З корицею і любов’ю: як на Кіровоградщині працює сімейний притулок для стареньких
У селищі Аджамка поблизу Кропивницького розташувався благодійний притулок для людей похилого віку «Затишна оселя». У війну заклад не просто не згорнув свою роботу, а вирішив розширюватись. «Гречка» розказує як це працює і чому важливо.
***
Вузький коридор, світлі стіни, на яких картини. Експресіонізм? Імпресіонізм? Наївне мистецтво? По обидва боки проходу стоять диванчики.
«А сфотографуйте мене!» – просить пані Вікторія.
Вона, круглолиця жіночка в рожевій кофті, сідає на диван застелений покривалом усіх кольорів веселки. За її спиною велика картина авторства художника Володимира Остроухова, як і більшість у цій «галереї». Тільки це не виставковий центр чи музей, а дім-прихисток для 24 людей похилого віку.
З булочками з корицею і кухнею в стилі прованс
«Їх проводять втомленими розчарованими. А вони у нас розцвітають. Починають виговорювати ті, хто не балакав, закохуються», – розповідає Валерія Кривошапка, засновниця притулку.
З 2005 року вона волонтерила, а потім працювали сестрою-хазяйкою у кропивницькому притулку для літніх. Бачачи, що відбувається там, захотіла створити заклад, де все буде інакше.
“Там був якийсь біль і безвихідь. Простроченні продукти привозили та заставляли якимось чином маскувати, переробляти аби вони ставали їстівними. А я плакала і казала: “Боже я не можу так робити, не можу давати таке кухарям”. Тому, поки керівник не бачив, виливала-закопувала ту їжу і намагалась знайти меценатів для покупки нормальних продуктів. Мені треба було або підіймати хвилю протесту, скандалів і винесення бруду, або піти іншим шляхом і зробити як я вважала за потрібне”, – каже Валерія.
Вона обрала другий шлях і у 2013 зареєструвала благодійну організацію і почала пошук приміщення. Довго шукала відповідну будівлю в місті, потім почала шукати по сусідніх селах. Так натрапила на приміщення в Аджамці, яке належало місцевому фермеру. Воно було старе, неремонтоване і він погодився віддати його волонтерам безплатно.
Перші гроші на ремонт зібрала серед своїх друзів племінниця Валерії, яка проживає в Дубаї. Згодом підтримала ідею Світлана Масаликіна – керівниця кропивницького меблевого підприємства.
Ремонт давався нелегко, часом опускались руки.
«Сиджу якось тут, а тут пилюка, пахне мишами. Сил немає. І я як розплачусь і кажу: «Боже, навіщо ж ти мені дав таку можливість, якщо їй не судилось реалізуватись?». І тут раптом чітко відчуваю запах булочок з корицею. Тут, у приміщенні, де щойно пахло мишами. І я зрозуміла, що це знак. Що на правильному шляху», – розповідає вона.
До речі, булочки з корицею стали фірмовою стравою, яку подають у їдальні оформленій у стилі прованс.
Після початку роботи у 2018 році почали активно вести соцмережі. Інформація про них почала розповсюджуватися в медіа і допомога почала надходити звідки не чекаєш. Наприклад, троянди для подвір’я надіслала дружина продюсера «95 кварталу».
Зараз у закладі працює вісім місцевих мешканців. Проте не всі мешканців зразу стали довіряти заїжджим з міста волонтерам. Не могли повірити, що вони тут працюють на зарплату, а не мріють успадкувати житло чи паї підопічних.
“Якось, коли я приїжджала за довідкою про смерть, кажуть мені: “Миколаївна, коли буде двокімнатна квартира, можете мені якось маякнеш, бо мені дочці буде треба”. Я у відповідь кажу, невже ви не розумієте, що я не забираю ні в кого нічого: працюю сама на зарплаті, оскільки родичі платять за перебування в притулку стареньких. Спадок стареньких залишається у дітей. Але бачу людина мене не чує. Тож відповіла: “Та звичайно обов’язково скажу. Але зараз все трикімнатні попадаються.” – каже Валерія.
Останній притулок художника
Двоє старечих рук тримаються одна за одну. В іншій руці букет майорів. Це фото Нони та Юрія – підопічні закладу, які тут познайомились і покохали. Валерія каже, для неї ці руки сплетені до купи як символ того, що має бути в цьому притулку. Вона навіть магніти з ним надрукувала: «Затишна оселя» – дім, де живе любов.
«Спершу вони сідали на кухні разом, давали один одному щось смачненьке. Потім ходили гуляти разом на лавочку. Дмитро вже помер і зараз цікаво слухати Валентину як вона це все згадує. Деякі речі, які були зовсім інакшими, вона пам’ятає так, як їй би це хотілось. Наприклад, після смерті Дмитра його донька подарувала їй кофту, а вона згадує що це її Дімочка їй подарував», – загадує Валерія історію іншої закоханої пари.
Історії підопічних закладу різні. Когось сюди на догляд віддали родичі, а хтось через трагічний збіг обставин залишився без близьких, як от Володимир Остроухов. Після смерті дружини, загибелі дітей і тяжкої хвороби у притулку його повернули до життя і творчості. Попри те, що рухатись йому було важко, згодом він попросив працівників закладу про фарби та почав малювати. Спершу картини були темні, гнітючі, а потім стало більше барв.
Зараз Володимир мало рухається, але часом просить допомогу і сідає за мольберт. Нині біля його ліжка крайня картина написана в жовтих тонах. Працівники закладу вірять, що це добрий знак і так художник віщує закінчення війни.
«Може хтось із рідних нишком і сподівається, що тут вони швидко помруть, як це відбувається в державних притулках, але в нас вони розквітають і живуть», – каже Валерія Кривошапка.
Минулого року у закладі відсвяткували 38 днів народжень та відправили 10 похоронів.
Мрії у кожного різні.
«Одна жінка у 95 років на питання, що вона хоче у день народження сказала, що хоче жакетик.Тоді я написала про це в Фейсбуці і для неї передали багато жакетів», – каже Валерія. Але переважно просять все ж про здоров’я і друзів поряд.
А от до смерті тут у всіх філософське ставлення.
«Останній тиждень перед смертю людині зазвичай тяжко, вона мучиться. Тож коли людина відходить ми радіємо, радіємо що вона звільнилась від страждань. Проте, поки людина лежача, я привчаю підопічних закладу, щоб вони заходили провідували тримала за руку, говорили. Це роблять і співробітники та мешканці», – каже жінка.
Щось руйнується, щось має будуватись
Якщо десь щось руйнується, в іншому місці має будуватись, вирішила Валерія та у війну вирішила будувати другий корпус притулку.
Згадує, як у перший день повномасштабного вторгнення їхала до своїх підопічних, то раділа одному – що її батьки вже померли й не застали цього дня.
«Розплакалась і подумала, невже це той день про який писали у Біблії, що живі позаздрять мертвим», – згадує жінка.
Найбільшого жаху натерпілась, коли в одні з перших днів повномасштабного вторгнення, пішла чутка, що ворожий десант у сусідньому містечку, а значить скоро окупанти можуть йти та через їх село, і не розуміло, як жорстоко вони можуть поводитися із безпомічними старими.
Згадує, це був вихідний день, коли вона не мала їхати до притулку, але кинула все і поїхала.
«Дорогою, на виїзді з міста було багато машин, і все не покидав страх, що як в отому відео з Києва, зараз танки поїдуть по машинах», – каже вона і на очі навертаються сльози.
На щастя, наступ виявився неправдою. Після цього вирішила – не читатиме новин, а максимум проситиме рідних переказати найважливіше.
«Тоді зрозуміла, що новини буду дивитись ось так одним оком, бо маю берегти себе для цих людей. А як кажуть стюардеси в літаку, перш ніж допомагати комусь надягти маску, треба одягти її на себе», – каже жінка, – «А потім я вирішила, що якщо десь, щось руйнується, то в іншому місті має щось будуватись. Тим паче у війну потреба в таких закладах буде ще більша».
Тому звернулись до меценатки, яка ще раніше пропонувала оплатити проєкт нового корпусу, а згодом залили фундамент, почали зводити стіни. Це вже обійшлось у мільйон гривень, а тепер на черзі дах, вартість якого 700 тисяч гривень.
Повний кошторис будівництва не обраховує. Каже, рахуватимуть поступово кожен етап, аби самим не лякатись.
«Слона легше їсти шматочками», – жартує вона.
Зараз заклад повністю забезпечений твердопаливним котлом, генератором, безперебійником, пожежною сигналізацією.
“Все дуже легко робиться, коли не красти. Цим я і завоювала авторитет. Звітуючи за кожну суму, яку мені скинули благодійники”, – розповідає Валерія.
На запитання, що зараз треба притулку, окрім грошей для даху нового корпусу, каже про три КамАЗи землі, щоб вирівняти двір, зробити гарну клумбу.
Дитсадок для стареньких
Пані Вікторія просила фото не просто так. Просить у всіх журналістів зняти її і сподівається, що фото побачить її двоюрідна сестра і племінниця, які живуть в Іспанії. Її близькі в Україні померли і немає ким нею опікуватись.
Валерія Кривошапка каже, що жителі «Затишної оселі» як і маленькі діти, дуже потребують уваги рідних.
«Які б рідні не були, вони все одно скучають», – каже Валерія. Розповідає, що часом сама пише і просить рідних зателефонувати чи приїхати в гості.
До пандемії ковіду розрадою для стареньких були діти із місцевого дитсадка, який розташувався навпроти.
Малюків часто приводили до стареньких і ті тішились ними як рідними, але зараз, через страх за здоров’я стареньких такого не практикують.
Каже, одна з ідей, які мріють втілити в майбутньому це створити «дитсадок» для стареньких, куди б родичі могли приводити стареньких зранку, а забирати ввечері, не боятись лишати їх вдома без нагляду, коли йдуть працювати.
***
У 2020 році на подвір’ї притулку відбулась крайня виставка Володимира Остроухова. Наступна, мріє художник, відбудеться тут на честь української перемоги.
Анастасія Дзюбак
