Спогади про армію, або як кіровоградські чоловіки лося, фанеру й «дєдушкін» кулак пережили. Частина 1.

Якось сидячи із одним знайомим за чашкою якогось китайського зеленого чаю серед підліткового шуму і гаму в одній із кіровоградських забігайлівок, заговорили за армію. Слово за слово і пішли спогади про духівське життя, знущання дідів, пошуки згущенки з цигарками… Далі розмова зайшла про те, що у 2013-му був останній призов на строкову військову армію і чим це може закінчитися.

Єдиною думкою, що на той момент прийшла у мою голову, було можливе зникнення тих традицій, які існували, як то кажуть, ще за царя Гороха. Як виявилося контрактники – свідомі військовики, поза статутом не служать. Тож імовірно увесь скарб армійського фольклору та обрядовості зітреться на пух і прах і розлетиться по спогадам тих чоловіків, які ще застали «дєдушкіного» кулака. Власне те, що Ви можете прочитати нижче, стало майже не цензурованим результатом моїх особистих пошуків того цінного, що каста чоловіків, а вже і жінок, може не «внєдріть» у своє контрактне військове життя.

«Первый шаг он трудный самый…»

В’ячеслав Шевченко, голова Кіровоградського обласного осередку Всеукраїнської федерації Фрі-Файту та контактних єдиноборств. 1997-1999 роки служби. Автобат.м. Одеса. Приїжджаємо тільки ми в частину вночі. Заводять нас на територію. Зустрічає нас таке чмо, квадратний такий, морда така велика і сапоги високі розрізані зверху, бо нога не влазить. Шапка на ньому навскіс вдягнута і він такий стоїть, посміхається «ги-ги» і каже: «Вешайтесь духи!» Ми там і сіли. Зранку вивели нас у їдальню, а ми ще у цивільному ж одязі. Йдемо по плацу, а навколо з вікон виглядають солдати і показують таку вєрьовку на шию, типу вішайтесь і по вікнам стукають.

В армії нікого не цікавить хороший ти чи поганий, розумний чи ні. Там усе для всіх однакове. Я навіть прийшов каратистом, але мене настільки психологічно забили, що я згадав про це лише під кінець служби.

Богдан Березобальський, студент. 2012-2013 роки служби. 249-й окремий полк радіоелектронної боротьби. м. Київ. Коли приходили молоді тільки, старші мали їх усьому вчити. Ну починали зі звань. Нас так не дурили, а ми вже пояснювали так як нам хотілось. От говорили, що майор – одна зірка, а далі йде підполковник – дві зірки. Але нам не пояснювали, що то підполковник, пояснювали, що то два майори. Ну от якось хтось із солдатів так і звернувся, то йому докладно пояснили, що таке два майори і що ці майори можуть зробити. А ми як прийшли, то тільки усю роботу за старших виконували, – вони лише їли самі і зуби чистили, – а так особливо вони над нами не шуткували.

Роман Бойко, кошовий отаман кіровоградського коша Українського дитячо-юнацького товариства “СІЧ”. 2006-2007 роки служби. 3-й полк військової розвідки. Нам весняні призовники були дідами. Мало того, що вони оце не завжди благополучні, так вони ще такі вишкварки, геть невисокі, а ми бугаями були. Нас ще й більше було. Так от вони з’являлися як такі, що тобі усе розкажуть, але під загрозою страху. А ми ж нічого не знаємо, потрапили раптово в нові умови…Але я як людина вже з вищою освітою, то дивився на це трохи зверху, крім того я на той момент був вже одружений, так що я одразу дав зрозуміти тим дідам, що з мене вони нічого не візьмуть. Доводилося лише на початку робити те, що вони скажуть, щоб інші не страждали через мене.

Сергій Шевченко, таксист. 2004-2005 роки служби. Авіація. м. Сімферополь. Перші півроку в учебці я жив по статуту, дідівщини в нас не було, її жорстоко контролювали. За те, що не слухалися, наказували фізичними загрузками або сміттєзбірниками. І тоді кращим варіантом вважався перший – повіджимався, побігав, поприбирав сніг чи листя. Бо із другим варіантом було гірше: потрібно було прибирати сміття із величезного контейнера, куди скидувалось усе сміття. Воно там довго лежало, заводились щури. І коли треба було прибирати, то від тих щурів лопатами відбивалися, а через сморід на одязі (в баню ж водили лише раз на тиждень) людей навіть обідати садили за інший стіл, і спали вони в іншій кімнаті.

Кроком руш… по ієрархії

Богдан Березобальський, студент. 2012-2013 роки служби. 249-й окремий полк радіоелектронної боротьби. м. Київ. Це така купа традицій, що навіть не знаєш, як те все можна було придумати. Взагалі у нас була строга неофіційна ієрархія: до першої бані ти вважаєшся запахом, потім стаєш духом, після КМБ і присяги стаєш слоном («солдат любящий офигенные нагрузки») і рахуєш «дєду стоднєвку», десь через півроку від початку твоєї служби, стаєш черепом («человек еле работающий если попросить»). Коли твій «дєд» вже «дємбєльнувся» і залишив тобі письмове послання, то ти стаєш «бумажным дєдом» і типу боїшся вогню. Коли вже всі діди старшого призову пішли, тоді ти сам вже стаєш дідом і тобі вже рахують 100 днів до наказу. Як ті 100 днів закінчились, то ти стаєш «дємбєлєм».

В’ячеслав Шевченко, голова Кіровоградського обласного осередку Всеукраїнської федерації Фрі-Файту та контактних єдиноборств.1997-1999 роки служби. Автобат.м. Одеса. У нас не було такої дідівщини, що комусь щось ломали чи відбивали. Були свої методи виховання, які, як виявилося, виправдалися у майбутньому.

Спочатку ти навіть не дух, а запах. Тебе в духи ще мають прийняти! У нас було так: перевертають табурет вверх ніжками, ти стаєш на нього руками і ногами отак в неприємній позі і тебе луплять по заду рємньом оцим з зірочкою. При чому роблять це бляхою. Отак всю роту прийняли у духи – 120 чоловік. А потім такий казус вийшов: коли білуху (щось типу спідньої білизни) видавали якось після бані, утворилася черга. Всі ж рівненько стоять і в кожного на задах зірки після тієї посвяти в духи. Старшина тоді бум підняв, типу ви ж розумієте, це ж позастатутні стосунки.

Читайте продовження на “Гречці” згодом.

Світлана Дубина
Фото із соціальних мереж