Які вулиці Кропивницького перейменували на честь письменників (ПОДКАСТ)

У восьмому епізоді подкасту «Перейменовано у Кропивницькому» говоримо про міські вулиці перейменовані на честь письменників і письменниць.
Ведучий Кирило Поліщук та його гості Надія Гармазій – письменниця, літературознавиця, голова обласної організації Національної спілки письменників України та Інна Жолобова – голова «Асоціації жінок України “ДІЯ”. Кропивницький», членкиня міської топонімічної комісії, розкажуть вам більше.
Також слухайте нас на подкаст-платформах:
Також слухайте про те, чому взагалі перейменування вулиць зараз на часі, про жінок, на честь яких у місті назвали вулиці і про героїв-захисників, імена яких носять наші вулиці.
Подкаст створено завдяки підтримці Чеської громадської організації NESEHNUTI.
Любите більше текст? Тоді читайте розшифровку нижче.
вулиця Байгородська
«Байгород» – неоромантична повість українського письменника Юрія Яновського, вперше опублікована у 1927 році. Історичною основою «Байгорода» стали бурхливі події Народного повстання 1918 року у Єлисаветі (теперішньому Кропивницькому). Дослідники вважають, що в «Байгороді» зображено найяскравіший образ міста Кропивницького в українській літературі. Сам Юрій Яновський у повісті писав: «Байгород – дівчина, що лежить, розметавшись, на берегах […] Ми знаємо, що наше місто, розлігшися на річці головою до сходу, подібне до прекрасної дівчини, що потягується ранком на дівочій постелі, розметавши ковдру і затуляючи очі руками від світла […] Місто моє. Ти найпрекрасна в світі дівчина. Ти лежиш на затишних берегах. Бажання стискують моє серце. Твої ноги пахнуть травою, і, впавши на твої груди, я відчуваю найбільшу насолоду в світі».
Вулиця Байгородська є унікальною, адже названа на честь літературного прототипу міста.
провулок Леоніда Глібова
Леонід Глібов – український письменник, байкар, громадський діяч. Народився 5 березня 1827 року на Полтавщині. У дитинстві Льолик – так ніжно називала Леоніда Глібова – доглядав квітник при маєтку, у якому його батько працював управителем. За це майбутнього славетного байкаря називали «квітчастим королем». Початкову освіту Глібов отримував вдома, а згодом навчався у Полтавській гімназії, де ще у перших класах почав писати вірші. Глібов закінчив Ніжинський ліцей вищих наук, викладав географію в Чернігівській чоловічій гімназії. Глібов був учителем Петра Косача − батька Лесі Українки. Ольга Косач-Кривинюк згадувала, що батько дуже поважав Леоніда Глібова, знав напам’ять його байки і гарно їх декламував.
Широке визнання та популярність Леонід Глібов отримав перш за все як байкар. Іван Франко назвав Глібова «найкращим українським байкописом», та «творцем правдивих перлин української літератури». Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», у якій було вміщено 36 творів, вийшла у Києві 1863-го, але майже весь наклад її був знищений у зв’язку з Валуєвським циркуляром. Майже за 10 років Глібову вдалося видати другу доповнену книгу байок, а ще за десяток років третю. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися – перешкоджали цензурні заборони. За своє життя письменник створив 107 байок українською, 59 із них – за мотивами відомих сюжетів, 16 − перекладів, 32 − оригінальних твори. Окрім того, Глібов був автором 43 поезій, 27 віршованих загадок і відповідей до них, 12 акровіршів, двох казок, поем і комедій.
Протягом кількох років Глібов редагував двотижневик «Чернігівський листок», який виходив російською та українською мовами. Значну частину статей для тижневика писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами, зокрема Капітан Бонвиван, П.Сонін, Дідусь Кенир, Простодушний. Як редактор та автор статей Глібов порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти, викладання рідною мовою та інші.
Ідеалом для Леоніда Глібова було спокійне життя. У листі до Олександра Кониського Глібов писав: «Епітет завзятий мені не личить, тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя».
Вулиця Віктора Домонтовича
Віктор Домонтович (справжнє ім’я Віктор Петров) – український письменник, філософ, історик та культуролог. Разом з Валеріаном Підмогильним Домонтовича вважають основоположником жанру українського інтелектуального роману. Свої художні твори Петров підписував псевдонімом В. Домонтович. Як писав сам Петров, це прізвище він знайшов в українських документах литовського періоду. У литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить». І не дарма, адже Віктора Петрова називали і людиною в чорній мантії та роздвоєною особистістю, у якої маска приросла до обличчя, і найвидатнішим українським прозаїком ХХ століття, і зрадником батьківщини. Є версії, що Петров тісно співпрацював із радянською розвідкою, проте документальних підстав, які б це переконливо довели, в архіві СБУ не було виявлено. Свої філософські твори Петров підписував псевдонімом Віктор Бер, який розшифровується як біологічний еквівалент рентгена.
Петров навчався на історико-філологічному відділі Київського університету разом із майбутніми неокласиками Михайлом Драй-Хмарою, Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем. Пізніше письменник працював в Етнографічній комісії Української Академії наук, очолював низку етнографічних експедицій. Зокрема на Придніпров’ї вивчав професійну субкультуру «дніпровських лоцманів», які проводили човни через пороги. В цей час велась підготовка до спорудження Дніпровської ГЕС, і ця професія мала незабаром зникнути. У 1930-му росі Петров фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, через що був звільнений з посади керівника Етнографічної комісії. У 1941 року короткий час був директором Інституту українського фольклору.
У 1928 році вийшов друком перший роман Домонтовича, «Дівчина з ведмедиком». Тоді ж написав другий роман «Доктор Серафікус», який вийшов лише у 1947 році в Мюнхені. Третій роман Домонтовича «Без ґрунту» був виданий у 1948 році.
Олександра Довженка
Олександр Довженко – український письменник, кінорежисер, класик світового кінематографа. Режисер культових кінострічок «Земля», «Звенигора», «Арсенал». Німий чорно-білий фільм «Земля» 1930-го року зображає перші роки колективізації в Україні, водночас Довженко перетворив образ землі на метафору, наділивши фільм символізмом містичного зв’язку українського народу зі своєю землею, стверджуючи про розрив людини й природи внаслідок колективізації. Фільм Довженка «Земля» займає 2-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Окрім того, «Земля» здобула неабияке визнання за кордоном. Наприкінці ХХ століття європейське міжнародне журі визначило 10 найкращих фільмів усіх часів і народів. Єдиною німою стрічкою, що ввійшла до цієї десятки, була «Земля» Довженка. Про українського режисера легендарний американський актор та режисер Чарлі Чаплін говорив наступне: «Слов’янство поки що дало світові кінематографії одного творця – мислителя та поета, Олександра Довженка».
Творчу кар’єру Довженко починав не як режисер чи письменник, а як художник-карикатурист, створивши, серед іншого, чимало шаржів на своїх сучасників. Режисерську діяльність Довженко розпочав у 1926 році в Одесі. Вперше про нього заговорили через два роки після виходу власної стрічки «Звенигора». Багато сценаріїв Довженка так і лишилися нереалізованими.
В Україні широкому загалу Довженко відомий перш за все як письменник. Його кіноповісті «Україна в огні» та «Зачарована Десна» – класика української літератури ХХ століття. Після публікації у пресі «України в огні» у 1943 році його звинуватили у підриві боєздатності червоної армії. Тиран Сталін звинуватив митця в заохоченні до українського замість радянського патріотизму.
«Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна», – писав Довженко.
У 1956 році він завершив автобіографічну повість «Зачарована Десна», яку почав писати ще у 1942 році. Це повість про дитинство в рідному селі на Чернігівщині, справжня ода річці Десна, рідному краю та селянам-трудівникам, сповнене любов’ю та красою. «Мистецтво, в якому немає краси, – погане мистецтво» – говорив сам Довженко.
Вулиця Олени Теліги
Олена Теліга – українська поетка, публіцистка, діячка ОУН. Народилася в 1906 році під Московою в українській родині інтелігентів. Коли Олені було 12 років родина перебралася до Києва. У листопаді листопада 1920 року її батько, професор Київського політехнічного інституту та один із посадовців уряду УНР, разом з урядом був евакуйований на територію Польщі до міста Тарнів. Олена залишилася в Києві із матір’ю без засобів до існування і змушена була полоти городи в селах під Києвом, та обмінювати речі на їжу. Із липня 1922 року родина оселилася в Подєбрадах у Чехословаччині. Батько на той час був ректором Української господарської академії. Тут Олена ввійшла до середовища молодих українських поетів та інтелектуалів, колишніх вояків Армії УНР. Також жила у Варшаві та Кракові.
Після початку радянсько-німецької війни в липні 1941 року разом із Уласом Самчуком Теліга нелегально перейшла кордон і переїхала до Львова, у вересні прибула до Рівного, а в жовтні 1941 року повернулася до Києва, окупованого німецькою армією. Там вона очолила Спілку українських письменників, відкрила пункт харчування для своїх соратників, співпрацювала з редакцією газети «Українське слово».
У лютому 1942 року в Києві почалися арешти українських націоналістів. Олег Ольжич наполягав на тому, щоб Теліга залишила Київ, але вона відмовилася й зосередила всю роботу в Спілці українських письменників. 9 лютого друзі попереджали, що гестапо готує засідку у приміщенні Спілки, і радили їй туди не йти. Але Теліга не могла покинути своїх колег. У приміщенні Спілки Олену Телігу арештували з її чоловіком. Місце та дата загибелі поетеси невідомі, але оскільки у лютому відбувались масові розстріли у Бабиному Яру, то 21 лютого прийнято вважати днем пам’яті Олени Теліги.
Вулиця Дніпрової Чайки
«Виростуть і в Дніпрової Чайки колись крильця – та ще які: паперові! І тепер уже сверблять колодочки! Тепер тільки і робить, поки чайка ще вільна птиця».
Так у своїй «Записній книжці» написала письменниця Людмила Василевська-Березіна, більше відома, як Дніпрова Чайка. Народилася письменниця 1 листопада 1861 року у селі Зелений Яр на Миколаївщині у родині священика. Закінчивши Одеську гімназію, розпочала педагогічну діяльність – спочатку була приватною вчителькою, а згодом вчителювала у сільських школах. Псевдонім «Дніпрова Чайка» письменниця взяла під час роботи вчителькою у приватній гімназії Карпової в Одесі.
У 1885 році Дніпрова Чайка переїхала до Херсона, де її чоловік, письменник та публіцист Феофан Василевський, займав посаду губернського статистика. У Херсоні вона написала багато віршів, оповідань, лібрето до дитячих опер. Особливий інтерес і найвищу оцінку читачів та літературних критиків викликали її поезії в прозі.
У 1908 році Дніпрова Чайка перебралася до Києва, де стала членкинею київської «Просвіти». Серед її близьких знайомих були Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Лисенко, який записав багато пісень з голосу письменниці і створив на її слова кілька романсів. На лібрето Дніпрової Чайки Лисенко створив три дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна», якими композитор та письменниця мали на меті прилучити українських дітей до високого оперного мистецтва через просту музичну мову та цікаві сюжети.
Дніпрова Чайка померла 13 березня 1927 року. Похована у Києві на Байковому кладовищі.
Вулиця Валерія Гончаренка
Постать Валерія Гончаренка дуже важлива для нашого міста, тому що він відноситься до шістдесятників, до яких ми зазвичай зараховуємо Ліну Костенко, Івана Драча, Бориса Олійника, багатьох відомих хрестоматійних авторів, але дуже часто забуваємо тих авторів, які творили тут, у нас, в обласному центрі. Зокрема це стосується і постаті Валерія Гончаренка.
Попри усі круті віражі долі, Гончаренко усі роки залишався помітною особистістю на літературних теренах Кропивниччини. У рідних степах він ще за свого життя став легендою та символом завдяки тому, що його поезія була пройнята Україною тоді, коли про Україну було не прийнято говорити, коли про Україну говорили тихенько, щоб ніхто не чув, адже будь-яка згадка про Україну каралася. Тому Валерій Гончаренко приніс Україну у поезію, і приніс нам українську літературу в наші степи. Він народився на території сучасної Луганщини, але більшість свого життя він прожив саме тут, у нас.
Валерій Гончаренко був керівником та засновником літературної молодіжної студії «Сівач», яка гуртувала біля себе ті таланти, які згодом стали членами спілки письменників і сформували літературу 90-их і 2000-их. Він був блискучим епіграмістом, пародистом, у ньому поєдналися автор непересічної поезії і безпосередня щира людина. У ньому є той романтизм,те дисидентство, яке він втілив у красі та силі свого слова. Про нього можна багато говорити хорошого і пояснювати, чому у нас має бути вулиця на його честь, але краще ніж сам він сказав, мабуть, не скаже ніхто: «Не страшно втратити голос – страшно не мати його» – це було його поетичне кредо. «Бути променем чи краплиною – лиш світитися Україною». Це була та постать яка у нас, у степах у 60-ті роки світилася Україною. Постать Валерія Гончаренка давно пошанована нашими сучасними письменниками, бо з 2001 року обласною організацією Національної спілки письменників України засновано конкурс для обдарованої молоді нашого краю, який носить ім’я Валерія Гончаренка. Цей конкурс проводиться регулярно і щороку ми виявляємо нові талант нити, намагаємося їх підтримувати. Багато авторів за підсумками цього конкурсу видали свої перші книги. Це саме те над чим працював сам Валерій Гончаренко свого часу, адже він постійно гуртував навколо себе молодь і робив це в ті часи, коли бути поетом і писати про Україну було дуже небезпечно, було дуже страшно, але він був з Україною в серці і запалював її у серцях молоді.
Вулиця Миколи Смоленчука
Постать Миколи Кузьмовича Смоленчука дуже цікава та легендарна. І не тому, що він автор історичних повістей «Степи полинові», «Степівчани», «Родня», не тільки тих нарисів, які привчені когорті Корифеїв українського театру, але ще й автор тих творів, які дозволяють нам краще зрозуміти нашу історію та культуру. Він родом із Бобринця, проте велика частина його життя минула на теренах нашого міста. Після закінчення бобринецького сількогосподарського технікуму, він навчався на філологічному факультеті тоді ще Кіровоградського педінституту. Потім дуже багато часу вчителював та викладав на Кіровоградщині та Черкащині.
Внесок Смоленчука науковця в царині історії літератури, театрознавства, літературного історичного краєзнавства для нас сьогодні є дуже цінним. Чимало хрестоматійних нині істин, біографії, витоків особистості та творчості Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Володимира Винниченка і багатьох інших наших земляків ми знаходимо у його працях.
Смоленчук – це та постать про яку можна сказати, що степ – це дійсно його доля і його пісня. Книга «Степи полинові» Смоленчука написана на початку 60-их років, але через цю книгу ми можемо читати і долю Миколи Смоленчука, адже він був по-своєму і поетом степу, і сином степу. Через його основний науковий напрямок пошуків ми можемо зрозуміти чому ця постать така важлива для нас. Тому що, коли приходять з інших країв і відкривають наших Корифеїв, наші скарби – це зрозумілий факт, адже зі сторони завжди видніше. А коли земляк відкриває земляка – це завжди відбувається з любов’ю, із якимось глибоким не тільки науковим скрупульозним підходом, а й пієтетом та добром. Адже усвідомлення самобутності рідного краю, його культурної цінності – вона є по-своєму невичерпальною.
Смоленчуку випало творити і жити у непрості роки, система таких людей не сприймала. Якщо одних карали на горло тихо і підступно, то інших запроторювали за ґрати чи до психіатричних лікарень. За свою палку любов до України, яка проявлялася перш за все у дослідженні творчості Марка Кропивнциького, він теж дорого поплатив.
Зараз ми маємо чимало його праць, пишаємося тим, що Микола Смоленчук наш земляк, і починаємо поступово досліджувати архів письменника і літературознавця, адже у його архіві ми знайдемо чимало цікавого.
Провулок Юрія Дарагана
Юрій Дараган народився у 1894 році в тодішньому Єлисаветграді. Його ім’я у багатьох асоціюється із Празькою школою. Це було дещо хаотичне явище, коли українські письменники які після захоплення України радянським союзом у 20-их роках минулого століття вимушено опинилися за кордоном, були змушені виїхати переважно до Європи. Тривалий час ці письменники мали своїм культурним осередком місто Прагу, звідки і дістали цю назву. Празька школа охоплює творчість не лише наших земляків Юрія Дарагана та Євгена Маланюка, але пов’язана із творчістю Олени Теліги, Олега Ольжича, Оксани Лятуринської, Олекси Стефановича. Юрія Клена і багатьох інших, кого ми сьогодні зараховуємо до письменників, які вимушено покинули країну в 20-их роках. Юрій Дараган – це та постать яка є зачинателем Празької школи. Він фактично дуже рано в молодих роках опинився в еміграції, і разом з нашим земляком Євгеном Маланюком у 22-23 роках минулого століття заснував часопис «Веселка», де вони друкували свої твори і твори колег.
Дуже мало років доля відміряла нашому землякові Юрію Дарагану – усього 32 роки. І за цей вік поет видав єдину збірку «Сагайдак». Вихід збірки критика прийняла дуже добре. За словами критиків тематично та ідейно ця книжка стала передвісницею потужної художньої платформи і сформувала естетичні засади Празької школи, усі пражани намагалися опосередковано чи не опосередковано наслідувати стиль Дарагана. Наш земляк літературознавець, професор Леонід Куценко, написавши книгу «Срібні сурми», опублікував маловідомі вірші Юрія Дарагана.
Дараган – це людина, в якій Україна була не тільки на рівні ідеї. Він походив з інтернаціональної родини, його матір була грузинкою. Але він обрав українську мову мовою свої творів. Дараган у 1925 році писав в одному із листів до Микити Шаповала свою автобіографію, і там пояснив чому саме обирає українську – тому що Україна йому рідніша, він себе почуває українцем попри те, що його матір була грузинкою і він чимало так само увібрав у себе грузинської культури. Це один із тих прикладів, коли на українському ґрунті людина, яка не зовсім є українцем за національністю, в собі відчуває Україну не як данину, а як щось особливе і рідне, і несе цю Україну в світ. Юрій Дараган крізь усе своє коротке життя поряд із Україною проніс і тему Кавказу, яка у його творчості є дуже вагомою. Він не відійшов від свого рідного, грузинського. І тепер, коли ми згадуємо Шевченків «Кавказ» і віримо в перемогу наших Збройних сил України, варто дослухатися до того, як поети минулого теж осмислювали цю тему.
Вулиця Володимира Панченка
Володимир Панченко – особлива людина для нашого міста. Він критик літературознавець письменник автор відомих статей, численних монографій, підручників на літературну, історичну тематику. Панченко народився на Одещині, але проживаючи на теренах Кропивниччини професор Панченко досяг свого розвитку як науковець, як постать та особистість. Про Панченка ми можемо говорити як про мандрівного ученого. У нас є мандрівний філософ Сковорода, а Панченко асоціюється із мандрівним літературознавцем. Адже усі свої фоліанти Панченко написав апелюючи до спогадів про власні поїздки та дослідження. Він любив працювати заглиблюючись в осердя проблеми не лише через архіви, але й надавав перевагу спілкуванню та пошуку тих, хто знав письменника, тих, хто був до нього дотичний, він їхав у ті місця. У Гете був принцип: хочеш пізнати поета – їдь у його країну. Так само й Панченко: досліджуючи Хвильового, він їхав на його батьківщину, досліджуючи когось іншого – намагався якомога більше відновити оцих ниточок та зв’язків. Саме тому його праці настільки популярно написані, вони підносять українську літературу. Читаючи Панченка, ми можемо пишатися нашою культурою, адже він підносить її як щось особливе, рідне, самобутнє. І з цієї унікальності ми розуміємо, що українська культура та література – це явище елітарне, варте дослідження та переосмислення. Завдяки Панченку багато постатей української літератури повернулися у літературу. Свого часу їх було дискредитовано, виключено, засуджено як ідеологічно небезпечних, покарано, ми не знали про їхні твори, вони тривалий час були десь заховані. Але завдяки таким дослідникам залюбленим у свою працю як Володимир Панченко, ці постаті до нас повертаються.
Не випадково саме Володимир Панченко був депутатом Верховної Ради першого скликання, до якого увійшли справжні патріоти, люди віддані Україні, які народилися із Україною в серці, і яким не треба було пояснювати що має робити націозорієнтований політик у Верховній Раді. Це була та справжня демократична, орієнтована на незалежну Україну, яка тільки поставала, як незалежна країна, Верховна Рада.
Ми маємо пишатися нашим земляком, досліджувати його творчу, літературознавчу спадщину, і, звичайно, пам’ятати цю дуже сонячну, завжди усміхнену, завжди у активному науковому пошуку людину, брати з нього приклад і тішитися, що одна із вулиць нашого міста носить його ім’я.
Вулиця Віктора Погрібного
Український поет, прозаїк, публіцист, сатирик, громадський діяч Віктор Погрібний був родом із села Матусівки, яке він оспівав не в одному своєму віршеві. У Кропивницькому усе літературне середовище його знало і любило, адже усі бачили, як він творив Україну на наших очах. Віктор Погрібний був автором численних публіцистичних статей, нарисів, художньо-документальних оповідей, памфлетів, фейлетонів. Погрібний створив понад 50 телевізійних та радіопрограм, які були присвячені питанням не лише літератури, а й екології, збереження рідної мови та духовності. Погрібний, будучи заслуженим журналістом України, будучи від природи постаттю людино зорієнтованою, безумовно був блискучим оратором. І це були не просто порожні розмови – його слово ніколи не розходилося із ділом. Закінчивши факультет журналістики Київського державного університету, доля його пролягла через степ – він був редактором кількох кіровоградських газет. З 1969 року Погрібний був незмінним до самої смерті керівником кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ». Він неодноразово обирався депутатом кіровоградської обласної ради. Погрібний не лише говорив, що треба плекати молодь, підтримувати молодь, зберігати довколишнє середовище, очищувати нашу мову від суржику – він багато працював над цим на практиці. Зокрема ініціював відновлення статусу села Арсенівка: там встановлено пам’ятні знаки, відкрито музей природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого». Туди щороку після Вересневих самоцвітів приїздять люди не лише з усієї Кропивниччини, але й з усієї України. І це заслуга нашого земляка Віктора Погрібного.
Коло себе він гуртував молодь, виховав цілу плеяду сучасних українських письменників. Коли я до нього приходила у кімнатку, де знаходилося об’єднання «Степ», він завжди зітхав, показуючи стосик рукописів на столі, і говорив, що мріє колись закінчити з чужими рукописами і нарешті почати займатися власними, адже задумів у нього було багато. І ми бачимо із його поетичних творів, наскільки це була талановита і багатогранна людина. Він був членом Національної ради конгресу української інтелігенції. У випадку Погрібного це був той представник української інтелігенції, який сам себе виховав і на пострадянському ґрунті зумів зберегти Україну в серці і передатиїї тим письменникам, які гуртувалися у його літературному об’єднанні «Степ», яке тепер названо іменем Віктора Погрібного.