Солодка і спекотна Туреччина (ФОТО)

Коли все починаючи від аеропорту до самого перельоту в новинку, пригод і вражень завжди багато, проте відкинемо зайве і зосередимось на самій країні.

Прагнучи моря для відпочинку ми обрали Кемер – невеличке селище поблизу Анталії, їхати туди від аеропорту приблизно півтори години. Дорогою до пансіонату не покидала думка, як де ці місця подібні до Криму! Скелясті гори у поєднанні з морем, щоправда про місце перебування нагадували охайні клумби з пальмами і … чорнобривцями. Чому саме ці квіти обрали для клумб, чи мають вони для турків таке ж сакральне значення як для українців, як їм вдається доглядати за ними, коли місяцями немає дощу, а в тіні стабільні +38, у той час коли для минулорічного кіровоградського рекорду у мільйон чорнобривців комунальникам довелось попітніти? Це залишилось для нас загадкою.

По дорозі нам хваляться – усі пляжі Середземного моря у Туреччині мають «блакитний прапор» – тобто є ідеально чистими, без жодних шкідливих стоків. Море дійсно неймовірне! Ще з вікна автобусу можна спостерігати дивних морських жителів, що виринають з-під води – це каретта-каретта – рідкісний вид морських черепах, що досягають до метра у довжину і важать близько центнера. Просто на пляжі із кришталево-чистою і дуже соленою водою плаваєш поряд з різноманітними рибками, яких видно навіть не пірнаючи. Завдяки високому рівню солі (більшому ніж у Чорному морі) і повному штилю, навіть не надто вправні плавці не мають шансів потонути. Якщо просто розслабитись, море виштовхне тебе на поверхню і «вкладе» на живіт.

Здавалось би, тут самі лише готелі, мешканці Анатолії (так називають місцеві азійську частину Туреччини) та й Анталійського регіону зокрема живуть не лише за рахунок туризму. Ця область перш за все аграрна, про що свідчить символ Анталії – апельсин і безліч овочево-фруктових пам’ятників. Апельсини, полуниця, помідори, гранати, оливки, кукурудза , персики, черешні – що тут тільки не родить, усі вільні від готелів місця зайняті велетенськими теплицями.

Туреччина – мусульманська країна. Але, як не намагались ми спостерігати особливості, про іншу культуру свідчила лиш значна кількість мечетей. На жаль, архітектурних особливостей ми не помітили – адже містечко на 99 відсотків складається з пансіонатів і магазинів. Також, не наважились ми зайти до мечеті, аби не тривожити вірян, адже потрапили в країну якраз підчас великого свята – Ураза-байраму – розговіння на честь закінчення Рамадану – місяця посту, коли правовірні не можуть пити, їсти, курити до заходу сонця, проте навіть через вікна побачили на стінах чудові мозаїки.

Ще одна особливість, працюють тут переважно чоловіки – жінки і діти відпочивають, пояснила нам гід. Проте, жодних обмежень у правах турецькі жінки не відчувають і навіть хеджаб (традиційна ісламська хустка на голову) не є обов’язковим атрибутом. За тиждень побачили лише кількох жінок у з покритою головою. Вони прогулювались містом, відпочивали на пляжі абсолютно спокійно поряд з туристами і більш розкутими турчанками в бікіні. Усе тому, що ще у 1923 році Мустафа Кемаль Ататюрк – видатний державний діяч, перший президент, якого тут щиро поважають (чи не кожну установу прикрашають його портрети, а жодне містечко не обходиться без пам’ятника) провів низку реформ аби держава стала світською, тобто розділив політику і релігію. У 1934 ж завдяки ньому турки отримали прізвища, тому якщо знаєте мову ви помітите, що всі прізвища мають конкретне значення, наприклад, квіточка, небо і тому подібне. Того ж року жінки отримали право голосу, до речі, навіть раніше від француженок і британок.

Спершу нас, які прибули з невеликими напівпорожніми рюкзаками, дивувало, а чому у туристичному містечку так багато магазинів із дорожніми валізами. Невже так багато людей псує свої сумки в аеропорту? Чи може крадуть? Все набагато простіше, і це ми зрозуміли вже дорогою назад стоячи із набитим рюкзаком і торбами: покупки просто не вміщаються, тож доводиться купувати додаткові валізи.

Ця країна – рай для шопоголіка. Не секрет, що більшість одягу, який купуємо в Україні, чи то кофтинка з базару, чи то модні джинси Levis, чи домашній текстиль – вся ця продукцію родом з Туреччини. І якщо для туриста із не надто набитим гаманцем і звичкою переводити долари (саме ця валюта ходить всюди на рівні із турецькою лірою) у рідну гривню, ціни можуть здатись і не дуже дешевими, то от туристи з Москви, наприклад, скуповують усе підряд, адже тут ціні для них значно дешевші ніж вдома. Традиційними сувенірами звідси є брендовий одяг, домашній текстиль і постільна білизна, оливкова олія і косметика на її основі… Звичайно не можна забувати про різноманітні солодощі на будь-який смак, дивовижні чаї і стилізовану під традиційний розпис кераміку (хоча продавці божаться, що продають розписні тарілки саме ручної роботи, місцеві пояснюють, справжній хенд-мейд можна знайти хіба у Стамбулі, туристи ж купують хай і розписані в ручну, але дешеві заготовки), яка тішить око, бра та світильники в стилі мозаїки.

Окремим ритуалом є і сам процес покупки. Кожен подавець зазиває до своєї ятки. Часом такі заклики бувають навіть нав’язливими, проте не варто сердитись – ніхто і не думає вас образити, це просто елемент місцевої культури. В магазині вам і чай запропонують, і ціну можуть скинути чи не вдвічі, якщо ви сподобаєтесь продавцю, і запросять прийти ще, щоб просто поспілкуватись.

Окремо варто сказати про людей. Окрім того, що місцеві мешканці і мешканки дуже красиві, вони завжди усміхнені і привітні. Хтось може цинічно підмітити, що усе тому, що кожен з них хоче щось «впарити» наївному туристу. Можливо, і так. Проте, жодного кривого слова за спиною я не почула. І як це приємно відчувати себе бажаним гостем.

Потрапивши іншу країну звичайно хочеться торкнутись до її історії та культури, тому обійтись без екскурсій просто не можна. Перш за все обрали екскурсію Міра-Кекова, або як назвав її гід, «три задоволення в одному». Таким чином ви відвідали церкву Святого Миколая, що діяла в ІІІ столітті нашої ери. Саме тут служив і був похований Святий Миколай. Зараз тут зберігається лише його саркофаг, а прах за часи османської імперії перевезений до італійського міста Барі. Проте, безліч прочан з усього світу з’їжджаються сюди, аби торкнутись до саркофагу і попросити заступництва святого. Маючи якусь біду не гребують святим для християн місцем і мусульмани. Наступним пунктом стали древні лікійські скельні гробниці і античний театр, який знаходиться зовсім поряд, а далі – морська прогулянка до острова Кекова – затопленого під час землетрусу древнього міста, передачу якому присвятив навіть славнозвісний Жак Ів Кусто. Ним можна помилуватись через акваріуми у дні човна, а неподалік поплавати і самим у неймовірного кольору бірюзовій воді – її секрет в тому, що в цих заповідних місцях змішується солона і прісна вода, завдяки чому і утворюється колір.

Не змогла я оминути ти і анталійський акваріум, де можна було побачити морських жителів з усіх куточків світу і прогулятись найдовшим в Європі тунелем.

Ох, а скільки б можна було дослідити! Адже три з восьми Чудес світу знаходяться саме в Туреччині, а у Стамбулі чекає шикарне поєднання доби Візантії і Османської імперії. А ще з Туреччини запросто можна відправитись на дводенну екскурсію до святих місць Ізраїлю, зайнятись дайвінгом, рафтингом, або відправитись на джип-сафарі, піднятись на гору Тахтали – одну з вершин Тавр (саме так називаються місцеві гори) і знайти ще багато принад… Але все це наступного разу, а зараз з чудовою засмагою і мандрівним настроєм покидаємо гостинну країну, щоб повернутись сюди знову.

Анастасія Дзюбак

“Нова газета”