжувати: Соціальними чинниками є:

• робота в небезпечних та шкідливих умовах;
• тютюнокуріння та надмірне вживання алкоголю;
• ризикова поведінка,
• нехтування зверненням до лікарів.

Раніше «Гречка» розповідала про явище «скляного підвалу» на ринку праці, коли професії, пов’язані зі значним ризиком для здоров’я і життя, називають «чоловічими», створюючи навколо ореол мужності і подекуди навіть забороняючи жінкам працювати на них. Водночас за ці роботи платять більше. До таких професій відносяться, наприклад, пожежники, лісоруби, військові, сапери, шахтарі тощо.

«Політика передоручати небезпечні види праці чоловікам призводить до того, що в середньому стан здоров’я працівників, є гіршим, а рівень травматизму на роботі − вищим. Це соціальне явище називають “платою за привілеї”: ті самі обставини, що створюють для чоловіків кращі умови на ринку праці, водночас понижують якість і тривалість їхнього життя», – зазначає гендерна дослідниця Тамара Марценюк у підручнику «Гендер для медій».

Щодо алкоголю і тютюну, то патріархальні гендерні стереотипи нав’язують, що чоловік може (а іноді має, тому що це начебто підкреслює маскулінність) їх споживати. Наприклад, реклама сигарет і алкоголю спрямована на споживачів чоловічої статі, і героями в ній також виступають чоловіки. Водночас жінки через соціальне очікування, начебто їхня основна мета життя – це стати матір’ю і берегти своє здоров’я саме для цього, почасти стикаються із засудженням. Адже чоловік ніколи не почує «чого ти куриш, ти ж майбутній тато!», а от жінки, які палять, чують це повсякчас щодо ймовірного майбутнього материнства. Хоча тютюнопаління шкодить чоловічому здоров’ю і його репродуктивним функціям не менше, ніж жіночому.

Існує і стереотип щодо того, які алконапої є «чоловічими», а які – «жіночими». Так, чоловікам приписують саме міцні напої і в чистому вигляді, а ті ж солодкі слабоалкогольні коктейлі навіть в меню деяких кафе позначають як «для жінок».

І алкоголь є одним з основних чинників ризикової поведінки у чоловіків. Про це йдеться й у результатах соціологічного опитування, опублікованих у дослідницькій роботі Міністерства соціальної політики України спільно з Фондом ООН в галузі народонаселення (UNFPA) «Сучасне розуміння маскулінності». Так, кожен п’ятий чоловік визнав, що вчиняв насильницькі дії (наприклад, бився), у стані алкогольного сп’яніння, 13% із них зазначили, що через зловживання алкоголем зазнали травм вони самі або інша особа.

«Значна частина втрат здоров’я у чоловіків пов’язана з наслідками зовнішніх впливів, які є цілком усувними – нещасних випадків (кожен 10-й чоловік із інвалідністю або хронічним розладом здоров’я), травмування на виробництві (7% відповідної групи респондентів), внаслідок ДТП (3%) та пережитого насильства (1% респондентів)», – зазначають дослідники.

«Чоловіки не жаліються»: чому чоловіки не звертаються до лікарів

Щодо турботи про власне здоров’я чи скарги на недомагання чи біль, то за патріархальними стереотипами це сприймається як «слабкість», які чоловікам начебто не можна проявляти.

«Жінки зазвичай частіше звертаються до лікаря і ретельніше виконують його рекомендації. Що стосується певних рольових стереотипів, то в українському суспільстві відповідальність за стан здоров’я родини, передусім дітей, зазвичай покладається на жінку», – стверджує Наталія Рингач у статті про гендерний аналіз.

Кропивницький сімейний лікар Дмитро Корольков поділився власним спостереженням зі свого професійного досвіду.

«Щодо жінок є стереотип, начебто вона має ставити свої інтереси нижче за піклування про родину, тому у мене якщо хтось супроводжує жінку на прийом, то найчастіше це її вже дорослі діти. Чоловіки ж можуть соромитися не відповідати тому стереотипному уявленню про “незламну скалу”, і вони терпітимуть, применшуватимуть власні симптоми і відкладатимуть візит до лікаря до останнього», – зазначив він.

Цю тезу підтверджують результати соціологічного опитування у дослідженні «Сучасне розуміння маскулінності». Згідно з ними, 52% чоловіків оцінюють власне здоров’я як добре або відмінне. При цьому 45% опитаних чоловіків зазначили, що не зверталися до лікарів протягом останнього року, а кожен сьомий – протягом останніх п’яти років. І це не пов’язано з рівнем доступності медичних послуг.

«Міські та сільські чоловіки продемонстрували практично однакові настанови на відвідування лікарів, що доводить вплив соціально-психологічних чинників та поведінкових настанов на ставлення чоловіків до власного здоров’я», – йдеться у дослідженні.

При цьому серед тих чоловіків, які побували у лікаря за останні 5 років (нагадаємо, що опитування проводили у 2018 році), половина з них приходила для профілактичного огляду, а решта – через загострення, травму чи заради довідки.

Психічне здоров’я в умовах війни

Результати опитування, проведеного Мінсоцполітикою під час дослідницької роботи у 2018 році, показали, що кожен шостий чоловік мав проблеми з концентрацією уваги, відчував пригнічення або депресію та навіть стикався з раптовими спалахами гніву протягом останнього місяця, що передував опитуванню. Третина чоловіків мали проблеми зі сном, при цьому 8% із них повідомили, що розлади сну мають системний характер. Незважаючи на це, третина респондентів зазначили, що зазвичай вони не звертаються ні до кого по допомогу, якщо відчувають себе розгубленими або засмученими.

«Ці дані цілком вкладаються в нормативні рамки маскулінності, що не схвалюють вияви власних емоцій чоловіками, визнання ними власної слабкості або розгубленості та звернення по емоційну підтримку до інших людей. Абсолютна більшість опитаних чоловіків (81%) жодного разу не відвідували психологів», – зазначають дослідники.

Воєнна агресія росії проти України, яка почалася у 2014 році і перейшла до повномасштабної фази у 2022, спровокувала кризу в українському суспільстві, яка торкнулася всіх: і цивільних, і військових. Проте це дало поштовх для зміни ставлення до роботи психологів і психотерапевтів.

У Кропивницькому з 2014 року з військовими, а з 2015 року – й з ветеранами працює кризовий психолог Андрій Фоменко. Після початку повномасштабного етапу війни росії проти України він працює переважно з ветеранами, родинами військовослужбовців, в тому числі з родинами загиблих та зниклих безвісти за особливих обставин.

Він пояснив, що є відмінність у роботі з тими військовими, які продовжують службу, і тими, хто через важкі поранення чи з інших причин звільнилися з армії.

«У першому випадку йдеться про кризову роботу – телефоном, під час особистих зустрічей, я буває виїжджаю на місця. Коли людина вже звільнена зі служби, то йдеться зокрема про відновлення соціальних зв’язків, адаптацію до цивільного життя», – зазначив Андрій Фоменко.

Також Андрій Фоменко з 2017 року проводить рекреаційні походи для військових, які перебувають на довготривалій реабілітації після поранень або вже є ветеранами, і від яких був запит на первинних консультаціях щодо відновлення перспективного бачення та інших аспектів переходу від одного соціального статусу до іншого.

Мета рекреаційного походу для ветеранів – це дати людині перемкнутися від своїх фонових переживань, перестати триматися за спогади про воєнні дії і сформувати новий досвід, нове ментальне наповнення

«Людина перемикається, спілкується з іншими в нових умовах. І з часом це допомагає: наприклад, коли поступово ветерани змінюють своє військове спорядження на туристичне, з’являються нові кольори в одязі», – розповів Андрій Фоменко.

Він пояснив, що військові переживають кризові моменти, і важливо розуміти, що просити допомоги при цьому не соромно.

«Коли людина не здатна просити допомоги, соромиться це робити – то це може стати суттєвою проблемою не тільки для неї, а й для суспільства загалом, зважаючи на масштаб війни», – зауважив він.

Адже коли людина по поверненню з бойових дій продовжить чіплятися лише за статус військового і жити спогадами, не намагаючись адаптуватися до норм цивільного життя, не намагаючись знайти собі місце в ньому – то це може вплинути і на соціальні зв’язки, на стосунки з близькими і друзями.

«Можна довго триматися за те, що ти зробив чи зробила дуже багато для суспільства, що воно тобі винне. Але суспільство не вивезе довго надавати цю підтримку і допомогу. Тому з часом кожен ветеран і ветеранка стають перед вибором, коли потрібно буде стати господарем свого життя. І в цей момент якраз і потрібен психолог», – підкреслив Андрій Фоменко.

Він розповів, що війна, яка почалася у 2014 році, збільшила в українському суспільстві попит на послуги психологів і психотерапевтів. Тому ставлення до них почало змінюватися: все більше людей сприймають як норму, що людина консультується у психолога, або навіть як обов’язкову частину догляду за собою. За словами кризового психолога, якщо після 2014 року часто жінки записували на прийом своїх коханих, братів чи інших близьких чоловіків, то вже після 2022 року чоловіки стали частіше звертатися самостійно.

«Звернутися до психолога – це вибір чоловіка подбати про себе. І це не про “я ще не хворий, щоб звертатися”, адже й до стоматолога, наприклад, ви йдете не тоді, коли вже всі зуби повипадали. Хоча якщо людина хоче ходити без зубів, то це її вибір. Так і тут – якщо людина хоче обірвати соціальні зв’язки, зіпсувати стосунки з близькими, чекаючи, що хтось інший прийде і наведе лад у її житті, то можна й не звертатись. А звернутися до психолога – це перший крок до того, щоб взяти своє життя в свої руки», – зауважив Андрій Фоменко.

Але війна вплинула не тільки на тих, хто стали на захист країни від геноциду, а й на цивільних українців. Зокрема чоловіки можуть відчувати провину перед іншими: у тих, хто на першій лінії, вважають, що роблять менше, ніж ті, хто на “нулі”; військові на тилових позиціях можуть знецінювати власну роботу, адже вони у відносно безпечнішій зоні; цивільні чоловіки можуть відчувати винними за те, що вони лишаються цивільними під час війни. Так звана «провина того, хто вижив» у військових, які після поранення картають себе, що ось інші там, воюють, а я не з ними.

«Є такі запити, але це особисті – не можу сказати, що це соціальне явище, кожен переживає своє. Але якщо людина стикається із цькуванням, засудженням, то це може спонукати дистанціюватися взагалі від теми війни, зокрема і допомоги війську. Звісно, зараз насамперед потрібно захистити країну. Проте і без роботи держави військо теж не працюватиме, і цю роботу теж має хтось виконувати», – підкреслив він.

Турбота про здоров’я як вклад у перемогу 

В умовах війни в Україні змінюються і стереотипні уявлення про чоловіків: все більше лунають заклики турбуватися про своє фізичне і ментальне здоров’я, самі військові не соромляться показувати себе звичайними людьми, проявляти ніжність – наприклад, виставляти відео, де вони піклуються про тварин. Деякі військові ветерани самі виступають проти надмірної героїзації, яку можуть їм приписувати, і наголошувати, що вони звичайні люди, які мають свої слабкості.

Через те, що постійні російські обстріли та бойові дії на території України означають велику кількість постраждалих людей, які зазнали зокрема й інвалідизації, то питання толерантного ставлення і зменшення бар’єрів у просторі. Українські ветеранки і ветерани беруть участь у спортивних змаганнях, людям з ампутаціями присвячують фотопроєкти, щоб підтримати їх у прийнятті власного тіла. Один з них – проєкт «Скульптурний» Марти Сирко, яка створили світлини з військовими, які зазнали інвалідизації, у стилі античних статуй, щоб підкреслити: людина, яка втратила кінцівку, не стає від цього слабшою чи менш гарною.

Українців закликають дбати про себе в умовах війни. Зокрема, інформаційна кампанія Центру громадського здоров’я має слоган «Турбота про здоров’я – твій вклад у перемогу України».

В українському медіа-просторі з’явилася реклама, яка пропагує здоровий спосіб життя серед чоловіків. В ній йдеться про те, що серцево-судинні захворювання – найпоширеніша причина смерті серед чоловіків, і тому про своє здоров’я треба дбати.

В Україні у 2022 році почали масово з’являтися різноманітні платформи з психологічною допомогою, популяризація турботи про психічний стан. Наприклад, всеукраїнська кампанія «Як ти?», мапа медзакладів, де надають психологічну допомогу, служби підтримки для військових та їхніх родин тощо.

У жовтні 2022 року в Україні запрацювала безкоштовна цілодобова гаряча лінія психологічної підтримки для чоловіків за коротким номером 2345.За рік її роботи психологи служби надали 4289 консультацій чоловікам. 

«Перед запуском ми провели опитування серед чоловіків щодо їхнього ставлення до психологічної допомоги. Виявилось, що майже кожен третій перебуває в стані постійних переживань. Водночас 80% опитаних погодились з тим, що чоловік має самостійно вирішувати свої проблеми. За рік роботи ми переконались: чоловіки об’єктивно потребують психологічної підтримки. Проте через гендерні стереотипи не ідентифікують для себе цю потребу», – йдеться у звіті про роботу гарячої лінії.

Також діє Всеукраїнський кол-центр безкоштовної психологічної допомоги «Варто жити», де отримати підтримку та фахову консультацію психологів можуть як цивільні, так і військові. Для цього достатньо зателефонувати з 11:00 до 19:00 в будній день за єдиним коротким номером 5522 з мобільного. Усі дзвінки безкоштовні для абонентів lifecell, Vodafone, «Київстар».

У 2023 році Міністерство оборони України та креативна агенція I AM IDEA запустили соціальну кампанію, направлену на цивільних, мета якої показати, що боятися – це нормально, і що військові чоловіки і жінки теж бояться. Таким чином цивільних чоловіків закликають оновлювати свої дані в Територіальних центрах комплектування.

«Основна ідея якої полягає в тому, що визнавати власні страхи – це вже сміливо, а війську потрібні сміливі люди. В інформаційних матеріалах наші відомі військові чесно зізнаються, що вони теж бояться, але долають свої страхи. Так може зробити кожен заради того, щоб перемогти», – пояснила Ганна Маляр, яка під час запуску кампанії була заступницею міністра оборони України.

Криза війни дала поштовх українцям відходити від гендерних стереотипів і упереджень, зокрема і щодо ставлення чоловіків до власного ментального і фізичного здоров’я, щодо вміння просити про допомогу і мужність визнавати власні проблеми і страхи. Адже згуртованість і взаємопідтримка є однією з ключових умов перемоги над ворогом, який чинить геноцид українського народу.

Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу

Ілюстрації Катерини Гусєвої