Перейменування Кіровограда: стратегічне завдання чи забаганка посадовців?

Ідею було підхоплено. Історики, політики та прості громадяни розділились у своїх міркуваннях на декілька таборів. Було висунуто цілий ряд назв, від уже озвученого Єлисаветграда до Златополя, Новокозачина та, як не дивно це звучить для українського вуха, Екзампея[1]. Кожна з ідей мала своїх прихильників та противників, проте жодна так і не змогла завоювати прихильності більшості кіровоградців.

Звертаючись до історії, можемо прослідкувати послідовність перейменувань, які було здійснено з різних міркувань уже тричі… Фортецю св. Єлисавети (від якої більшість джерел ведуть відлік існування нашого міста) було побудовано біля південної межі Нової Сербії – військово-поселенської області, створеної 1752 року для оборони Південної України від нападів турків і кримських татар. Указ про створення на правому березі Інгулу фортеці був підписаний імператрицею Єлизаветою 11 січня 1752 року, а вже  18 червня 1754 року відбулось урочисте закладання фортеці.

Після приєднання 1783 року Криму до Російської імперії фортеця святої Єлисавети втратила стратегічне значення, була роззброєна, а зрештою і ліквідована як військова одиниця. У рескрипті від 10 лютого 1784 року зазначалося, що фортеця «за своїм становищем в середині держави фортецею більше вважатися не може, а тому обертається на внутрішнє місто». З того часу фортеця разом з форштадтами отримала права міста і стала іменуватися містом Єлисаветград[2]

Після встановлення радянської влади колишня, царського періоду, назва не могла вдовольнити партійне керівництво. Тож 7 серпня 1924 року місто було перейменоване в Зінов’євськ, на честь радянського політичного діяча Григорія Зинов’єва.

Після резонансного вбивства 1 грудня 1934 року секретаря Оргбюро ЦК ВКП(б) та члена Політбюро ЦК ВКП(б) Сергія Кострикова (Кірова) було прийнято постанову про перейменування населеного пункту на Кірове, а 10 січня 1939 у зв’язку з утворенням Кіровоградської області – на Кіровоград.

16 квітня 2000 року, разом із Всеукраїнським референдумом з приводу реформації  системи державного управління (результати якого, до речі, так і не були введені в дію Верховною Радою України), було вирішено провести і місцевий референдум. На ньому громадянам з кіровоградською пропискою було запропоновано обрати один з трьох варіантів: залишити місту чинну назву – Кіровоград, підтримати пропозицію про присвоєння обласному центрові іншої назви або підтримати пропозицію про повернення місту старої назви – Єлисаветград. 70,88 відсотка учасників місцевого референдуму проголосували за те, щоб залишити назву «Кіровоград». Майже порівну було прихильників двох інших пропозицій[3]

22 жовтня 2008 року депутатами Кіровоградської міської ради було проголосовано за проведення нового референдуму щодо повернення місту назви «Єлисаветград». Вирішено було провести дане голосування не пізніше 21 грудня, підігнавши, за можливістю, дату референдуму під дату проведення дострокових парламентських виборів (так дешевше), однак оскільки ВР так і не прийняла рішення про проведення тих виборів, питання референдуму було перенесено на невизначений строк.

І от новий поворот в історії про перейменування міста. Проаналізувавши проект «Стратегії економічного та соціального розвитку міста Кіровограда на період до 2020 року», який внесено до порядку денного наступної сесії міськради, а зокрема пункт 1 розділу 3-го «Стратегічні напрямки економічного та соціального розвитку міста», можемо знайти в переліку «стратегічних завдань» пункт під назвою «Повернення місту історичної назви – Єлисаветград».

Судячи з усього, місцеві депутати про все вже подумали за нас. Дивує навіть не той факт, що перейменування міста закладено в «стратегічні завдання», а таке вперте повернення місту назви «Єлисаветград». Беручи до уваги, що дану стратегію було розроблено ще при головуванні в облдержадміністрації Сергія Ларіна, позиція щодо перейменування стає дещо зрозумілішою. Колишній очільник області знаний у Кіровограді своїми ідеями тотального перейменування міста та повернення «історичних» назв царського періоду. За його негласної ініціативи в жовтні 2011 року вулиці Карла Маркса та Леніна було повернено «історичні» назви – Велика Перспективна та Дворцова.

Кіровоградці, мабуть, пам’ятають акції проти даних перейменувань та плакати з вельми влучним питанням: «Хто такий Дворцов?» Звичайно, усі розуміють, що назва вулиці – це похідна від російського слова «дворец», що в перекладі українською означає «палац». Так чому ж не «Палацова»? Чи якщо вже обирати історично обґрунтовану назву,  не «Театральна» (на честь заснованого 1882 року першого українського професійного театру)? Така назва підкреслювала б історичну значимість розташованого на даній вулиці  Кіровоградського обласного  академічного музично-драматичного театру імені М.Л.Кропивницького та привертала б увагу гостей міста до даного культурного об’єкту. Мабуть, для «регіональної» більшості, що й проголосувала за перейменування, це виявилось не аргументом проти повернення «історичних» назв вулиць.

Якщо ідея перейменування полягає в тому, щоб замінити назви радянського режиму на назви царського, то дякую – не потрібно.

Проте повернемось вже до самого міста. Стосовно історичної вартості запропонованих назв вирішувати не мені, проте вважаю абсолютно недоцільним повернення  царськорежимної назви. Тим паче, що вона напряму пов’язана з імператрицею Єлизаветою як історично (св. Єлисавета вважається духовною покровителькою імператриці), так і фонетично (подібність назв не помітити важко). Не варто забувати про те, що Єлизавета зіграла не останню роль у ліквідації козацтва як такого, адже хоча й дозволила обрати гетьмана Лівобережної України, та лиш через виникнення загрози нової війни з Туреччиною. Гетьманщина зазнала страшенного економічного занепаду через російсько-турецьку війну 1735–1739 pp. Протягом чотирьох виснажливих років фаворити-німці московської цариці вигрібали з України збіжжя, мобілізували до 100 тисяч козаків, з яких 35 тисяч загинуло, забрали сотні тисяч голів худоби. Окрім того, українці змушені були годувати 75 полків російської армії. Тож без певних поступок укотре вже прикривати кордони козацтвом Російська імперія не спромоглась би.

Що ж до інших назв, які раніше було висунуто на обговорення громадськістю, то, як бачимо з проекту «Стратегії економічного та соціального розвитку міста Кіровограда на період до 2020 року», брати до уваги їх влада не збирається.

Подумаймо ж тепер про дещо інший аспект даного перетворення, а саме про економічну доцільність. Я, звичайно, розумію, що «покращень» від Миколи Яновича нам, мабуть, не уникнути, проте сумніваюсь, що це дасть змогу так просто викинути сотні тисяч гривень на це архіважливе перейменування. Не варто забувати, що будь-яка зміна назви потягне за собою заміну установчих документів, печаток, штампів, паспортів (як внутрішньоукраїнських, так і закордонних), карт і. т. д. Для прикладу можу навести декілька розрахунків: внесення змін до паспорта нині вартує три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян (51 грн), виготовлення печатки близько 150 грн, нотаріальне посвідчення довіреності (доведеться міняти, адже реквізити сторін не відповідатимуть дійсності) – від 200 грн І це найменш обтяжливі, з фінансового боку, витрати. Скільки часу та коштів необхідно витратити на переоформлення документів на житло, землю, бізнес, думаю, пояснювати не потрібно нікому.

Так що ж позитивного дає закріплення ідеї перейменування в офіційному документі «Стратегії економічного та соціального розвитку міста Кіровограда на період до 2020 року»? Чи це не окозамилювання, спрямоване на відволікання громадськості від важливіших питань: тотального зросійщення, придушування малого та середнього бізнесу, збільшення рівня безробіття? Не думаю, що перейменування щось змінить у цих питаннях. Як вважаєте?

 
Лісниченко П.Ю.,

Прес-служба Кіровоградської обласної організації

Політичної партії «УДАР Віталія Кличка»

[1] Екзампей – історична місцевість на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. Вважається сакральним центром Великої Скіфії, де за наказом правителя країни Аріанта було виготовлено і встановлено священну пам’ятку народу – Священний казан.

[2] Кизименко П. Пам’ять степів. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини. — Кіровоград: Поліграфічно-видавничий центр «Мавік», 2003. — 246 с.

[3] Вечірня газета: п’ятниця, 18 квітня 2000 року. № 30 (627)