Боєць батальйону “Кіровоград-1”: не згадуйте лихом, йдемо на Дебальцеве

Життя Миколи обірвалося торік у лютому далеко від рідної Рівненщини – в селищі Чорнухине, що на Луганщині. 29 січня він надіслав повідомлення: «Не згадуйте лихом. Йдемо на Дебальцеве». Як згодом з’ясувалося, взвод саперів під командою Миколи Карнаухова зайняв будинок на околиці Чорнухиного. Спочатку це була наша територія, потім прийшли бойовики. Сапери опинилися в оточенні. Більш як добу наші хлопці утримували позиції, відбивалися. Саме в ті дні надходили від нього тривожні есемески, як-от: «Вели другий бій, підбили беху (малося на увазі БМП – авт.). Кругова оборона». А під час коротких дзвінків було чутно постріли та крики. Йдеться на сайті “7 днів”.

Останній дзвінок від Миколи був рано-вранці 5 лютого – мамі. Він дзвонив з чужого телефону, бо в його мобільнику сів акумулятор. Жартував, сміявся, казав, що хоч і оточені, але «ми їх порвемо», і все буде добре. І все… Зв’язок з ним обірвався. В ті дні мобільний зв’язок працював дуже погано, і тому, коли наступного дня пролунала звістка, що в Чорнухине увійшли наші війська, всі чекали лише добрих новин. А те, що вістей нема, списували на поганий зв’язок.

Миколу Карнаухова мобілізували 1 серпня 2014 року. Він жартома казав, що його кілька разів проводжали на війну, та все ніяк не могли випровадити. Уперше отримав повістку ще в квітні 2014-го. Однак тоді його хоч і визнали придатним, але не призвали. Друга повістка прийшла через місяць-півтора. Тоді він прибув у військкомат з речами, але знову повернувся додому. І лише в серпні його призвали втретє і відправили до Львова, у військову академію. А наприкінці серпня Микола отримав призначення в батальйон «Кіровоград-1».

Карнаухов став командиром інженерно-технічного взводу, пізніше – командиром роти. На Донеччині Микола почав писати вірші. Час від часу есемесками надсилав їх друзям. Писав про все, що спадало на думку.

У січні саперів почали використовувати як мотострілків. Вони ходили в розвідку та засади, охороняли об’єкти, словом, виконували не властиві саперам завдання. І ось наприкінці січня їх перекинули в район Дебальцевого. В той час страшнішого слова не було…

Він любив літаки, військову техніку, цікавився історією воєн… Армія – ця тема була для нього понад усе. Був справжнім другом. Казав правду в очі, ніколи ні під кого не прогинався. Міг встати на загальних зборах в університеті і висловити зауваження ректору, коли щось було не так. А його бійці навіть не здогадувалися, що поряд з ними воює кандидат наук. Він був старший майже за всіх у своєму взводі, тож був для бійців справжнім «батею». Турбувався, щоб усе в його хлопців було. Коли приїздив у відпустку, то щоразу намагався запастися для хлопців смачненьким. Казав, що каші вже набридли…

Після того, як з Миколою та його тринадцятьма бійцями обірвався зв’язок, почалися дні очікування і сподівань на будь-яку інформацію. Згодом ті, хто врятувався з Чорнухиного, розповідали, що Микола і ще один солдат були важко поранені, а ще двоє бійців взводу вбиті.

«Ми просто не змогли їх винести, були дуже сильні обстріли. І ті, хто міг ходити, вийшли, а хто не міг – залишилися», – розповідали бійці.

У родичів та друзів залишалася надія, що Микола потрапив у полон… Але пошуки в госпіталях та списках полонених не давали жодної інформації. Згодом на одному з російських сайтів з’явилося відео з телефону загиблого українського бійця. На ньому друзі впізнали і Миколу Карнаухова. Росіяни додали до відео жахливі кадри розстріляних російським танком військових…

Їх шукали кілька тижнів… Спочатку серед живих, пізніше – серед мертвих. Але про тих, хто залишився в Чорнухиному, не було ніякої інформації. Лише на початку березня у Дніпропетровський морг з-під Дебальцеве почали звозити тіла військових, які там загинули. Серед них був і Микола…