Кіровоградська приправка до Шевченка, або що треба зробити, аби класика знову читали
Страва «Шевченко» в українській кухні вже приїлася, стала банальною, вона потребує нового рецепту, нових приправок і підливок, щоб українець почав замовляти її знову або ж потребує вилучення її з меню української кухні. Але ж як викорінити традиційне?
Саме так можна сказати про будь-якого Шевченка: чи то футболіста, чи то письменника, чи то однойменного сусіда, бо усі ці персони однаково набридають і заважають спокійному, нормальному на думку українців, але все ж таки монотонному їхньому життю. Якщо ж говорити про Шевченка Тараса, який народився 9 березня 1814 року в с. Моринці (нині Черкаської області) у багатодітній сім’ї кріпака… то після першого вашого слова слухач, ким би він не був, скаже: «Що, знову Шевченко?» Впевнена, що це навіть не викличе у вас якогось здивування, бо це цілком очевидно й умотивовано, адже вивчення творчості письменника, його біографії із року в рік продовжується в тому ж ідеологічно заангажованому руслі, монотонному ритмі, незважаючи на те, що вже багато досліджено і нового виявлено. Звісно ж, це залежить від вчителя-викладача, від його ставлення й усвідомлення трагічності долі митця, від фону його свідомості – чи то вже нового, демократичного і вільного, чи то ще тоталітарного та замкнутого. Ким же постає Тарас Григорович Шевченко перед учнями? Кріпак, бідний, страждалець, член Кирило-Мефодіївського братства, засуджений, пригнічений… Рідше з’являється образ художника, громадського діяча. Але ж насправді Шевченко був не зовсім таким! Це лише чорний піар тих духовних відстальців, що вирішували долю і смаки українців у ХХ столітті.
Майже ніколи не говориться про те, що в молоді роки він зовсім не був бідним! Він був провідним, чи не найталановитішим художником в цеху живописця Василя Ширяєва. Сам Ширяєв користувався популярністю у знатних людей, постійно мав дорогі замовлення. До таких масштабних проектів належали малярські роботи в залах імператорських театрів в 30-х рр. ХІХ століття (Олександрійський, Михайлівський, Великий, Кам’яноостровський театри), в яких брав участь і сам Тарас Григорович. Він міг собі дозволити місяцями не з’являтися в Академії мистецтв, не малювати роботи, а захоплюватися лише письменницькою діяльністю…
В школі не вивчають російськомовні твори письменника («Художник», «Близнецы», «Слепая» та ін.), які в деяких моментах є автобіографічними. Вони надзвичайно захоплюючі, їх простіше сприймати, ніж поезії. Це ті роботи, які, разом із «Назаром Стодолею», належать до прозових творів Шевченка, але про це не всі знають.
Коли говориться про подорожі Тараса Григоровича Україною з Археографічною комісією, то рідко згадується про те, що він не лише збирав фольклор, легенди і т.п. для своїх творів, а й займався художньою діяльністю. Результатом двох подорожей став альбом «Живописна Україна», який користувався шаленим попитом серед еліти, на його видання збирали гроші усією громадою.
При вивченні громадської діяльності Тараса Шевченка говориться в основному про те, що він входив до Кирило-Мефодіївського братства, постійно відвідував його і начебто брав активну участь. Насправді ж, його запрошували як поважну розумну людину, як ідейного натхненника, він був компетентним, на духовному рівні згуртовував членів цього братства, ділився своїми думками, але насправді, не був організатором зустрічей і діяльності кирило-мефодіївців. Г. Андрузський говорив про Шевченка: «…он часто читал стихи в вольном духе и пасквили. Он имел большое влияние на общество; с приездом его в Киев все замыслы приходили в движение, с отъездом его из Киева все приостанавливалось… ».
Про що ж пише цей вистражданий і змучений поет? Слова напутні, послання тим «і мертвим, і живим, і ненародженим», що повинні усвідомити власні помилки, прокинутися від сплячки і змінити своє життя, бо ми маємо можливості, маємо потенціал. Притчові поеми, поради не бути Катеринами, Настями, не закохуватися у москалів і мати розум в голові. Пише й про нещасний народ, що на панщині погибає, щасливі сни бачить про свободу і рай «на праведній своїй землі», про зажерливість і неосвіченість, тваринність і маргінальність придворних, царів і т.п. На перший погляд це не ті теми, які цікавлять нове покоління. Чи їх просто неправильно тлумачать?
Хоча не варто категорично говорити, що Шевченка не сприймають зовсім. А як щодо пародійних творінь учнів типу «Якби ви знали паничі, що роблять люди уночі…»? Та тими ж ділами займаються і сучасні поети-неоавангардисти. І не лише твори Шевченка стали їх жертвами! До того ж давно популярними стали тенденції повного заперечення традиційності, класичності.
Сьогодні свідомість людини потребує не просто настанов і порад – вона потребує шоку, потрясінь, стресів, катастроф. Тож можна сказати, що твори Шевченка не є потрібними, вони вже вичерпали свій потенціал, вони орієнтовані на іншу людину: з іншою свідомістю, можливо рабською, з іншого часу. Читання текстів Тараса Шевченка – це скоріше дань традиціям, повага до українського, стереотип, що кожен українець повинен любити борщ, танцювати гопака і читати Шевченка.
То як же потрібно приправити ту страву аби її знову почали куштувати? Вигадати новий рецепт у вигляді цікавого піару письменника чи розповідей невідомих ще подробиць? Тоді увага буде зорієнтована більше на саму людину, а не на твори. Шукати нові інтертекстуальні повідомлення, яких там взагалі не існує і ніхто крім цих «шукачів» їх не побачить? Нав’язувати образ суперписьменника з гіперактуальними творами? Можливо, краще пояснювати читачеві, що Шевченко і його твори – це ті речі, які є складовою української культури, не вимученими чи вистражданими явищами в українській літературі. Варто, щоб кожен усвідомив, що це щось невід’ємне в свідомості і підсвідомості кожного українця. Тоді навіть не будуть виникати питання «Чому Шевченка не читають?», «А чи варто його читати?»і «Чи буде його слово вічним?»
Світлана Дубина
