Як має змінитись Кропивницький, щоб повернулись ті, хто виїхав

У мене стосунки із містами як із чоловіками. У нас емоційний зв’язок, я відчуваю до них небайдужість, я сміюся з їхніх ситуативних жартів, коли звертаю випадково на якусь вулицю і бачу там нетипові замальовки з життя, як от чоловіка, що спить на лавці, обіймаючи офісне крісло. Або дивуюся, коли місто влаштовує мені спонтанні здибанки із людьми, які здіймають мжичку у внутрішньому озері спокою та дзену. А потім біжу тротуарами, розхлюпуючи радість та щем.

У нас бувають кризи та непорозуміння. Я можу говорити “ти мене не любиш”. А потім відкривати заново, знаходити нові маршрути, відкриватися та приймати. Банальна романтика, якої не побачиш між рядків передвиборчих агітацій. Можна мені замовити трохи магії?

З Кропивницьким я провела велику частину свого життя і це місто мене виховало і зробило такою, якою я є. Але як буває у стосунках – ти виростаєш із них. Так, це затишний светрик Кропивницького я неймовірно люблю, але рукава закороткі. Агов, політичні сили, пообіцяєте мені новий?

Звісно, ці аналогії далекі від суворої дійсності, коли місто – це комунальні проблеми, нестача робочих місць, страхітлива зовнішня реклама, схематози чиновників, сніг, який завжди випадає недоречно, дощ, з яким не порається місцева ливнева система та решта приземлених речей. Мабуть, якщо лише з цієї точки зору сприймати дійсність, то можна прийти до тотальної та всеохопної меланхолії.

Як би мало змінитися місто, аби до нього повернулися? Вибачте за банальність, але як повернути хлопця/дівчину, які вже пішли з нашого життя? Сходити до перукарні? Записатися до спортзалу? Несамовито лайкати у соцмережах, аби на нас звернули увагу? Ні. Продовжувати жити далі.

Треба створювати такі умови, щоб було комфортно тим, хто там проживає. Поважати та ставитися з емпатією до містян, які щодня ходять вулицями, їздять міським транспортом, відвідують вцілілі від жлобства зелені зони. І знову, сорян за банальність, але створювати комфорт та умови, аби було менше причин для переїзду деінде. Не бути токсичним нинішнім, не бути газлайтером та і в принципі – мудаком.

В умовах глобалізації ніколи не вгадаєш, як догодити конкретній людині. І точно її не зупинеш. З маленьких сіл переїжджають до райцентрів, з райцентрів – до обласних, з обласних – до столиці. А там – розмаїття країн, у які можна податися для пошуків міст, що викликають закоханість або любов. Або ж з якими можна заключити фіктивний шлюб.

У мене з містами стосунки як із чоловіками – я люблю своїх колишніх. Тому тішуся приїздам у Кропивницький і вдивляюся в усі його зміни. Для цього у мене є спеціальний ритуал, коли прибуваю. Завжди сполохано проходжуся Дворцовою, сиджу у кав’ярні, йду у сторону Набережної і їду додому. Цього достатньо аби побачити, які безликі заклади закрилися, а на їхньому місці опинилися безликі нові. Як страшні вивіски змінили на інші страшні вивіски. Де з’явився новий МАФ. Йду площею Героїв Майдану і всередині сміюся, бо плитку там не змінювали, здається, з мого дитинства. Страшні флешбеки ловлю у центральному сквері. Колись я там (о господи!) продавала вишиванки і заодно вивчила усі пісні євангелістів, обличчя свідків єгови, листівки протестантів та відчула фантомний біль у області співів крішнаїтів, бо вони виступали по неділях, коли в мене був вихідний. Коли 49 років оренди цього скверу спливе, його реконструюють і я припиню ловити ці кляті спогади? І тут поміж рядків мій базовий віш-ліст до Кропивницького. І думаю, що не лише мій.

Щоб на кожне спиляне дерево саджали хоча б два нових і знаходили воду для їхнього поливу. Щоб вбогий несмак у зовнішній рекламі регулювали люди, які щось там роблять у міськраді у спеціальній комісії. Щоб було достатньо смітників і не доводилось би нести етикетку чи недопалок кілька кварталів, аби позбавитися від них. Щоб не саджали щороку однорічні квіти, які атакують голуби (і не лише), а розробили хоча б якусь ландшафтно-дизайнерську стратегію і висаджували багаторічні рослини, які допоможуть зберегти бюджетні гроші, нерви комунальників та тішитимуть око. І не замінювали цю стратегію викладанням різнокольорового каміння. Пам’ятаєте ж те декоративне диво на площі кілька років тому? І так, щоб ніхто не хотів зрізати катальпи на площі Героїв Майдану.

Щоб вигадали туристичну концепцію міста та легенду, яка приваблювала б. І щоб міська влада підтримувала її, це ж нескладно! Хочеться міста, яке заохочує до пізнання, дослідження та розкриття секретиків.

Мабуть, все це перечислене можна звести до простої, але такої життєвої фрази “щоб красіво було”! Красиво і адекватно.

Чи повернусь я, або хтось із моїх поїхавших (з міста) знайомих назад у Кропивницький? Навряд. Але я хочу тішитися, що у Кропивницького все гаразд і він має тих, хто любить його безмежно. За будь-якого очільника, місцевої влади та ретроградного Меркурія.

Матеріал опубліковано в рамках програми Local Media Innovations, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки