“Головне, що голова залишилась та сама”. Як ветеран після втрати зору планує розвивати сімейний бізнес

Об’їздив всю країну

“Коли вийшла з декрету, то чоловік вирішив, що мені треба не працювати, а трохи поподорожувати Україною”,  – жартує Наталя про низку реабілітацій, на які останні півтора року вона їздить разом із чоловіком Антоном.  

У неї м’які риси обличчя, зібране в ідеальний хвіст довге темне волосся, відкритий погляд.

Їм обом по 27. Цього дня вони з коханим в однакових бежевих футболках, схожих на колір мокрої глини. На Наталиній – напис “No time for fake people”. В обох у них карі очі. Тільки в Антона це протези.

Колись Антон навчався на кухаря у Кіровоградському комерційному технікумі. Тут познайомився з майбутньою дружиною. Але працювати почав не за спеціальністю. Вже у випускний вечір, поки всі одногрупники квасили, він в ту ж ніч поїхав в перший рейс як далекобійник. Посвідчення на керування п’ятитонною вантажівкою отримав ще у 18.

“Вже в 19 років на фурі “літав” по Україні, перевозив зерно”, – каже він.

Спочатку працював “на дядю”, а потім взяв свої накопичення, ще трошки в борг і вирішив придбати власну вантажівку. У професії далекобійника подобалось єдине – можливість заробити гроші для родини. У 2019-му вони з Наталею побрались, а за рік народилась донька Дарина. 

“Дзвонять тобі, пропонують роботу, ти їдеш. Відвіз, знову подзвонили, поїхав, завантажився, поїхав, вивантажився. Такий круговорот. Це тільки в фільмах романтика. Так, ти всю Україну переїздив багато разів, але все, що запам’яталося – важка робота”, – згадує Антон як місяцями міг не бачити сімʼю.  

Але зранку 24 лютого 2022 року він був вдома. Його розбудили  дзвінки рідних та гул літаків над містом. Антон вивіз родину в село до батьків, а сам 26 лютого пішов добровольцем у ТЦК.

Строкову службу він не проходив, бо був обмежено придатний в мирний час. 

“У мене вже тоді з зором були проблеми. Одне око бачило на 30%, а інше – 100%. Ну і на строкову службу я не потрапив. А у воєнний час забрали з руками і ногами.”

Так він потрапив до 71-ї десантно-штурмової бригади. У військовому квитку був записаний як водій, але доводилось виконувати різні завдання. Більшість часу працював на Донеччині, в усіх гарячих точках: Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Мар’їнка. За півтора року служби його підрозділ лише менш ніж на місяць вивели на ротацію.

15 вересня 2023 року у Запорізькій області під час контрнаступу він евакуював поранених. Зазвичай аби вивезти людей заїжджали пікапи, але йшов дощ і вдалось заїхати лише на БМП. В цей час у нього з побратимами вже цілив російський танк. Коли заносили поранених Антон попросив водія машини трохи здати вперед. Так керована ракета влучила не в автівку, а йому з побратимами під ноги.

Десять днів він пролежав у комі. Родині казали: “Моліться”. Було багато осколків, відкрита черепно-мозкова травма, пошкоджені легені, він втратив багато крові.

“Головне, що в мене голова залишилась та сама”

“Я всім кажу, що в нас життя не помінялося. Завдяки тому, що навколо мене близькі, всі допомагають. І сам я теж не змінився. Головне, що в мене голова залишилась та сама,” – впевнено каже Антон.

Перший спогад, коли прийшов до тями у реанімації, що він був прив’язаний до ліжка. 

“Відчув, що руки-ноги на місці, але темрява. Думаю, обпік очі. Зараз підлатають, та й вернуть назад. А потім лікарі приходять, відкривають повіки, промивають. Я до дружини кажу: “Що сталося?” Вона так зразу і каже: “Тобі видалили очі, бо їх врятувати вже неможливо було.”

Попереду було багато операцій, лікування у Запоріжжі, Дніпрі, Києві та Кропивницькому.

Каже, часом навіть медсестри боялись підходити, бо не знали, що їм робити. Візити психологів теж були не дуже помічні.

“Приходили, питали: “Як вас звати? Скільки років?” Здавав тести на ПТСР. Про що зі мною говорити вони не розуміли.”

Наталя згадує, що спершу їй не могли пояснити, як допомогти чоловіку робити перші кроки в темряві. Потім порадили, аби він клав руки їй на плечі, і йшов за нею як за поводирем.

Але сам Антон сприйняв свій новий стан спокійно. 

“Так сталося, значить так сталося. Рухаємось по-новому. Трошки цікавіше.”

Як адаптуватись до життя в темряві тепер знає Тікток

Перші очі-протези – штучні замінники очного яблука зі скла або акрилу, які не повертають зір, але на вигляд подібні на справжнє око – надала держава. Вони мали різні кольори: одне синє, інше зелене.

Зараз його протези карі. Такі як були очі до поранення. Встановив їх  латвійський лікар, який приїжджає в Україну з часів АТО і протезує хлопців і дівчат. Кожен з них коштує 3000 євро і родина шукала благодійників, аби придбати їх.

Згодом він потрапив на першу реабілітацію до Львова, де його разом з іншими незрячими ветеранами навчали повністю із нуля. Як взяти в руки тростину, як чистити зуби, як одягати речі не навиворіт, як пересуватися, як їсти, готувати. 

Потім було ще кілька навчань у Львові, Одесі, Вінниці.

“Цьому роками навчаються люди поступово. Треба хоча би місяць раз на пів року, щоб удосконалювати свої навички. Тому проходитиму ще і ще, якщо буде можливість. У нас в Україні тільки один державний реабілітаційний центр, який прилаштований для незрячих людей. А все інше – це гранти, громадські організації”, – ділиться Антон, як вчиться адаптуватись до життя нині.

З дружиною шукали інформацію про реабілітацію по всіх усюдах.

Адже фактично людину виписують з лікарні в нікуди. Якийсь план дій далі, до кого звертатися, як стати на ноги і починати життя заново? Пацієнту про це не кажуть. Порад, де знайти допомогу, підтримку, реабілітацію, кращі протези чи тростину ніхто не дає.

“О, є  тростина, класно. А яку купити? А ніхто не знає. Шукаймо контакти”, – розповідає Антон про свій шлях.

Згадує, що з ними зв’язались із місцевого товариства незрячих, але зараз у них відсутнє фінансування і система роботи далека від сучасної.

“Кажуть, прийдіть, ми вам все дамо, все. Кажу, давайте мені викладача по тому як користуватись телефоном, комп’ютером, по орієнтуванню, давайте те і те. А нам кажуть: “А як це телефоном можна користуватися?” І це говорить людина, яка 30 років не бачить. Каже: “У нас нема нічого, ми раз в рік збираємося, вірші один одному розказуємо”. І ще на похорони скидаються”, – розповідає Антон. 

Можливо, старше покоління це і влаштовує, але його – ні.

Щоб полегшити пошуки іншим, Антон почав вести Тікток, де показує життя незрячої людини, і допомагати порадами, адже знає наскільки практичного досвіду бракує – зараз у Кропивницькому він єдиний повністю незрячий ветеран. Зі зйомками часом справляється сам, а часом допомагає дружина.

Він розповідає про застосунки для телефону і компʼютера, які озвучують все що відбувається на екрані, і роблять техніку доступною для незрячих. Показує програми на смартфон, які дозволяють зробити фото і отримати звуковий опис картинки. Ділиться гаджетами, що допомагають незрячим у побуті, наприклад, аналізатор рівня води, коли наливаєш у склянку. Показує як незрячий можна грати в пінг-понг, ділиться відео із своїми першими спробами гончарства, коли піддатлива глина, яка була частиною його терапії, трансформується під обережним дотиком рук. 

На одному з відео Антон зминає, здавалось би, дуже симпатичну вазу. Пояснює, у роботі з глиною, як і в житті невдач дуже багато.

“Стараєшся, стараєшся, а воно поламалося через один неправильний рух. Це треба сприймати нормально, не психувати. Можна найкращий свій виріб поламати і це нормально. Можна зробити заново ще кращий.”

Масаж і гончарство як сімейна справа

На одному з відео в Тіктоці Антон наосліп готує шаурму. Жартує: “Вийшло майже так само смачно як на вокзалі. Я навіть трохи отруївся”. Насправді з готуванням він порається дуже вдало. Після першої реабілітації у Львові йому навіть підкидали ідею відкрити кіоск із продажу шаурми та працювати там, але він хотів знайти не будь-яку роботу, в саме ту, що буде його надихати.

Посидівши  пів року вдома, в чотирьох стінах, він зрозумів, що мусить працювати.

Каже, для незрячих доступно багато професій.

“Журналістика, ІТ, спорт, музика, робота з реабілітації, репетиторство. Якщо подумати можна скласти великий список”, – каже він. З цими професіями допомагають спеціальні програми, завдяки яким незрячі користуються комп’ютером і можуть вчитись нового.

Популярним напрямком є професія масажиста. У Львові є спеціальний коледж, де незрячі можуть отримати спеціалізовану медичну освіту і після цього працювати у медзакладах. Але там тривале навчання – 3,5 роки. 

Тому поки, щоб дізнатись чи підходить йому ця робота,  він пройшов кілька навчальних курсів з масажу в Кропивницькому, орендував кімнату, встановив масажний стіл і нині формує клієнтську базу.

Каже, робота фізично важка і людям важко сприймати, як незряча людина робитиме масаж. А він тільки-но прощупує спину і одразу відчуває, де у клієнта затиснуті м’язи, де болить. 

“Ти з візуального контакту переспрямовуєш все на дотик і це дійсно працює. Але поки про тебе дізнаються, поки розкрутиш свою справу,  треба, щоб пройшов час”, – каже він.

Ще одна бізнес-ідея народилась після проєкту “Гончарство у темряві” у Вінниці. Там він зрозумів, що може перетворити шматок глини на крутий глечик або вазу. Потрібен лише дотик і практика.

Оскільки дружина гарно малює, подружжя думає, що могли б працювати разом: він би ліпив, а вона розмальовувала. До народження доньки Наталя працювала кухарем, але зараз поєднувати роботу з доглядом за дитиною і допомогою чоловіку складно. 

А гончарство можна поєднувати з масажем.

“Є клієнти, подзвонили, я зробив масаж, поїхав, попрацював. Приїхав додому там чи в майстерню, наробив собі чашечок. Але гончарство – це теж процес довгий”.

Коли зробив заготовку, вона має висохнути близько двох тижнів, потім її треба запекти, згодом – розмалювати, а потім запекти знову. Має пройти десь місяць поки із сирого матеріалу вийде якісна кольорова полив’яна чашка.

Антон і Наталя  обрахували, що для облаштування мінімайстерні, покупки печі і гончарного кола, треба від 5000 доларів початкових інвестицій. 

Родина знає про державні гранти для ветеранів та їхніх родин, проте ставиться до них з осторогою.

“Всі гранти – це ніби довгостроковий кредит, який треба повертати податками”, – каже Антон, і згадує як минулого року разом з дружиною закривали його ФОП через податкову і скільки там було мороки.

Зараз Антон відкрив збір на обладнання і гончарські матеріали, аби поступово розвивати справу.

Каже, що мріє виготовляти спеціальні тарілки із шипами – адаптивний посуд, який допомагає зручніше їсти людям, яким ампутували руки. Ціна одної такої в інтернеті – 2000 гривень. Антон хотів би робити такі та віддавати ветеранам за собівартістю. А згодом долучити до навчання гончарству таких як він – незрячих людей, аби вони не лишались наодинці з собою, пізнавали нове, отримували можливості розвитку і заробітку.

Приклад адаптивних тарілок, які використовують у кав’ярні “Кава хоробрих” у Кропивницькому

Антон переконує, що збити його зі шляху, коли він має задум, дуже складно. Він не поспішає, бо знає, що хоче створити, і саме в цьому бачить сенс.

“Глину як і життя можна сформувати наново. Треба лише терпіння”, – упевнений він.

Фото авторки і з Фейсбук-сторінки Антона Богача

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.