Свобода слова: регіональна трансформація

Я далекий від того, щоб проливати зараз сльози за минулим, однак і сьогоднішній стан свободи слова мене не тішить, якщо не сказати більше. Просто дивно, що справедливість потрібна тільки журналістам, та й то далеко не всім. Вони ризикують життям (згадайте скільки журналістів загинуло за роки незалежності при виконанні своїх службових обов’язків), своєю скромною посадою, платнею, аби тільки роздобути й оприлюднити важливу для суспільства інформацію, а у відповідь мають не запевнення, що недоліки буде виправлено, й не подяку, а погрози фізичної розправи і виклики до суду. Та й хіба може бути інакше, коли гарант Конституції, президент Янукович в присутності сотень журналістів, під прицілом десятків телекамер відкрито сказав журналісту «Української правди» Мустафі Наєму, що той пожалкує за своє запитання, чому життя рядових людей погіршується, а його, глави держави, поліпшується. До речі, ми, журналісти, цей випад проковтнули, не врахувавши, що погроза президента – то прямий сигнал його підлеглим на місцях, а вони вже постараються ввімкнути свою фантазію і придумати, як закрити рота занадто принциповим журналюгам.

Наступ на свободу слова триває. Сигнали щодо цього приходять майже щодня, ось і днями львівська газета «Експрес», одна з найпопулярніших і найоб’єктиніших в Україні, вийшла з чистою першою сторінкою на знак протесту проти дій влади, спрямованих на закриття видання. З телеканалу “1+1” звільнено ведучого програми «Гроші», котрий не побоявся поставити під сумнів законність діяльності одного з губернаторів. Представники олександрійської міської влади відкрито погрожують журналістам.

Журналістика – це не заборонена професія, у декого навіть прирівняна до держслужби, але спробуйте задати незручне запитання чиновнику і ви переконаєтеся, що для нього ви не існуєте, а надруковане вами в газеті чи передане з екрана телевізора – не що інше, як дзявоління карликової собаки, на яке каравану не потрібно зважати. Журналісти заважають людям при владі жити, тому їх часто не пускають на поріг установи, їм не дають коментарі по гарячих слідах і, що найголовніше, не реагують на викриті злочини. Щодо останнього, то тут, мабуть, є що сказати працівникам кожного ЗМІ. Зупинюся лише на практиці «Народного слова», яке очолював протягом двадцяти років. На початку двотисячних років газета опублікувала листа зниклого підприємця, адресованого прокурору області. Листа до газети принесла його мати. У ньому описувалися погрози підприємцю з боку компаньйонів та заступника начальника міської міліції. Ціна питання – частка бізнесу, що належала підприємцю. І що? Публікація привернула увагу того, кому вона адресувалася? Нічого подібного, ніхто навіть не поцікавився в редакції, яким чином лист потрапив до неї. Підприємця й досі не знайдено. А ось приклад трохи свіжіший. «Народне слово» опублікувало свідчення студентів про те, як у студентській поліклініці за гроші лікарі виписують лікарняні. Називалися прізвища конкретних людей. Через якийсь час я поцікавився в служби, яка бореться з корупцією й хабарництвом, чи зроблено щось, аби зупинити цю злочинну схему, і почув у відповідь: «Без вказівки начальства ми займатися цим питанням не будемо». Начальство вказівки не дало.

Ще один приклад, який убиває в нормальної людини віру в справедливість, у те, що колись ми житимемо в цивілізованій країні. Три роки тому в Олександрівській районній лікарні через явну халатність лікарів помирає двадцятип’ятирічна породілля і ненароджена дитина. Причина банальна – невчасно надана медична допомога. Під тиском газети, рідних померлої було порушено кримінальні справу. Експертиза з двадцяти провідних медиків країни підтвердила вину лікарів. І що? Кримінальна справа розслідується й досі. А якщо точніше – припадає пилом, але вже не в районному відділенні міліції, а в обласному управлінні. Але цинізм навіть не в цьому. Головна підозрювана по справі виїхала на постійне місце проживання до Луганської області, а в її шикарному будинку поселився – хто б ви думали? – прокурор району. У нас немає хабарників, у нас немає корупціонерів, і взагалі, як сказав прем’єр Азаров, «жить стало лучше, жить стало веселе». Словом, радіймо.

Звичайно, ефективність журналістської діяльності була б значно вищою, як би суспільство потребувало свободи слова. Сьогодні воно в основній своїй масі її не потребує. Воно живе буденними речами: аби було в що одягнутися, що поїсти, і вершина бажань – улітку обов’язково з‘їздити на море. У зв’язку з цим пригадується, як громадяни Чехії відстояли празьке телебачення від намагання влади взяти його під контроль. Вони усю ніч простояли під стінами телецентру й захистили не стільки право журналістів на незалежність, скільки своє право отримувати об’єктивну інформацію. Чи можливо, щоб у нашому місті чи будь-якому з районів вийшли прості люди, щоб підтримати журналістів, захистити їх від засновників, від спроби чиновників контролювати всі засоби масової інформації? Я пригадую, як кілька років тому  влада Новомиргородського району, керуючись своїми примітивними амбіціями, знищила цілком успішну районну газету. За таким же принципом діяла влада і у Вільшанському районі, і у Долинському, і деяких інших, і всюди громада стояла осторонь, вона навіть не знала, що це стосується насамперед її прав.