Найстрашніше відступати: спогади учасниці Другої світової війни (ФОТО)

Цьогоріч у листопаді Лідії Єреміній виповниться 95. Вона каже, що іноді забуває за чим вийшла на балкон, але події війни 40-х років вона пам’ятає чітко й досі. І про війну Лідії Миколаївні не дають забути також три нацистські осколки, що з нею завжди.
Щороку стає все менше ветеранів Другої світової війни. Їх історії, події тих страшних років вже ніхто не почує. Але живі пам’ятають і хочуть ділитися спогадами. Серед тих, хто готовий розповідати про війну – Лідія Єреміна. Вона – бойовий ветеран, 17-річною брала участь в обороні свого рідного Сталінграда (нині – Волгоград), потім у визволенні Києва.
– Мені сказали, що таких бойових ветеранів, як я залишилося – 12, – каже спокійно із посмішкою Лідія Миколаївна.
– Одразу після курсів мені дали звання сержанта. Так я сержантом і війну закінчила.
– Ми дійшли до Праги. Я до них після поранення прийшла. Я була в 16-му танковому корпусі (радист-оператор). Але при звільненні Києва була поранена. Загалом двічі була поранена. Другий раз поранили – в Прикарпатті.
А от найстрашніший для пані Лідії спогад про війну – коли вони відступали в Івано-Франківську, а їм стріляли в спини.
– Я забігла в будинок – шарпнула двері, а там сидять жінки з дітьми і старі. Я вибігла – затріснула двері, – згадує Лідія Єреміна. – А тут їздовий наш крикнув мені: “Кінь. Ліда, стрибай”. І я стрибнула на коня, вчепилася в нього. І як він не скинув? Але так кінь і винес мене з лісу. І я втратила свою частину. Так було страшно, що немає своїх.
І досі в її тілі – осколки.
– Тут у госпіталі в 1982-му в мене знайшли три осколки в шийному відділі хребта. Я ношу три фашистські осколки, – каже Лідія Єреміна. – Нас розстрілювали, коли ми відступали. І тоді в мене потрапили осколки від літака.
А от після Києва на неї чекала 237-ма стрілкова дивізія, 835-й полк.
– Мене оператором вже не взяли. Сказали: “Нам не треба. У нас солдати котушку зі зв’язку таскають”. І мене медсестрою взяли. Навчили надавати солдатам першу допомогу. Тоді я надірвалася і мене в медроту перевели. Це 800 метрів від стрілкової, де я і була до кінця війни. І ми дійшли до Праги. Там і зустріли 9 травня.
“Це я на виробництві. Тут мені 40 років”
Звісно, спогади жінки дещо уривчасті, але в цьому вбачається бажання розповідати і розповідати, бо є про що. І їй це подобається, особливо, коли приходять школярі до неї додому і слухають, бо їм дійсно цікаво.
– Я їм розказую, розказую, а потім глянула, що я скільки часу у них відняла. Діточки, це ж я вам цілу воєнну історію розказала. А дівчинка вийшла і каже: “Це найкращий урок історії”. А мені так приємно було, – каже Лідія Єреміна і додає. – Не забувайте мене, ради Бога. Бо мій пішов в 2000-му і відтоді живу лише спогадами.
І її історія від початку і до кінця пронизана згадками про чоловіка, на жаль, уже покійного. Він теж – учасник війни, як вона його називає “Фронтовик. 26 років прослужив у армії. Це ваш, кіровоградський, бо я – сталінградка”. Разом у шлюбі Єреміни були 55 років.
Фронтовик. Єремін Микола Никифорович. “Це він в 47-му році в Сталінград приїхав. Ваш, кіровоградський”
“…Друзья, поверьте ведь и вправду, кому вот так пришлось прожить в любви и радости семейной 55 счастливых лет…” , – уривок з поезії, яку Лідія Єреміна деламує на пам’ять при прощанні.
Валерія Жовтун. Фото автора