Степан Процюк: Безконечність людського «Я» притаманна кожному з нас
Минулого тижня кіровоградці могли зануритись у літературний світ «станіславського феномену» – культурного вибуху, який у 90-их породив цілу творчу генерацію письменників родом з Івано-Франківська. До нас зі своїми романами завітав Степан Процюк – в минулому представник поетичного угруповання «Нова дегенерація», а нині прозаїк і літературознавець.
Автор привіз до нас всі свої романи, проте, найбільшу увагу кіровоградської публіки привернув роман «Маски опадають повільно» – психобіографічний роман про нашого земляка Володимира Винниченка.
Пан Процюк був у доброму гуморі, розмова про літературу вийшла щирою.
– Не треба української закомплексованості, яка нас униз тягне. Які інші літератури – такі і ми. Все що є в інших літературах є і у нас. Письменник може помилятись, піти не туди. Це його внутрішні проблеми. Але в нас має бути така література, яка є у всіх народів.
Мої романи почали перекладатися іноземними мовами. Це дуже складний шлях для письменника. Я не хочу тут плакатись у камізельку і жалітись, але інакшого способу як презентувати нашу літературу у світі немає. – розповів трохи про себе автор.
Відомий письменник не лише своїми експресіоністськими творами, а й серією повістей для дітей «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» і «Аргонавти».
– Багато дівчаток, які зараз читають дитячі повісті з трилогії про перше кохання, ще не знають, яка доросла проза у цього дядька, але я готую для себе майбутнє покоління читачів. (Сміється.) Багато людей, що знають мої романи для дорослих і стикаються з творами для дітей кажуть: «Боже, а це ви?». Їм здається, що це неможливо поєднати. А мені здається просто, що йдеться про актуалізацію безконечності людського «Я». Не кажу, що безконечність притаманна саме мені – вона притаманна кожному з нас.
Кіровоградці запитували, як сам Процюк ставиться до Винниченка – особистості доволі неоднозначної. Нагадали і про його політичну кар’єру, і про погрози перейти у російську літературу. Пан Степан пояснив:
– Роман про Винниченка був сприйнятий прихильно. Окрім окремих людей, що звинувачують його в тому, що він розвалив Україну, але я не пишу про нього як політика. Пишу як про письменника, про людину, про еміграцію, про те як з ексцентричного невротика постає видатний мислитель. Це людина, яка перебувала у постійному саморозвитку. Не знаю чи українська література заслуговувала таких письменників як Стефаник і Винниченко. Напевно, все як є, так і має бути.
Думаю тут є письменники і вони погодяться, що головне те, що написано, а говорити можна всяке. Тут я б процитував Ліну Василівну Костенко : «Поетів ніколи не був мільйон. Не кожен з них був засновником. Розбійником був Франсуа Війон, а Гете, Вольфган, сановником». Тобто я можу бути приємним і чудовим, можу бути невротиком чи ким завгодно, але основне, що написано в книзі. Який є кожен з нас, то наші проблеми, коли ми не шкодимо іншим. Наше українство залежить від всіх нас. Є слова, є вчинки. Не дарма в Біблії пишуть: «Судіть їх за вчинками».
Цього разу порадували і кіровоградські студенти, які були не лиши зацікавлені, а й зачитувались текстами письменника. Так одна юна особа запитала, якщо біографію Володимира Винниченка автор пізнавав зі щоденників, звідки, наприклад, він дізнався, яким був генерал Новицький – один з персонажів роману?
– Мені здається, що у письменників кращі твори писані поза межами їх інтелекту. Це називають натхненням, виходом за межі певної концепції, тоді потік життя пише ними. Так було і зі мною. В таких сторінках нема моєї заслуги. В таких випадках письменник стає медіатором. Ні, я не знав який був генерал Новицький. Він міг бути і інший. Але хіба вам не подобається такий Новицький? Він класний! Я наткнувся на те, що Винниченка мали перевести в дисциплінарний батальйон, він панічно цього боявся. І тут, як згадують учасники, генерал Новицький несподівано віддав нелогічний наказ його в дисциплінарний батальйон не приймати, ризикуючи до певної міри своєю кар’єрою. Я шукав далі про Новицького – нічого більше не знайшов. Напевно генерал як людина, симпатизував Винниченку як людині і я від цього факту відштовхнувся.
В такому романі художня вигадка є завжди і напевно навіть риси моєї особистості. Цього не уникнути. Це спроба психологічної біографії, традиції якої немає в українській літературі. Мої романи, це творення міфу, а не порпання у комплексах. Якщо десь є вигадка, то вигадка там необхідна. Певно, що я з їх думками не був знайомий, не тримав свічку. Звичайно, що є умовність. Всюди, наприклад, в творчості великого Федеріко Фелліні, теж є метафори і алегорії.
Автор розповів, що наразі завершив останній роман з психобіографічної трилогії і на ньому поставить для себе крапку в цьому жанрі:
– Я не хочу ставати українським Андре Моруа. На даний момент я завершив третій роман і на цьому я ставлю крапку. Закінчив роман «Чорне яблуко», про письменника, про якого я знав що ніхто крім мене не напише – про Архипа Тесленка, маловідомого. Я написав про Стефаника, Винниченка і Тесленка.
Інші напишуть про когось ще. Я те що міг зробив і поки найбільше в цій царині. Я хотів трохи міфотворення. Мені казали, що Стефаник був жорстокий з жінками, а в моєму романі він такий романтичний. Нашій нації бракує міфів про своїх видатних особистостей.
Деякі слухачі сприйняли Процюка як самозакоханого типа, хоча б за отакі коментарі до глядацьких запитань: «Я так багато написав книг. Будь ласка, говоріть до мене лагідно. Я можу і на такі відповідати, але хочу лагідних.» Здається, не розпізнали справжньої людини за гумором та іронією.
Незважаючи на те, що за ствердженням літературознавців, що біографічні романи Процюка для підготовленого читача, для того, хто обізнаний в особливостях життя і творчості літературних персонажів, послухавши прочитані автором уривки настільки надихаєшся, що готовий «ковтнути» роман за день. Скуштувати його смачну мову і вам бажаємо!
Настя Дзюбак
“Нова газета”
