День слов’янської писемності: кому це вигідно?
Під сусальною позолотою ховаються непохитні книжкові істини, які під сміливішим і детальнішим поглядом перетворюються на примари у театрі абсурду. А найголовніше, що в цьому театрі є свій підступний Карабас-Барабас.
“Ми унікальні громадяни! Унікальної країни!” Краще за ВАЮ просто не скажеш! І наша унікальність не вчорашня, вона має глибоке історичне коріння. Я хоч і не фаховий історик, але не знаю жодного іншого народу, який би запросив чужинських воєнначальників на свій престол. На таке спромоглись тільки тогочасні кияни. Зібрались вони й вирішили: „А давайте запросимо іноземних менеджерів і делегуємо їм функцію державного управління, адже місцеві управлінські кадри видаються нам недостатньо кваліфікованими.
Пропозиція спинитись на варягах, наш оракул вчора покрутив Google Earth і каже, що це бозна як далеко, а значить вони будуть максимально незаангажованими керівниками.“ І тут постає питання: якщо керувати було нікому, то хто тоді зібрав це доленосне віче? Скидається на те, що ініціативна група киян просто створила у Фейсбуці подію „Русі потрібні князі“. А значить, є підстави говорити про перший в історії флеш-моб.
Не менш унікальні ми і в культурному плані. В усій ойкумені кілька століть тому занепала античність з її Софоклом і Еврипідом, Гомером і Анакреонтом. Араби давно переклали Платона й Аристотеля, врятувавши їх таким чином для світу. А в цей час схилами Дніпра бігали одне за одним дикі племена й виколювали одне одному очі. Більше того, усі, як один, страждали на дисграфію. Ну не складалось у нас із письмом, і нічого більш осмисленого, ніж „черти і різи“ нам не давалось. Аж доки не прийшли святі рівноапостольні брати, іхже память нині совершаєм і не принесли нам кирилицю, якою ми користуємось і дотепер. А разом з нею і «святой, намолєнний церковно-слов’янський язик», проти якого нині ополчились філаретовці і прочія нечестивці.
Щоправда кожен притомний історик чи філолог розуміє, що в дійсності все не так красиво, як у цьому лубочному міфові. Кирилиця, яку ми маємо сьогодні, мало спільного має із тою абеткою, що її популяризували Кирило та Мефодій — т. зв. глаголицею. Сучасний ізвод церковно-слов’янської мови, що так мило нагадує вєлікій і магучий — це мова не руських книг XI–XII століть, а всього лише государствєнних присутствій часів матушки Єкатерини. В свою ж чергу, захищена брендами Кирила й Мефодія мова наших перших церковних книг, основою якої є староболгарська, абсолютно нічим не нагадувала живу мову наших предків.
Але навіщо над усім цим замислюватись і псувати собі свято — День слов’янської писемності. Набагато благопристойніше відстояти молебень у правильній церкві за здравіє раба Божого Віктора, послухати душеспасительну проповідь про неприпустимість служити українською мовою. Втім найблагочестивішими сьогодні виявились парламентарі, які вирішили розглянути законопроект про статус російської мови. Це в той час, коли в Росії суд заборонив діяльність „Об’єднання українців Росії“.
Хочеться запитати, кому насправді потрібні такі свята? Слов’янам? Але слов’янський світ західніше Любомля й Мостиської нічого про таке свято не знає. А може тим, хто й далі вгинається під тягарем високої місії нести іншим нерозумним народам світло істини, єдино правильну віру, мову й писемність? Принеси молдаванам, казахам, киргизам, азербайджанцям свою панятную абетку, не дай отямитись українцям від міфів про дикість і неписемність докнязівської Русі — і ти переміг ці народи.
Але я сьогодні теж згадав молитовно святих рівноапостольних просвітників. Їм було нелегко нести свою ідею служіння Богові рідною мовою. Серед церковників у ті часи панувала думка, що це можна робити тільки арамейською, грецькою й латиною, а слов’янську вони називали майданною говіркою. Пізніше таку позицію було засуджено як „єресь тримовності“ . Сьогодні, на жаль, ця єресь має палких прихильників, але, на щастя, є і просвітники, які не складають руки.
Сергій Філіпов
Фото звідси
