Філологиня пішла в прикордонниці: історія Світлани Бурди з Кіровоградщини
Лейтенантка Світлана Бурда з Кіровоградщини працює прес-аташе Окремого контрольно-пропускного пункту Київ в Міжнародному аеропорту Бориспіль. Попри педагогічну освіту пішла служити у прикордонну службу, бо саме тут бачила своє покликання.
Її історію в рамках проєкту #професіїбезобмежень розповіли Міжнародний аеропорт Бориспіль та UNFPA.Ukraine.
“Я була татовою доцею. Завжди за ним всюди хвостиком ходила. Він працював у правоохоронних органах і дуже хотів, щоби хтось із доньок колись носив погони. Тата не стало, але його мрія лишилася зі мною. У мами втім були свої плани: вона бачила нас із сестрою вчительками. Ми послухалися і вступили на філологію. Але мені все рівно хотілося втілити в життя татову мрію. Тож після п’ятого курсу я віддала мамі диплом зі словами: “Ти хотіла, щоб я стала вчителькою – ось. А тепер я йду служити”. Звісно, для неї це було, як грім серед ясного неба. Відмовляла мене, як уміла. І що це не жіноча робота казала, і що міцну сім’ю я ніколи з такою роботою не збудую. Але вона знала, що з моїм характером що не кажи, а я все рівно зроблю своє.
Я починала з солдатки і за сім років виросла в званні до лейтенантки. Вибрала для себе прикордонну службу. Працювала і на західному кордоні на пунктах пропуску, і в адміністрації, і в АТО – начальницею прес-служби Донецького прикордонного загону. Там же познайомилася із майбутнім чоловіком. Він також прикордонник, бойовий офіцер, полковник. Зараз виховуємо маленького сина. Добре, що ми з ним із одної сфери. Він розуміє, якщо мені доводиться ранесенько їхати чи пізно повертатися додому. У нас в сім’ї нема такого, що щось робить лише чоловік, а щось – тільки жінка. Обоє все робимо за потреби. І на роботі так само ніхто не розділяє обов’язки. “Ти жінка, а значить не даси цьому раду” – однозначно не про нашу службу. Ми рівноцінно робимо все те саме, що й чоловіки-військовослужбовці.
Давно зрозуміла, що робота в кабінеті – точно не для мене. Не можу я сидіти в чотирьох стінах, мені потрібен постійний рух. Тому завжди вибирала для себе ризик і адреналін. Так цікавіше жити.
Зараз я на службі в різних аеропортах. Це величезні потоки людей і море ситуацій, на які треба дуже швидко реагувати. Люблю свою роботу, бо це живе спілкування, яке ніколи й нічим не заміниш”.
