Як зрозуміти, що дитина може зазнавати насильства, і куди звертатися по допомогу

У статті ви дізнаєтесь:

• Коли дитина мовчить про насильство
• Які зміни в поведінці дитини мають насторожити
• Що може вказувати на сексуальне насильство
• Що може зробити дорослий, якщо щось насторожує
• Як можуть допомогти однолітки
• Чому дорослі іноді заплющують очі на насильство над дітьми
• Куди звертатися, якщо є підозра на насильство над дитиною

Джерела: коментарі для «Гречки» психологині Інги Кузнєцової, т.в.о. начальниці відділу організації служби освітньої безпеки Головного управління Нацполіції в Кіровоградській області Марини Балашової.

Коли дитина мовчить про насильство

Історія Надії Вікарій стала для багатьох болісним нагадуванням про те, як довго насильство над дітьми може лишатися непоміченим або замовчуваним. У публічному просторі знову заговорили не лише про сам злочин, а й про мовчання довкола нього — родини, оточення, школи, дорослих, які могли щось бачити, але не втрутилися.

Розпізнати таку небезпеку не завжди просто. Дитина, яка зазнає фізичного або сексуального насильства, може не говорити про це прямо — через страх, сором, погрози або нерозуміння, що те, що з нею відбувається, є ненормальним. Практикуюча психологиня Інга Кузнєцова пояснює: зміни в поведінці, емоційному стані чи реакціях дитини можуть бути тривожними сигналами, але жоден із них сам по собі не є прямим доказом насильства. Так само відсутність помітних ознак не означає, що дитина точно в безпеці.

«Якщо дитина живе в системному насильстві в родині, вона може вважати, що це норма. Тим паче, якщо іншого досвіду в неї просто не було», — каже психологиня Інга Кузнєцова.

Психологиня наголошує: насильство — це не лише побиття у звичному розумінні. Це будь-яка фізична дія, яка завдає дитині болю, страху або приниження. Сексуальне насильство — теж не лише безпосередні дії щодо дитини. Йдеться і про ситуації, коли її змушують бути свідком сексуальних дій дорослих або втягувати в те, чого вона не може усвідомити й на що не може дати згоди.

Які зміни в поведінці дитини мають насторожити

За словами Інги Кузнєцової, дитина, яка живе в постійному страху, змінюється не лише емоційно, а й тілесно. Її нервова система постійно працює в режимі небезпеки. Тому залежно від типу нервової системи одні діти ніби завмирають, а інші, навпаки, стають агресивними.

«Будь-яке насильство для дитини — це стрес. А на стрес нервова система реагує або гальмуванням, або перезбудженням. І ми часто бачимо два типи реакцій: одні ніби завмирають, а інші різко вибухають на найменший подразник», — пояснює психологиня.

Саме тому важливо дивитися не на одну ознаку, а на загальну картину: як дитина поводиться, як реагує на людей, дотики, жарти, конфлікти, наскільки змінився її стан і чи тримається це довго.

Тілесні ознаки: коли дитина весь час насторожі

Один із перших тривожних сигналів — не обов’язково синці чи видимі травми. Іноді увагу привертає саме те, як дитина рухається, сидить, реагує на присутність інших.

Серед ознак, на які варто звернути увагу:

• скутість, напруженість у рухах;
• тіло ніби весь час «зібране» і готове до захисту;
• різка реакція на дотик;
• відсахування, навіть якщо доторк нейтральний;
• бідна міміка, ніби «застигле» обличчя;
• загальне враження, що дитина постійно насторожена.

За словами психологині, така реакція важлива тому, що в дитини порушується базова довіра до світу.

«Якщо найближчі люди небезпечні, то всі інші — поготів. І тому може бути реакція або відсторонення, або нападу. На кшталт “я зараз нападатиму перша, щоб на мене не напали”», — каже вона.

Водночас видимі тілесні сліди — синці, шрами, постійний голод, виснаженість — теж не можна ігнорувати. Але тут важливо не поспішати з висновками: окремий синець ще не означає насильство, так само як і відсутність слідів не доводить, що дитина в безпеці.

Емоційні ознаки: тривога, сором або «завмирання»

Емоційно дитина, яка живе в небезпечному середовищі, може виглядати дуже по-різному. Одна — тихою, сором’язливою, пригніченою. Інша — дратівливою, різкою, агресивною. Обидві реакції можуть бути наслідком тривалого страху.

Насторожити можуть:

• підвищена тривожність;
• постійне очікування чогось поганого;
• пригніченість, апатія;
• сором’язливість і невпевненість, намагання стати «невидимою»;
• різкі емоційні спалахи;
• плач або крик через дрібниці;
• сильне знецінення себе.

«Якщо дитина постійно в тривозі, якщо вона весь час ніби чекає чогось поганого, це теж може вказувати на небезпечне середовище. Не лише на насильство, але на небезпеку, яку вона відчуває», — говорить Інга Кузнєцова.

Окремо психологиня радить дослухатися до того, як дитина говорить про себе. Якщо вона постійно називає себе поганою, нікчемною, «нездатною ні на що», це теж може бути наслідком тривалого приниження або жорстокого поводження.

Інга Кузнєцова пояснює: коли дитина живе в страху, у неї просто не залишається внутрішнього ресурсу на цікавість, гру, розвиток і звичайне дитинство.

«Якщо дитина почуває небезпеку, то вся її діяльність іде на підтримання безпеки — на контроль, на сканування ситуації навколо, на виживання. І нічого не лишається на розвиток, на цікавість до світу, на дитинство», — наголошує Інга Кузнєцова.

Поведінкові ознаки: від замкнутості до агресії

У поведінці наслідки насильства теж можуть виглядати по-різному. Дитина може закриватися від людей, а може, навпаки, чіплятися до них. Може уникати контактів, а може дуже гостро реагувати навіть на нейтральні слова чи ситуації.

Серед можливих ознак:

• труднощі в побудові контакту;
• недовіра до людей;
• уникання близькості;
• агресивні реакції на дрібниці;
• надмірна нав’язливість у спілкуванні, страх бути покинутим;
• відчуженість;
• втрата інтересу до навчання чи звичних занять.

За словами Інги Кузнєцової, одна з типових реакцій — це гіперконтроль. Дитині треба все знати наперед, вона постійно перепитує, намагається все передбачити, бере на себе забагато відповідальності.

«Вона перепитує, намагається за всіх брати відповідальність, захищає інших, ніби доросла. Це теж часто буває ознакою того, що дитина росте в несприятливому середовищі», — пояснює психологиня.

Ще одна реакція — втеча у власний світ.

«Такі діти іноді дуже замріяні, відірвані від життя. Вони будують собі альтернативний світ, де все нормально, де безпечно. Це теж може бути втечею від того, що дитині боляче переживати», — каже вона.

У молодших дітей тривожний досвід часто проявляється у грі. Якщо дитина б’є іграшки, розігрує сцени покарання або сексуалізовані сценарії, змушує ляльок «терпіти» або «слухатися», це теж може бути способом відтворення того, що для неї стало звичним.

«Такі діти можуть відтворювати травматичний досвід у грі. Починають бити іграшки, говорити: “Ти мій син, я тебе битиму”. Вони програють те, чого зазнали або свідками чого стали», — пояснює Інга Кузнєцова.

Що може вказувати на сексуальне насильство

Сексуальне насильство часто розпізнати ще важче. Дитина не завжди має слова, щоб описати свій досвід, а іноді навіть не розуміє, що саме сталося. Особливо якщо дорослий подає це як «секрет», «гру» або щось нібито звичне.

Інга Кузнєцова наголошує: навіть якщо дитину не торкалися, але вона була свідком сексуальних дій дорослих, це теж насильство.

На пережите сексуальне насильство можуть вказувати:

• рання сексуалізована поведінка;
• зацикленість на сексуальній темі або, навпаки, гостра реакція на згадування чи жарти на цю тему;
• сексуалізовані малюнки або сюжети в грі в дуже ранньому віці.

Водночас психологиня застерігає: навіть такі ознаки не означають автоматично, що дитина зазнала сексуального насильства. Діти в дошкільному віці досліджують своє тіло, а під час дорослішання можуть цікавитися темою сексуальності. Проте це може бути важливим сигналом, що дитині чи підлітку потрібні допомога і захист. Такі прояви можуть мати різні причини і потребують уважного, а не карального реагування.

Люди, зокрема й діти, можуть боятися осуду, відчувати сором через пережите насильство, боятися кривдника або вважати себе «брудними» — і тому мовчати про те, що сталося.

Психологиня зауважує, що бувають випадки, коли підлітки можуть вигадати насильство. Наприклад, коли дитина ревнує маму до її партнера і таким чином хоче його позбутися. Або ж боїться вказати на справжнього кривдника і тому в розповіді замінює його кимось іншим. Однак такі випадки значно рідкісніші за випадки реального насильства і не повинні бути приводом ігнорувати слова дитини чи автоматично ставити їх під сумнів.

«В таких випадках варто порадитися з психологами, педагогами, іншими фахівцями. Щоб правильно оцінити ситуацію і не зреагувати неправильно. Адже дитина, якій не повірили про пережите нею насильство, буде вважати, що допомоги просто не існує. І залишиться сам на сам з кривдником», — зауважила Інга Кузнєцова.

Що може зробити дорослий, якщо щось насторожує

Інга Кузнєцова наголошує: найгірше — відвернутися. Навіть якщо дорослий не впевнений, що йдеться саме про насильство, він усе одно може дати дитині дуже важливе відчуття: її бачать, її біль не ігнорують, вона може попросити про захист і отримати його.

Починати варто не з допиту, а зі спокійного і уважного контакту. Не тиснути, не вимагати зізнання, не лякати наслідками, а показати, що поряд є хтось безпечний.

Особливу роль тут можуть мати школа і педагоги, бо саме там є шанс бачити дитину в динаміці: як вона поводиться серед однолітків, як реагує на дорослих, чи змінюється її стан із часом.

Головне — не тиснути і не вимагати від дитини негайних пояснень.

Можна сказати так:

• «Я бачу, що ти останнім часом сумна»;
• «Мені здається, тебе щось тривожить»;
• «Ти можеш мені сказати, якщо тобі страшно або боляче»;
• «Якщо з тобою поводяться так, що тобі страшно, — це не нормально»;
• «Те, що з тобою відбувається, не твоя вина».

«Треба будувати довірливі стосунки, якщо на це є ресурс», — радить психологиня.

Навіть якщо вчитель чи інший дорослий не має змоги довго й індивідуально працювати з дитиною, він усе одно може зробити важливу річ: говорити з дітьми про межі, безпеку, недопустимість насильства і про те, до кого можна звернутися по допомогу.

«Навіть просто почути, що насильство не є нормою, що так не можна і що в насильстві винен тільки той, хто його вчиняє, — для дитини вже дуже важливо. Бо інакше вона може жити з переконанням, що “так у всіх”, “я погана, тому мене б’ють”. Треба говорити про права дітей, навіть якщо зараз це не всі люблять. Треба говорити, що ніхто не має права піднімати руку на дитину», — наголошує психологиня.

Такі розмови важливі не лише для конкретної дитини, щодо якої є підозри, що вона живе в небезпеці. Це має бути частиною загального середовища — класних годин, шкільних бесід, сексуальної просвіти, розмов про межі й безпеку.

Йдеться не лише про те, щоб виявити насильство. Йдеться і про те, щоб дитина для початку внутрішньо перестала вважати його справедливим або заслуженим.

«Коли дитина вже може сказати: “Те, що ти робиш зі мною, — ненормально”, це дуже важливо. Навіть саме це усвідомлення вже змінює її позицію», — пояснює психологиня.

Як можуть допомогти однолітки

Підтримка ровесників теж має значення. Дитині, яка живе в насильстві, важливо не лише мати доступ до дорослого, а й не відчувати, що її додатково принижують, висміюють чи відштовхують.

Якщо підліток бачить, що з його ровесником щось не так, йому не потрібно самостійно «розслідувати» ситуацію. Але він може не робити гірше — і це вже багато.

Одноліток може:

• не висміювати дивну, різку чи замкнуту поведінку;
• не казати «сама винна» або «ти перебільшуєш»;
• дати зрозуміти, що готовий вислухати;
• запропонувати звернутися до безпечного дорослого;
• якщо ситуація серйозна — самому сказати про це дорослому, якому довіряє.

«У крайньому випадку повинні вступитися дорослі. Дитина зазвичай беззахисна, у неї воля зломлена. Вона сама цього не витягне», — говорить Інга Кузнєцова.

Втім, навіть коли тривожні сигнали помітні, дорослі не завжди реагують на них вчасно.

Чому дорослі іноді заплющують очі на насильство над дітьми

Окрема і дуже болюча тема — чому дорослі, які бачать тривожні сигнали, все одно відвертаються. За словами Інги Кузнєцової, причин тут кілька.

Одна з них — власний досвід. Якщо людину саму били, принижували або тримали в страху, їй часто простіше сказати «і нас так виховували», ніж визнати, що з нею самою поводилися ненормально.

Ще одна причина — страх порушити звичний порядок. Люди не хочуть конфлікту, не хочуть «лізти в чужу сім’ю», бояться наслідків і відповідальності.

«Є така стратегія: хай болото буде, головне — його не чіпати. Заплющити очі, зробити вигляд, що так і треба. Тому що боротися важче», — каже Інга Кузнєцова.

Вона також звертає увагу, що багато дорослих самі живуть у виснаженні, напрузі, приниженні або тиску — і тому не мають внутрішнього ресурсу піти проти звичної системи.

«Вони самі є гвинтиками насильницької системи. І стратегія там часто одна: терпіти і змушувати терпіти інших», — говорить психологиня.

Частина дорослих досі переконана, що бити дитину «для дисципліни» — це допустимо. Але, за словами Інги Кузнєцової, насильство не формує здорову самодисципліну і не вчить відповідальності.

«Наше батьківське завдання — провести дитину від зовнішньої дисципліни до самодисципліни. А якщо дитину примушують насильством, то самодисципліна або буде занадто жорстка, або її не буде зовсім», — каже вона.

Психологиня пояснює: у дорослому житті це часто дає дві крайнощі. Або людина стає внутрішньо жорстокою до себе, живе під постійним самознеціненням і страхом помилки. Або, навпаки, не може тримати межі й організовувати себе без зовнішнього примусу.

«Дітей бити не можна. Це має бути аксіома і відправна точка для дорослих. А далі вже треба шукати способи виховувати без насильства», — наголошує Інга Кузнєцова.

І саме тому уважність до стану дитини, проста підтримка і вчасно сказані слова «це не норма» іноді стають для неї першим досвідом безпеки. Не доказом для чужого суду, а точкою, з якої починається розуміння: вона не винна, і допомога можлива.

Куди звертатися, якщо є підозра на насильство над дитиною

Насильство є злочином, тим паче щодо дітей, які через свій вік є вразливими перед дорослими і не можуть самі захистити себе. Як зазначає Марина Балашова, коли є підозра на насильство над дитиною, дуже важливо не ігнорувати навіть найменші сигнали.

У школах, де працює інспектор служби освітньої безпеки, діти, батьки, педагоги й небайдужі громадяни можуть звернутися безпосередньо до нього. У такому випадку інспектор фіксує інформацію, оцінює ситуацію та організовує подальше реагування із залученням інших працівників поліції, служби у справах дітей та адміністрації закладу.

Якщо ж інспектора в закладі немає, діяти потрібно самостійно і без зволікань. У першу чергу — звертатися до поліції за номером 102, особливо якщо є загроза життю або здоров’ю дитини.

Також можна повідомити службу у справах дітей або адміністрацію навчального закладу, керівника, соціального педагога чи психолога. Вони зобов’язані передати інформацію до відповідних органів і забезпечити реагування.

Разом з цим в Україні діє низка анонімних і безкоштовних каналів допомоги, куди можуть звернутися як діти, так і дорослі, навіть без розголошення своїх даних.

Зокрема:

• 15 47 — державна гаряча лінія з протидії домашньому насильству;
• 0 800 500 335 або 116 123 — національна гаряча лінія з питань насильства та захисту прав;
• 0 800 500 225 або 116 111 — національна дитяча гаряча лінія, куди можуть звернутися самі діти;
• 0 800 213 103 — безоплатна правнича допомога.

Такі лінії працюють конфіденційно. Людина може просто повідомити про ситуацію, отримати консультацію або передати інформацію для реагування.

«Для звернення не потрібні докази. Достатньо підозри: а це можуть бути синці чи інші сліди на тілі, систематично брудний або виснажений вигляд дитини, ознаки голоду, страх перед батьками, замкнутість або, навпаки, різка зміна поведінки, а також прямі слова дитини про те, що її ображають чи б’ють вдома», — наголосила Марина Балашова.

Перевіряти правдивість таких слів самостійно не потрібно — цим займаються відповідні служби. Більше того, спроби «розібратися» з батьками можуть лише погіршити ситуацію для дитини.

«Всі повідомлення про можливе насильство підлягають обов’язковій перевірці уповноваженими службами. Головне — не залишатися осторонь. Ваше звернення може вчасно захистити дитину», — підкреслила вона.