Мандрівки Володимира Панченка у Кіровограді або Очікування нової книжки пілігрима
У кінці травня побачить світ нова книга есеїстики літературознавця Володимира Панченка «Сонячний годинник: Книга пілігрима». Це історико-культурологічні й літературні мандрівки автора різними куточками України у ті місця, де народилися або мешкали відомі постаті, які залишили свій слід у часі: Є. Чикаленко, М. Костомаров, І. Мазепа, Л. Костенко, А. Ахматова, Н. Кобринська та багато інших. Автор уважно вдивляється в те, що дісталося нащадкам, чи збереглися ті місця й будинки, де жили його герої, і чи жива пам’ять про їхнє перебування.
Розповідь рухається від того, що є, до того, що було, коли вулицями ще ходили живі люди-легенди. У першу чергу автора цікавить історія людей. Це не просто мандрівки, а мандрівки-дослідження, в яких йдеться не лише про те, що можна побачити очима, а й про те, що вдалося відшукати в документах, щоденниках, архівах, спогадах тощо.
Матеріал збирався протягом багатьох років. Географія подорожей теж досить різноманітна – від Чернігівщини і Слобожанщини до Буковини. Кіровоградщині присвячено чотири розділи книги з 24-х, де описані Хутір Надія, Глодоси, Новомиргород, Єлисавет та інші міста і селища нашого краю. Відвідуючи той чи інший куточок України, В. Панченко фіксував побачене у записниках та на фотоапараті. А коли зрозумів, що все зібране потягне на окрему книжку, почав ретельно її готувати. Розпочався тривалий процес відбору матеріалу і його шліфування. І ось він добігає кінця. В книзі, об’ємом у чотири сотні сторінок, автор намагається не лише розказати, а й показати нам усе ним побачене – у книзі вміщено понад 350 фотографій як сучасних, так і архівних. У ній, напевне, немає жодного згаданого об’єкта або факту без ілюстрації. Співавторами книги Володимир Панченко називає свій автомобіль і фотоапарат.
Сьогодні мені випала щаслива нагода долучитися до підготовки цієї книги. І хоч моєї помочі в тому було, як від комара, що помагає волу орати, та все ж приємно, що деякі світлини, якими щедро проілюстрована майбутня книга письменника і дослідника В. Панченка, були оцифровані у мене вдома. «Ви, Сашко, входите до кола співучасників» – жартував Володимир Євгенович. Ці фотосвітлини – останні штрихи до вже написаної і змакетованої книги есеїстки, яку найближчими днями запускає в друк видавництво «Темпора». Раптом у них виникла термінова необхідність у додаткових фотографіях, а Володимир Євгенович святкові дні проводить у Кіровограді, тож сьогодні зранку ми спільно вирішували цю проблему – сканували і надсилали фотографії. А ще ми разом з автором вперше побачили надіслану видавництвом обкладинку майбутньої книги. Володимир Євгенович прискіпливо вдивлявся в макет, в кожну стеблинку степової трави, що росте при дорозі, у стежинку, яка йде полем, запитував про загальне враження, яке справляє картинка, чи привабить вона читача. І аж тоді, залишившись задоволеним від побаченого, відправив ствердну відповідь видавництву.
Я вже з нетерпінням чекаю, коли ця книжка буде стояти у мене на книжковій полиці з автографом автора, і я буду згадувати, гортаючи її сторінки, як побачив цю обкладинку разом з автором вперше. Це все викликає неабияке очікування книги. Навіщо я описав ці подробиці, спитаєте ви? А щоб викликати у вас таке ж очікування цієї книги, яким загорівся я! Хоча певен, що у В. Панченка в Кіровограді й так багато читачів. Адже його особисто знає багато людей, його книги люблять за насичений і легкий стиль, за ненав’язливу мудрість. Хоч минуло вже 10 років, як він живе в Києві, але кіровоградці відчувають його присутність у громадському і культурному житті міста, за яким він не просто стежить, а бере в ньому активну участь. Майже щороку по разу, а то й по два він виступає в «Українському клубі» з презентаціями своїх проектів. Ось і цього разу Володимир Євгенович обіцяв, як тільки вийде з друку його «Сонячний годинник», то перша презентація обов’язково пройде в Кіровограді в «Українському клубі». А трапиться це вже в 20-х числах цього місяця. Про дату, місце і час буде повідомлено згодом.
Спекотний початок травня, ніби в середині літа, змусив нас зробити невеличку перерву в роботі і вийти на балкон вдихнути свіжого повітря. 8-й поверх дає можливість оглянути майже пів міста. Володимир Євгенович надзвичайно цікавий співрозмовник – розповідає так цілісно, ніби пише хорошу книгу. Оглядаючи зверху рідне місто, він пригадував різні цікаві бувальщини, що траплялися з ним на цих вулицях, людей, які тоді були поруч, а найперше – Леоніда Васильовича Куценка. Я шкодую, що не увімкнув тоді диктофона – кожен спогад був таким живим, наче він відбувався перед очима, а фрази такими соковитими, як стиглі сливи. Коли ми фотографувалися біля перил балкона, то Володимир Євгенович зізнався, що побоюється висоти.
Наостанок він розповів моїй дружині, кого все ж таки кохав Павло Тичина – Полю чи Нюсю. Саме цього ранку, ще не знаючи про майбутній візит В.Панченка, вона випадково взяла до рук його розвідку про тичининське поетичне зізнання панні Інні «В Нюсі я довго любив Полю» (В.Панченко «“Так ніхто не кохав”: Десять шедеврів української любовної лірики», К.: Веселка, 2008). І тут така несподіванка – заходить автор книги, яку вона зараз читає! Випала нагода розпитати про все безпосередньо. «У нього в серці був цілий оркестр, – каже Володимир Євгенович, – який кожній жінці грав свою окрему мелодію. Тому Тичина й сам не зміг би відповісти на це питання». Та й поезія «О панно Інно…» завершується рядками, що вказують на невизначеність: «Сестра чи Ви? Любив…»
Олександр Ратушняк
