Війна в дитинстві і на старості: як 83-річна баба Ліда чекає  перемогу

Лідії Домбровій – 83 роки. У одному з мікрорайонів Кропивницького два роки від початку вторгнення вона впродовж літа та весни продає речі, які має. На усі зароблені гроші купує шкарпетки для військових та передає їх особисто. Взимку перенесла збір допомоги додому.

«Мені нічого не треба, у мене все є»

«Мені нічого не треба, у мене все є», – так багато разів говорить кожному, хто приходить до неї з гостинцями. Далеко на горі її серванта захована чорно-біла світлина молодої жінки «десь, мабуть, мені тут 28 років», а поруч – велика кольорова картина, де вона у рожевому на фоні зелених беріз. Ще на одній – вона ж, вже через 10 чи 15 років, з таким же темним волоссям та підписом «мама» на звороті.  Ось у два ряди складені подушки з квітами, янголятами та голубами, які колись вишивала сама. Каже, решту вишивки, яка була, продала.

А в іншій половині кімнати – на аркуші великими літерами читаю: «Збираю гроші на ЗСУ». Поряд фотографії бійців зі шкарпетками у руках, які роздрукували та передали з подякою бабі Ліді. Поруч вона розклала консервацію, чоловічі шкарпетки, батончики та лист зі своїми молитвами. Чекає, що ось-ось передасть все, що зібрала сама та принесли сусіди.

«Плачу ночами, бо нам тепленько, а їм холодно»

На поличках її шафи немає вільного місця. Все, каже, нове, не встигла зносити. Це прозорі шалики, хустки, спідниці і кофтини.

«Візьми оту книжечку, я покажу, що я з нового году зробила», — у зошит Лідія Тимофіївна записує суми, на які купувала шкарпетки. 

«1070 гривень зібрала. Це мало. Та буду боротись, боже-поможи. Ще буду куплять, тепер все дуже дорого. Цукерки були 120 – 130, а тепер вже 160 гривень. Наші люблять з горіхами, насіння, халва, як хочеться їсти. Один раз віддавала місяць назад, то було 9 банок моїх. Віддала на носки в’язати 600 гривень. Поки пенсія буде, у мене 20 гривень. Нічого, по-маленьку. Я переживаю, бо хлопцям важко. Спати не можу, плачу ночами. Нам тепленько, а їм холодно. Ті окопи, оте все – дуже важко», – розповідає вона.

Донька Лідії Тимофіївни у зборах не заважає, а лише підтримує щоразу до наступної пенсії.

«Донька віддає все, яка я така і вона. Вона нічого не каже. Дзвоню – кажу в мене лишилося 20 гривень. А вона каже – спасибі! А ті де? Кажу – вже немає. Сміється. Приїде онук чи зять, привезе мені грошей», — сміється Лідія Тимофіївна, коли говорить про рідних.

Пережила німецьку окупацію

Лідія Тимофіївна пам’ятає Другу світову на Кіровоградщині. Але, дивлячись на сьогоднішні ракетні обстріли у новинах каже, ці дві війни порівнювати неможливо. 

«То не те. Я була маленька, було мені 4 годи, ми ховалися у погребі. Гуде, бомблять. Ми унизу, а там бугор і річечка, там кладовище бомбардують. А я лізу з погреба, а мати за платтячко тримає. І вниз тягне, мовляв, куди ти лізеш. Я й досі бачу, і досі пам’ятаю, як вона на мене кричала. Побомбили, полетіли. Такого не було як тепер – усе горить, порозбивали і нічого немає», —  згадує дитинство Лідія Тимофіївна.

Про нацистську окупацію знає більше з розповідей мами. Доки батько був на фронті, вони з нею жили у селі Кам’яний Міст Новоукраїнського району.

«Мати була гарна в мене. Один німецький солдат чіплявся до матері. А вона взяла мене на руки, і затуляється. Я ще менша була. А він – поклади дитину. І далі чіплявся. А другий підійшов і каже йому: “Що ти робиш? Я теж не хочу воювати. У мене вдома теж діти” і вдарив його та прогнав. Мати завжди це розказувала», – поділилася вона.

Також жінка ще пам’ятає перемогу тоді, як всім селом обіймалися та раділи.

«Люди більше допомагали у 22 році»

Лідія Тимофіївна говорить прикро, що тепер допомогу стало збирати важче, ніж у 2022 році:

За цей рік, що я робила, віддала 79 метрів тканини, шкарпеток 1079 пар, і грошей на 28 тисяч 12 гривень (2023 рік). 26.11.22 рік: тут носків 2024 пари. Люди більше помагали тоді. Більше. А цей год – нічого, дуже-дуже важко. Дала хлопцям на ганчірки минулий раз підковдри свої: попрала, гарно погладила. Це грам у морі. А є такі, що літом такі сумки несуть. Гукаю: поможіть, одну гривню, небагато – що можете. Буде 100 душ по гривні, буде 100 гривень. Буде 5 пар носків за день. Не дають, не дають…».

Пам’ятає кожного військового, кого вона спиняла, щоб передати шкарпетки. Молодих чоловіків дуже змінює війна:

«Наче Саша, руденький такий, худенький. Каже, ви мене не впізнали? Ви давали мені шкарпетки. Кажу – бачу, що наче ти, наче не ти. Воєнна форма. Кажу, боже, моя дитино. Кажу, будеш їхати – 2 пачки, 3 пачки шкарпеток забереш хлопцям. А тепер приїхав повненький такий, я давала носки часто, бо він тут був. Тоді нема, і нема, місяців 6-7. Біжить: «Ви мене не забули?». Я так зраділа, так обійняла його. Він теж плаче. Кажу – де ви так довго були – я виглядала? А він каже – отам був. Був повненький. Тепер такий геть високий, і лице таке змучене-змучене. А він привіз мені пакунок. Каже – від хлопців, від нас».

Коли будуть салюти

Хоч як важко через здоров’я, щодня прокидається з вірою у перемогу:

«Коли воно закінчиться, ніхто не знає, але буде перемога. Сниться мені сон: наче десь літо. Тепло-тепло. Їде машина наче «швидкої». Сидить там Зеленський, і забирає мене в ту машину. Наче я ще була молода. Така оно, як на картині. Думаю, а я йому треба? «А куди будемо їхати? – А він каже: у Крим. На море. Кажу – Куди? – На море». Далеко їхали. А тоді він побіг балакати. А я якраз прання вішаю на морі. Потім вогні такі – небо горить, а то були салюти. Я чекаю салюти на небі. Буде. Але ще треба їхати і їхати», — розповідає сон.

Каже, єдине про що шкодує, аби було хоча б 60, тоді б готувала їсти та була б там, де потрібна.  

Ірина Чайка