Ті, хто пережили окупацію: у Кропивницькому презентували збірку «Коли не стукають у двері»

18:35, 19 Жовтня, 2025
книга не стукають двері окупації історій 25 у Кропивницькому

У Кропивницькому презентували документально-художню збірку «Коли не стукають у двері» — книгу, що зібрала 25 реальних історій українців і українок, які пережили окупацію. Про що розповіли дві авторки під час презентації у Кропивницькому, чому неможливо придбати книгу і де прочитати історії з неї — розповідає «Гречка».

Книгу, яку не купити

Книгу з 25 історіями створили у рамках проєкту «Коли не стукають у двері» громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» у співпраці з німецькою організацією Kurve Wustrow. Видання розповідає про те, чому українці не миряться з російською окупацією і продовжують боротися за свободу навіть у найтемніші часи.

Презентація книги відбулася у Кропивницькому в межах всеукраїнського туру, який охоплює десятки українських міст, передає кореспондентка «Гречка». Проєкт реалізував «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» — громадська організація, що з 2014 року документує воєнні злочини, катування, полон, сексуальне та гендерно-зумовлене насильство, вчинені під час війни росії проти України.

Представниця організації Марина Супрун, 19-річна активістка, розповіла, що ідея створення книги з’явилася після розмов із європейськими партнерами.

«Наші німецькі колеги зізналися, що люди в Західній Європі не зовсім розуміють, чому українці чинять спротив окупації. Вони думають, що нічого не змінюється, крім прапора на органах влади. Але ми знаємо, що змінюється все — люди втрачають домівки, близьких, свою буденність і навіть базові права», — сказала Марина під час презентації.

Марина Супрун під час презентації у Кропивницькому

Книга «Коли не стукають у двері» — це 25 правдивих історій очевидців окупації, написаних самими постраждалими. Їх автори — люди з різних регіонів України, які пройшли навчання зі створення текстів під керівництвом письменниці Слави Світової.

«Умовою написання було, щоб історії були повністю правдиві. Їх ніхто не редагував і не переписував. Це голоси тих, хто жив у страху, втрачав, але не скорився», — наголосила представниця ГО.

Спершу книгу видали англійською — для іноземної аудиторії. Однак згодом вирішили створити й українське видання.

«Ми запитали авторів, чи потрібно перекладати українською. Всі відповіли: “Так, потрібно”. Бо нам самим треба пам’ятати і нагадувати одне одному, що в Україні триває війна», — сказала Марина Супрун.

Проєкт «Коли не стукають у двері» передав Кропивницькому 25 безкоштовних примірників видання — для бібліотек і навчальних закладів міста, з підписами авторок. Також книгу можна завантажити у PDF-форматі на сайті «Східноукраїнського центру громадських ініціатив», де опубліковано окремі історії з проєкту.

«Це не комерційний проєкт, тому нашу книгу неможливо придбати. Проте її можна прочитати на нашому сайті», — пояснила Марина Супрун.

Також «Гречка» отримала дозвіл на публікацію історій з книги, які зʼявляться на сайті згодом.

Учасники презентації мали нагоду поспілкуватися з авторками книги Владиславою Мерзляковою та Наталією Гуран, які поділилися власними історіями.

«Життя, яке в мене вкрали»: історія Владислави Мерзлякової

Під час презентації книги «Коли не стукають у двері» у Кропивницькому одна з авторок, Владислава Мерзлякова, розповіла свою історію — щиру, болючу і водночас сповнену сили.

Владислава Мерзлякова

Дівчина родом із невеликого селища поблизу Старого на Луганщині. На момент повномасштабного вторгнення вона навчалася на другому курсі Харківського національного університету внутрішніх справ. Коли почалася війна, Владислава була вдома — неподалік від лінії фронту.

«Я зустріла вторгнення вдома. П’ять місяців прожила в окупації. Ми не могли виїхати — не було грошей, не було куди. Це були п’ять місяців, коли ти не в себе вдома, коли не розумієш, що відбувається і з ким можна просто поговорити», — згадала вона.

У своїй історії, що увійшла до книги, Владислава описує один із найстрашніших вечорів у житті. Літній дощ та звуки грому, крізь які прориваються звуки обстрілу і вибухи.  грім, який перетворився на вибухи, і крики рідних, що бігли до підвалу. Вона залишилася з маленькою племінницею в хаті, коли почався артобстріл.

«Я стояла на порозі. Переді мною — вікно, поруч — моя маленька дівчинка. Присіла, прикрила її своїм тілом. Вибухи трясли землю. Я відчуваю, як тремтить її тіло. Мої лікті прикривають її голову, русяве волоссячко лізе мені в обличчя. Несподівана тиша. Рахую до трьох і розумію: або зараз, або ніколи. Життя моєї племінниці в моїх руках», — зачитала уривок зі свого тексту авторка.

Коли вони з дитиною перебігли до підвалу, там уже були батьки та інші діти. Надворі лунали вибухи, у селі не було зв’язку, а єдиним джерелом новин залишалися сусіди. Саме того дня, пригадує Владислава, загинув однокласник її племінника — уламок ракети вбив хлопця, коли він повертався з мамою з річки.

«На той момент у селі вже не було ні лікарні, ні обладнання. Його просто не змогли врятувати», — тихо додала дівчина.

Після кількох місяців окупації Владиславі вдалося виїхати на підконтрольну територію. Вона проїхала 17 блокпостів окупантів, маючи з собою ноутбук і трохи особистих речей. Вона повернулася до навчання, вступила на магістратуру, нині працює юристкою. Але батьки й досі залишаються в окупації.

«Я не бачила їх із 2022 року. Вони там, у нашому маленькому селі, без інтернету, без комунікацій. Вони не винні, що до них прийшли. Вони просто жили там усе життя», — каже дівчина.

Попри біль, Владислава говорить про віру й надію — про життя, що триває: вона планує весілля, продовжує навчання і допомагає людям, які пережили схожий досвід.

«Я хочу, щоб люди читали цю книгу. Вона непроста, але дуже правдива. Тут історії різних людей — учителів, студентів, звичайних родин. У кожній можна впізнати себе», — підсумувала Владислава.

Її слова довго ще лунали у залі — як нагадування, що навіть після найтемніших днів люди продовжують жити, пам’ятати й боротися.

«28 кроків до води між двома обстрілами»: історія Наталії Гуран

З краю дивану на сцені під час презентації у Кропивницькому — жінка з м’якою усмішкою і маленькою білою собачкою на повідці: «Так, це моя собака, Блонда». 

Вона — Наталія Гуран, авторка однієї з історій збірки «Коли не стукають у двері». Її оповідь — про людей. Але й про тварин — тих, хто вчиться жити поруч із війною і мовчки шукає в нас захист.

Окупація застала Наталію на дачі неподалік Гостомеля, Бучі й Бородянки — там, де «чарівне місце між лісами» за одну ніч перетворилося на зону страху. Разом із нею були собака Блонда, двоє котів і чотири курки з іменами — Джульєта, Кончіта, Зіта і Гіта. 

«У них були ті самі права, що й у котів та собаки», — усміхнулася вона, і зал відповів тихим сміхом, який швидко змінився тишею.

Її текст у книжці — це щоденник, який вона не наважилася вести в реальному часі. 

Наталія Гуран

«Ми боялися писати щось — а раптом обшук. Не знали, що могло б спровокувати ще більше насильство», — пояснила Наталія. 

Вона згадує, як у перші дні колона з понад 400 одиниць техніки тягнулася трасою поруч з їхнім кооперативом. Батько сидів біля вікна й рахував танки та бронетехніку, поки вона не попросила його зупинитися: «Тату, лягайте вже. Їх дуже багато».

«Що вважати насильством? З одного боку, ми уявляємо якісь страшні смерті. Але сидіти та півтора місяця спостерігати, як просто в тебе на очах тане від раку твій тато, а ти нічого не можеш зробити… Просто тобі під дулом автомата забороняють взагалі з будинку виходить. Моє оповідання якраз про оцей брак нормальності — того, що ми взагалі в житті вважали нормальним. І те, що у нас забрали просто в перший же день окупації», — поділилася 

Світло зникло в перший день, вода — слідом. У домі з дизайнерським ремонтом раптом працювала лише дров’яна піч — і то не щодня: 

«Боялися диму — траса поруч, колони ходили “як на роботу” о восьмій ранку»

Коти, які ніколи не спали з нею, тієї ночі застрибнули на голову — сховатися, пригорнутися, пережити гуркіт і запах соляри від російських танків. 

Найважчим стали щоденний етичний вибір. Запаси їжі — кінцеві. 

«Ми не можемо не годувати котів і собаку. А до нас ще прибилися чужі тварини», — розповіла Наталія. На подвір’ї з’явилася чиста, чиясь домашня доберманка. Її теж підгодували. Батько Наталії намагався жартувати, тримаючи рівновагу на краю хаосу: «Підгодовуйте. Як нам не буде що їсти — почнемо з доберманки»

Слухачі у залі в Кропивницькому відповіли на цю фразу у розповіді Наталії нервовим сміхом — сміхом людей, які впізнають у жарті відчай.

Щоденний маршрут Наталії під час окупації — дрова, вода, тварини. До сусіда по воду — через дорогу усього 28 кроків. Проте подекуди на подолання цього шляху у Наталії міг піти цілий день.

«Один, два, три кроки — і назад, бо вертольоти стріляють. Пересиділа, тиха: один, два, кроки, десятий — мінометна черга просто вздовж будинків. Інколи 28 кроків — це непрохідна дистанція для дорослої людини», — ділиться авторка.

Вона пояснила, що люди, які зазнали окупації, можуть через якусь дрібницю почуттями повернутися у той жах. Вгадати, що саме може людину спровокувати при цьому неможливо. Вона розповіла про власний досвід. Вже після окупації Наталія прийшла у лікарню і стала у чергу до кабінету. В той день була злива і вона вголос сказала «Ну і дощ оце влупив!». І тут поруч з нею жінка почала ридати.

«Я перестала в неї, що не хотіла її образити, і чи можу я їй допомогти? Вона розповіла, що сама з Луганщини. Що виїхала, залишивши все там. А тут ось дощ пішов — а в неї немає парасольки. І її накрило. Одне слово — і розкрився кулак, у який вона стискала себе весь цей час», — пригадує вона.

Також Наталія Гуран закликала не казати тим, хто пережив окупацію про те, що будинок, їхні речі — то всього лиш матеріальне, головне, що всі живі.

«Це боляче. Адже це не просто будинок — це наш дім, в який ми вклали душу. Це речі, які нам цінні. Коли я після окупації зайшла у свій дім, де побували росіяни — в мене було відчуття, що згвалтованості, сплаплюженості», — поділилася вона.

Собачка Блонда після окупації ще довго кидалася на людей у військовій формі — вона не розуміла, що це вже не росіяни, а українські військові, які не є загрозою. Тепер вона разом з Наталією Гуран у Кропивницькому презентує збірку історій про пережите — і нею, і іншими українцями й українками. 

«Це не розважальний жанр. Але ці історії — прості, короткі, написані мовою звичайних людей. Вони пояснюють поведінку інших, те, що може раптово боліти», — звернулася Наталія до молоді в залі. — «Читайте цю книжку як новітню історію — не з сухих дат, а з життя. Щоб зрозуміти, що і чому ми пережили. І чому ми воюємо».

Блонда всю презентацію спокійно лежала на подушці біля дивану. Хіба що на оплески нервово підхоплювалась та озиралася по сторонах.

Блонда
Останні новини по темі
Через газову колонку: у Світловодську жінка з дитиною отруїлися чадним газом
екстренка швидка ДТП лікарня госпіталізація чадним
полеглим родинам передали Лють
На Кіровоградщині родинам полеглих поліцейських з бригади «Лють» передали їхні ордени 
Читайте також

У Знам’янці на Кіровоградщині 11–12 липня відбувся четвертий етап Чемпіонату України з кантрі-кросу для квадроциклів «Ukrainian cross-country». У змаганнях взяли участь близько ...

16:32, 19 Липня, 2026

У Кропивницькому відкрили набір на безкоштовні курси кравців і швачок. Учасники навчання зможуть опанувати роботу на промисловому обладнанні, отримати практичні навички та допом...

15:52, 19 Липня, 2026

У неділю, 19 липня 2026 року, повітря над площею Героїв Майдану у Кропивницькому наповнилося жовтим і блакитним димом фаєрів та сигналами авто. Це люди, чиї близькі зникли безві...

15:01, 19 Липня, 2026