Три автори, три книжки: що почитати під час відключень світла
У відключень світла є тільки один плюс – вивільняється багато часу, який можна спрямувати на щось корисне. Наприклад, на прочитання книжок. Своїми враженнями про три прочитані книги поділився письменник, драматург та журналіст Данило Кравченко.
Шандор Мараї. «Свічки догоріли»
Було б краще, якби в нас була можливість замість прізвищ Орбан та Сійярто частіше згадувати інші прізвища угорців – хоча б Кертес та Мараї. Перший – Нобелівський лауреат з літератури за 2002 рік (мова про Імре Кертеса, якого я, на жаль, читав тільки російською), а другий, хоч і не отримав аж такого визнання, теж доволі відомий угорський письменник. «Свічки догоріли» Шандора Мараї – твір, який легко записати у солодкі романи про кохання, яким він частково і є.
Всі подібні історії доволі тривіальні і унікальними їх роблять виключно дрібниці, і люди, звісно ж, належать до цих дрібниць. Отже, якщо відкинути пишномовні роздуми про дружбу та кохання, вірність, честь та все таке інше, то «Свічки догоріли» дають дійсно цікаві приводи для роздумів. Бо дрібниць тут достатньо і деякі з них важливіші за інші.
Майже постійно головний герой звертається до минулого, яке умовно можна розділити на два відрізки. Дитинство та юність, які припадають на квітучий період Австро-Угорщини, а все інше – на період перед Першою світовою війною і аж до 1941 року. Перший – де життя імперії хоч і змальовано побіжно, але все ж має казковий, ідеалізований вигляд. А другий – навіть не має особливого значення для головного героя, адже він отримав несподівану ціль для життя (приблизно в тій самій точці, де герой нещодавно згаданого мною роману «Клеймо» легковажно махнув на себе рукою) і так сталося, що другий – важкий, нецікавий, малозначущий період – переважно стосується часу після розпаду Австро-Угорщини. Не дуже віриться у таку випадковість.
Також цікаво розглядати дружбу двох персонажів не тільки і не стільки через призму соціальних статусів, а саме через їхню національну приналежність. Особисто мені це видається важливішим і значущішим. Дійсно, було б дивно, якби доля імперії однаково цікавила представника однієї з титульних націй та представника одного з поневолених народів.
Мараї ставить багато питань, не всі з них отримують відповіді, а деякі і не потребують їх. Чи достатньо цього для читача? Це залежить від того, що ви чекали від роману «Свічки догоріли».
Патрік Модіано. «Цирк іде»
Коли Патрік Модіано тільки отримав Нобелівську премію з літератури (2014 рік), ще живий на той момент Едуард Лімонов дав настільки зневажливий, настільки ж заздрісний коментар з цього приводу, бо був колись знайомий з лауреатом. Завжди чомусь про це згадую. І не стільки в контексті премії, скільки через те, що Лімонова, з багатьох причин, не хотілося читати ще за його життя, а Модіано (дай боже йому здоров’я) будуть читати і після смерті. Звісно, легко зрозуміти тих, хто вперше бере до рук романи цього французького письменника. «Де епічність Маркеса? Або хоча б колискова меланхолія Памука? За що тут взагалі дали Нобелівську премію?», – такі питання з легкістю можуть прийти навіть до начитаної голови.
Бо романи Патріка Модіано (я можу судити по трьох творах, прочитаних двома мовами) спочатку видаються максимально звичайними. «Цирк іде» в цьому плані абсолютно впізнавано модіанівський. Йому притаманні майже показова пересічність та французька легковажність. У ньому повільно нічого не відбувається, якщо не вважати за події переміщення героїв Парижем та не дуже змістовні розмови. Молодий хлопець зустрічає трошки старшу дівчину, між ними зав’язується знайомство, він їй симпатизує, у неї чимало таємниць, які вона не поспішає відкривати. Майже до самого кінця цього невеликого за об’ємом роману нічого цікавого не відбувається.
Але у Модіано є така особливість характеру та літературного стилю як відданість минулому у вигляді спогадів. Він активно використовує їх таким чином, що інколи читач на короткій дистанції має справу більше ніж з одним «минулим» з різних точок майбутнього, що ускладнює загальну перспективу.
Повторюся, «Цирк іде» читається максимально легко; мова про те, що попри цю легкість, Модіано непомітно плете павутиння, яке найбільш помітним стає саме в кінці роману. Завершується все доволі тривіально, а більшість інформації про героїв або сумнівна, або взагалі відсутня. Але що ми насправді знаємо про оточення та що у цьому світі нетривіально? Минуле завжди важливе, непрямо каже Модіано, не забуваючи при цьому з причини чи без неї нагадувати французам про гріх колабораціонізму з нацистами. Просто так. Бо може собі дозволити.
Реймонд Карвер. «Про що ми говоримо, коли ми говоримо про любов»
Свого часу я довго і успішно з невідомих мені причин уникав фільму “Бердмен”. Аж поки одного дня випадково не дізнався, що за сюжетом у стрічці йдеться про театральну постановку оповідання Реймонда Карвера “Про що ми говоримо, коли ми говоримо про любов”. Жоден “Оскар” не продавав мені фільм так швидко, як цей твір, адже він – серед моїх улюблених у цього американського письменника. А коли вже до рук потрапила однойменна збірка оповідань, то було справжнє свято.
Почну з того, що я не люблю – з пояснення через порівняння. Це засіб для лінивих, але один з найдієвіших. Отже, Реймонд Карвер – це Чарльз Буковскі для дорослих. Чому? Бо там, де Буковскі (мова про оповідання) вдається до хуліганства та епатажу, Карвер робить різницю завдяки своєму таланту. Його персонажі – так звані аутсайдери, у яких часто проблеми з алкоголем, з грошима та з коханням. Нібито нічого нового. Проте Карвер мав надзвичайний дар – бути максимально лаконічним. Кажу за себе: в його прозі мені подобається відсутність зайвих слів. Оповідання Карвера написані настільки щільно, що в них надзвичайно важко, а може й неможливо втиснути навіть лист паперу, не те, що додаткові слова та речення.
Брутальний реалізм автора «Про що ми говоримо, коли ми говоримо про любов» ще й доволі поетичний, що не дивно, адже він також писав вірші.
Отже – знання теми, відточений лаконізм та поетика – ось три кити, на яких стоїть успіх оповідань Реймонда Карвера. В нас він дуже скромно відомий, чого не скажеш про США. Попри те, що оповідання описують моменти з побуту простих американців, вони універсальні за своєю тематикою. Карвера цікавило життя в його різних проявах. А також те, чому люди втрачають одне одного на цьому і без того важкому шляху, навіть якщо кохали один одного.
Данило Кравченко
Фото умовне з відкритих джерел
