Довголюбителі з Кропивницького розказали свої історії кохання

Олександр та Анастасія Безай, солісти Кіровоградської обласної філармонії, Кропивницького міського духового оркестру

(разом 7 років)

Розповідає Олександр

Ми познайомилися в 2012 році, коли п’ять студентів Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського вирушили на Міжнародний конкурс вокалістів, що проходив у Харкові, серед них був я та моя кохана дружина. Конкурс проходив протягом чотирьох днів і тому ми всі встигли здружитись. До цього кожен жив своїм життям, знали що такі є, але не товаришували. Після конкурсу ми (усі вп’ятьох) почали ходити одне до одного на дні народження, збиратися компанією. Цілий рік ми з Анастасією перевіряли стосунки як друзі, а от 14 лютого 2013 року я вперше сказав, що кохаю її.

Роки навчання в столиці, переїзд до Кропивницького, період становлення, якось відтягували момент реєстрації нашого союзу кохання, та все ж ми вдвох відчували себе чоловіком та дружиною усі ці роки. 2018 рік став для нас довгоочікуваною подією – ми одружилися. Омріяне мною «Так» отримав 28 червня у стінах театру корифеїв, на головній сцені під час нашого концерту з міським духовим оркестром. І вже 1 серпня ми офіційно стали подружньою парою! Цей день розділили з нами багато людей: близьких, знайомих, колег по роботі та друзів. Та найголовніше це те, що після весілля наше кохання стало ще міцнішим, а почуття з кожним днем ростуть у геометричній прогресії.

Про подарунки на День закоханих

На перший наш день Святого Валентина подарував дружині обручку, квіти та освідчився в коханні, після цього ми стали жити разом.

Звичайно кожен рік ця дата для нас особлива і ми завжди одне одному робимо подарунки. Мені від дружини запам’ятався подарунок на нашу п’яту річницю. Це був наш портрет та солодощі з різними гарними надписами.

Це було дуже ніжно і романтично. А взагалі головний наш подарунок – це наше кохання.

Ірина та Сергій Ткаченки, громадські активісти, керівник ГО “Агенція сталого розвитку “Хмарочос””, викладачка державного педагогічного університету ім. В. Винниченка

(разом 15 років)

“Ми знайомі все життя”, – так жартома говорить Сергій.

Розповідає Ірина

Народилися в одному селі, навчалися в одному класі та були (і є) найкращими друзями. Наша історія – це про дружбу, яка переросла у кохання, і на це знадобилося багато часу. Бо лишень в магістратурі, на п’ятому курсі ми відчули сильний потяг бути разом. Ось вже 25 лютого нашій сім’ї 14 років. Чотирнадцяту річницю весілля називають агатовою.

“Дійсно, цього часу достатньо, аби перевірити свої почуття на міцність. Ми проходили всі випробовування, поєднуючи виховання трьох дітей, навчання в аспірантурі, викладання, сімейне життя у відомчому житлі, проєктну діяльність, службу Сергія у патрульній поліції… Було непросто, адже нам бракувало знань і життєвого досвіду, доводилося маневрувати у пріоритетах і часто, не на користь сім’ї.

Мабуть, авантюризм і вміння знаходити справжнє у простих речах допомогло нам залишатися щасливими. Наші діти обожнюють таборівки, які ми проводимо від 2005 року, люблять рідне село і поїздки до рідних бабусь та дідусів. Ми дорослішали разом з ними, адже старшому Назарію вже 13, Любомиру 11, а Матвію 9 років. І зараз наші стосунки з Сергієм нагадують смак витриманого вина. Його п’ють маленькими ковтками, з гарних келихів, але на порозі власного будинку, подвір’я якого тоне у трояндах і інших квітах, які насадили до нас…

Про подарунки на День закоханих

Традиції святкувати День закоханих у нас особливої немає – можливо, через те, що у нас дуже багато власних родинних свят та від того, що святкувати день закоханих потрібно без прив’язки до календаря. Ми навчилися святкувати тихо і за потребою маленького свята (ті, хто знають що таке сімейний марафон з трьома дітьми, зрозуміють).

Вікторія Талашкевич і Андрій Флоренко, громадські активісти, комунікатори, верстальник газети “Україна-Центр”, піарниця

(разом 18 років)

Розповідає Вікторія

Ми з Андрієм познайомились більше двадцяти років тому під час інтелектуальних ігор. Ну, знаєте, «Брейн-Ринг», «Що? Де? Коли?». Я вела гру в обласному дитячо-юнацькому центрі, а Андрій був капітаном однієї з команд. Що цікаво, його маму – викладачку коледжу ім. Сая, – я знала раніше, бо й там проводила інтелектуальні змагання для студентів, а Лариса Львівна їх організовувала. Тож про свого сина пані Лариса мені розповіла ще до нашого очного знайомства. Пізніше ми багато часу проводили разом і товаришували, бо у нас у місті діяв щотижневий інтелектуальний клуб, а ще ми часто їздили командами друзів на змагання в інші міста України. Так під час однієї з поїздок – у Горлівку, років 18 тому, ми нарешті зізналися одне-одному, що закохані. Через кілька років почали жити разом, а потім купили будинок і завели кота. Так і утворилась родина, хоча для державних реєстрів ми стали подружжям тільки минулого року, щоб менше було бюрократії, якщо потрібно буде на старості вирішувати якісь юридичні питання.

Про подарунки на День закоханих

Нам завжди приємно дарувати одне одному щасливі моменти, у тому числі на свято. Досі пам‘ятаю подароване мені власноруч сплетене із бісеру об‘ємне сердечко, в середину якого Андрій причепив наше спільне фото. А ще фото-книгу зі світлинами наших численних подорожей, котру він здизайнив. У мене для нього дарунки частіше за все на кшталт «скажи мені, який черговий гаджет ти хочеш». Ну, а смачна святкова вечеря у форматі «давай щось замовимо додому» це гарне завершення романтичного дня.

Фото pexels.com, з сімейних архівів закоханих пар