Не «допомагає мамі», а відповідальний тато: що таке залучене батьківство і чому це важливо

Стереотипи про татівство: звідки беруться і як впливають на соціум

Як зазначає гендерна дослідниця і кандидатка соціологічних наук Тамара Марценюк у книзі «Захисники галактики: влада і криза в чоловічому світі», ще з радянських часів роль тата в родині була маргіналізована, зводилася радше до «гаманця» і не передбачала емоційні практики татівства. Водночас материнство вважалося чи не найбільшим обов’язком жінок перед державою.

Зі зміною структури шлюбно-сімейних відносин виникають нові татівські ролі. Тобто батьки можуть бути біологічними, прийомними, розлученими, одинокими тощо. У книзі науковиця пояснює, що наразі дискутивною темою серед західних дослідників є відповідність культурного сподівання та фактичної поведінки татів.

«Зазвичай ми кажемо про доглядову працю тата як про “допомогу”. Допомога передбачає, що тато має виконувати вказівки мами дитини, яка вважається компетентнішою і відповідальною в цьому. Якщо ми хочемо змінити ставлення до культури татівства, потрібно змінити і формулювання, як ми позначаємо чоловічу татівську роль», – йдеться у книзі.

Формування стереотипу щодо чоловіків як менш або взагалі некомпетентних у догляді за дітьми можна побачити і в культурі. Наприклад, в гумористичних шоу обігрувалася ситуація, коли тато привів з дитсадка не свою дитину, або у рекламі, де чоловік разом з дитиною лише спостерігають, як все робить мама тощо.

Як пояснила «Гречці» Тамара Марценюк, практики щодо ролей чоловіків і жінок у батьківстві формуються і очікуються від них у процесі гендерної соціалізації – тобто з дитинства, у культурі, освіті на трьох рівнях:

• індивідуальний рівень – домовленості в окремій родині;
• мезорівень – спілкування в групах наприклад, в освітніх закладах;
• макрорівень – держава політика, суспільна думка.

Як зазначила дослідниця, багато стереотипів щодо татівства закладаються ще дітям. Наприклад, у дитячій літературі, зокрема у гендерносегрегованій, на кшталт енциклопедій для дівчаток та для хлопчиків, дівчаткам акцентують на тому, що вони «майбутні мами», а от в у виданнях для хлопчиків про татівство не вказують.

«Іноді навіть у дитсадках або в родинах можуть забороняти хлопчику гратися із ляльками», – підкреслила вона.

У шкільній освіті стереотип, що бути «мамою і господинею» – це основна для роль поведінки дівчат, а все інше – то для хлопців, може укорінюватися. Зокрема через гендерний розподіл трудового навчання, де лише дівчаток вчать обслуговуючим навичкам: готувати їсти, прасувати, прати, шити тощо.

«Хоча в сучасному світі ми розуміємо, що набагато зручніше, коли кожен і кожні можуть потурбуватися і про себе, і про інших – незалежно від статі», – підкреслила науковиця.

Через укорінення стереотипів в українському суспільстві призвела до того, що головною відповідальною людиною за дітей є мама, водночас відповідальне татівство сприймається як виняток. Наприклад, Артем Чапай у своїй книзі «Тато в декреті» описує власний досвід, як до нього, батька двох дітей, ставилися оточуючі: хтось жалів, хтось захоплювався, питали «а де ж мама?» тощо.

Ці стереотипи впливають і на розподіл обов’язків у родинах. Наприклад, у 2015 році Київський міжнародний інститут соціології провів дослідження, згідно з яким 49,3% українок відповіли ствердно на запитання «Чи готові ви розділити порівну домашні обов’язки та догляд за дітьми?» кожна друга жінка відповіла позитивно. При цьому 56,5% чоловіків зазначили, що згодні взяти на себе трохи домашніх справ та частину турбот по догляду за дітьми, а 22% не проти поділити домашні обов’язки порівну. Взяти на себе більшу частину домашніх справ та догляд за дітьми погодилися 9,9% опитаних чоловіків.

За даними досліджень, проведених UNFPA Україна, догляд за дитиною до її трирічного віку брав на себе тато лише у 2% українських родин, тоді як 45% татів хотіли б чи планують приділяти дітям більше часу.

Маргіналізація ролі татівства також призводить до того, що відповідальність за догляд за дитиною покладається, насамперед, на матір навіть у юридичній площині. Зокрема, у міжнародній Декларації з прав дитини (проголошена Генасамблеєю ООН у 1959 році) вказано, що «малолітню дитину не слід, крім виняткових випадків, розлучати зі своєю матір’ю», але про тата там не сказано нічого.

В Україні у 2021 році суспільне обурення викликали дії поліції, які знайшли 8-річного хлопчика, який загубився у метро. Тоді поліція склала адміністративний протокол через «невиконання обов’язків з виховання дитини» на маму дитини, яка була на роботі, а не на тата, який доглядав дітей вдома.

Стереотип, що начебто мати є першочергово відповідальною за дитину, поширюється і через медіа. Згідно з результатами дослідження «Як онлайн-медіа висвітлюють материнство та батьківство», яке провів Інститут масової інформації у 2022 році, тренд, де мама в усьому винна, транслюється в медіа часто з подачі правоохоронців, які пишуть про це у своїх пресрелізах.

«Часто образ материнства супроводжується матеріалами про пияцтво матерів, стереотипними уявленнями про те, якими мають бути матері, та обов’язковим описом їхніх помешкань. Якщо і трапляються якісь негативні матеріали про батьківство, то і в них провина буде покладена на матір. Батьків часто виправдовують. Наприклад, якщо батько не цікавиться дітьми, медіа пишуть – нічого страшного, у дитини ж є матір. А якщо татко поводиться просто нормально, то про нього писатимуть, що він “супертатко”», – зазначають дослідники.

Як на державному рівні залучити до активного татівства: приклад України і ЄС

Серед країн Європейського союзу, до якого прагне Україна, прикладом залучення чоловіків до відповідального татівства є північні країни: Швеція, Норвегія, Фінляндія. Там напрацювали сприйняття, що активна участь чоловіка у доглядовій праці є не винятком, а нормою. Цьому сприяли зміни на макрорівні: наприклад, в країні впроваджували соціальну рекламу, де відомі успішні чоловіки фотографувалися зі своїми немовлятами.

В Україні з 2015 року впроваджуються інформаційні кампанії в рамках проєкту «Щастя в 4 руки», які направлені на пропагування залученого татівства та рівного розподілу домашніх обов’язків тощо.

Історикиня Юлія Юрчук у книзі «Швеція. Модель для збірки…» пояснює, що державна політика була направлена і на мотивацію чоловіків брати відпустку по догляду за дитиною, адже впродовж неї їм виплачують щомісячно 80% від їхньої зарплати. При цьому із загальної відпустки для догляду за дитиною у 480 днів тато дитини зобов’язаний взяти щонайменше 60 днів – інакше держава скасує виплати.

В Україні одразу після народження дитини батьки отримують 10 320 гривень, а далі по 860 грн щомісячно протягом трьох років – незалежно від того, тато чи мама пішли у відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Поступово зміни у суспільному уявленні українців і українок вплинули і на законодавство. Наприклад, раніше чоловік теж міг піти у відпустку для догляду з дитиною. Так, у 2021 році Верховна Рада ухвалила зміни стосовно актів щодо забезпечення рівних можливостей матері і батька на догляд за дитиною. 

Водночас в незалежній Україні поступово впроваджують відповідальне, залучене татівство – від соціального ставлення до змін у законодавстві. Наприклад, раніше чоловіки могли піти у відпустку для догляду за дитиною (до трирічного віку) тільки у випадку, якщо мали довідку з місця роботи мами дитини про те, що вона у декрет не пішла. Цю дискримінаційну норму змінили у 2021 році, ухваливши відповідний закон.

«Закріпився дискримінаційний підхід, згідно з яким право батька на відпустку для догляду за дитиною розуміється як похідне від права матері на таку відпустку, тобто тільки мати може делегувати це право батькові й іншим родичам», – йшлося у пояснювальній записці закону.

Новим законом в Україні затвердили, що ця відпустка є рівним правом матері і батька дитини, а також ввели норму, що чоловік, у якого народилася дитина, може взяти 14-денну відпустку за рахунок роботодавця.

День тата на державному рівні в Україні встановили у 2019 році – відтоді це свято відзначають у третю неділю червня.

Як кропивничани вчили українців відповідальному татівству

Ще одним важливим фактором залучення чоловіків до активного татівства – це їхня участь у підготовці до народження дитини та партнерські пологи. Зараз в Україні присутність чоловіка на пологах не дивує, проте років 20 тому це вважалося нонсенсом і було оповито міфами на кшталт що це «впливає на сексуальне життя» , що чоловік «тільки заважатиме», що він «психічно не витримає» тощо.

Цікаво, що перші кроки до нормалізації активного татівства на державному рівні були зроблені у Кропивницькому. Саме тут Олексій Хмара та ще четверо активних татів у 2005 році заснували «Клуб молодих татусів», який згодом переформатувався у тато-школу.

«В ті часи говорити чоловікові про своє татівство, про догляд за дитиною сприймалося як щось “не чоловічне”. Чоловікам знайти інформацію про татівство і практичні поради було складно, і ми вирішили поділитися власним досвідом», – розповів «Гречці» Олексій Хмара.

Він зазначив, що згодом ідея таких курсів для татусів зацікавила інші міста Кіровоградщини, куди їх почали запрошувати з лекціями, де вони проводили тренінги щодо того, як відкрити тато-школу на місцях. Чоловіки у тато-школах готувалися до народження дитини, догляду за немовлятами, допомоги дружині під час вагітності, пологів і у її післяпологовий період.

Вже у 2007-2008 роках тато-школи з’явилися у Вінниці, Івано-Франківську, а згодом у Києві, Харкові, Одесі та інших містах.

«Ми ділилися своїм форматом, методиками навчання, способами залучення чоловіків і раді, що ідею підхопили. В деяких містах тато-школи були безоплатними, в деяких їх робили комерційними. Але це теж непогано: бізнес взявся за те, на що є запит. І це чудово, що такий запит є. А потім це вийшло і на державний рівень», – розповів він.

І справді, у 2013 році український уряд ухвалив положення про створення центрів планування сім’ї та репродукції людини. У центрах консультували і чоловіків, і жінок з питань статевого здоров’я і репродуктивних планів. При цих центрах також створили курси для майбутніх мам і тат.

«Ми з чоловіком були на таких курсах декілька років тому у Центрі планування сім’ї у Кропивницькому. Там нас вчили, якими будуть перейми, як відбуватимуться пологи, як до них готуватися, як доглядати за немовлям. Курси безоплатні і в нас навіть думки не було, щоб на них йшов хтось один з нас: адже батьками стати готувалися ми вдвох», – розповіла «Гречці» кропивничанка Світлана Флоринська.

Партнерські пологи в Україні швидко стали звичним явищем: зараз уявити пологове відділення без палати для партнерів доволі важко. І навіть в умовах повномасштабного вторгнення ця норма не відкотилася назад. Так, у 2022 році Кіровоградський обласний перинатальний центр став тим закладом, куди, насамперед, направляли вагітних жінок з територій, де є тимчасова окупація та тривають масові обстріли. Приймали всіх, при цьому операційну та бокси для новонароджених та ліка переносили в безпечніші місця на випадок обстрілів. Попри «переїзд», працівникам Перинатального центру вдалося облаштовували зали для партнерських пологів і залишити місця для сумісного перебування рідних із породіллями.

^{Після партнерських пологів. Кіровоградський перинатальний центр, 2022 рік.}

Татівство в умовах війни: український досвід

У відповідь на агресію Росії, яка почалася у 2014 році і у 2022 перейшла на повномасштабний етап, в Україні значно збільшилася чисельність армії. При цьому до Сил Оборони прийшли не тільки професійні військові, а й добровольці, які донедавна мали цивільні професії. Значно збільшилася і кількість жінок в армії, що вплинуло на образ військових у суспільстві. Військові і ветерани не соромляться проявляти публічно ніжність – наприклад, до тварин, до дітей, говорять про важливість психологічної допомоги тощо.

Наприклад, поет Павло Вишебаба, який служить у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша, назвав свою збірку віршів «Тільки не пиши мені про війну» – це фраза з поезії «Доньці». Цей вірш, де йдеться про татівські почуття і переживання розлуки з донькою через війну, став одним з найпопулярніших в Україні під час вторгнення, згодом покладений на музику.

Про досвід татівства під час війни «Гречці» розповів кропивничанин Антон М. Він мав свій бізнес, жив з дружиною і 11-річним сином. Проте на початку повномасштабного вторгнення добровільно доєднався до лав ЗСУ.

«Я від того не став менш татом: ми так само з дружиною вдвох приймаємо рішення щодо виховання сина, за можливості я щодня спілкуюся з родиною. Мій син знайомий з моїми побратимами і посестрами, ми всі разом спілкуємося буває по відеозв’язку. Звісно, зараз всі побутові проблеми впали на плечі дружини. Проте позиція «вирішуйте все самі, я на війні» є програшною. Навпаки, взаємопідтримка і спілкування допомагають не забувати мені свою особистість: так, зараз я військовий, проте це не відміняє, що я коханий, тато, син, друг, підприємець. І залученість до домашніх справ, хоч і на відстані, не дає мені забути себе», – розповів він.

Разом з Антоном у підрозділ служить і Наталія (ім’я змінене – ред.). Вона брала участь в АТО/ООС, підписала контакт для продовження служби в армії. На початку повномасштабного вторгнення Росії її чоловік Андрій (ім’я змінене – ред.) з трьома дітьми опинився під окупацією, з якої вдалося вирватися. Наразі він з дітьми перебуває у відносно безпечнішій області України.

«Він доглядає дітей, я зараз у війську – ми так вирішили, бо так зручно нам обом. І я ні разу не чула від чоловіків, з якими служу, що начебто від цього мій коханий є менш мужнім – навпаки, до цього ставляться з повагою. Війна стерла упередження у більшості: коли є загроза життю, то робиш усе для порятунку, і тут не до розподілу на «чоловічі» і «жіночі» ролі. Він ще й готує чудово, тож коли надсилає домашні смаколики – це частинка домашнього тепла. Я сумую за родиною, проте моя робота зараз тут, на фронті», – розповіла Наталія.

Відбулися зміни і на державному рівні. Наприклад, влітку 2022 року, під час повномасштабного вторгнення, в Україні ухвалили закон, згідно з яким у відпустку для догляду за дитиною (і в мирний, і у воєнний стан) може йти не тільки військовослужбовиця, а й військовослужбовець. Якщо ж обидва батьки є військовими, то вони самі вирішують, хто з них йтиме у відпустку.

Сім’я кожного військового, який загинув у бойових діях під час повномасштабної війни, має право на одноразову грошову допомогу у розмірі 15 мільйонів гривень. При цьому діти вважаються членами сім’ї незалежно від того, чи є це діти будь-кого з подружжя, спільні або усиновлені, народжені у шлюбі або позашлюбні. Існують і інші форми підтримки родин, які втратили близьку людину – безоплатна юридична і психологічна підтримка, телефони довіри тощо.

Також серед українських військових є традиція підтримувати родини загиблих товаришів по зброї. Наприклад, побратими Євгена Бурка, який загинув 12 червня 2014 року на Донеччині під час виконання бойового завдання, розповіли, що продовжили підтримувати його батьків, дружину і двох дітей.

«Напередодні його загибелі йому подзвонила дружина і повідомила, що у них буде друга донька. Він щасливий такий був, казав нам всім, що в нього буде дівчинка, що ім’я придумав – Марина. Так доньку дружина і назвала. Ми підтримуємо зв’язок, намагаємося допомагати – ми сім’ю Євгена не залишимо в біді», – розповів тоді «Гречці» побратим Євгена з позивним «Бодя».

З початком повномасштабного етапу війни Росії проти України кількість втрат на фронті значно збільшилася. Проте традиція підтримувати родини загиблих лише посилилася. І не тільки через державні програми, а й від військових частин та родин побратимів: наприклад, організовують спільні туристичні поїздки, групи взаємопідтримки, допомагають у побуті одне одному тощо.

«Наприклад, у нас чат так і підписаний – «військова родина», – додає Антон М. «Ми знайомимо наші родини між собою, ділимося радощами і переживаннями. Під час відпустки всі разом з родинами їздили в Карпати. Тож я впевнений, що якщо зі мною щось станеться – моя родина не залишиться наодинці без підтримки. Так само і побратими і посестри можуть розраховувати на мене в цьому плані».

Пресслужби військових бригад і частин публікують фото і відео військових не тільки зі зброєю, а і в інших ситуаціях: з турботою татів про своїх дітей, як військові рятують тварин. І це також впливає на суспільну думку, адже все менше ніжність і турбота сприймається як «не чоловіча справа».

^{Фото з Facebook-сторінки 121 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ}

***

Справді, в сучасній Україні доволі швидкими темпами нормалізується відповідальне татівство: все більше чоловіків можна зустріти з дитячими візками, партнерські пологи стали нормою. Зміни в стереотипах змінюють і простір: наприклад, сповивальні столики, які раніше розміщували виключно у жіночих туалетах, тепер роблять і в чоловічих або спільних кімнатах – щоправда, багато хто досі їх називає «кімнатою матері і дитини», а не «батьків і дитини».

Науковці визначили, що залученість тата до виховання сприяє соціальному та емоційному розвитку дітей протягом всього часу дорослішання і приносить позитивні результати для самих татів і сімей в цілому. Крім цього, рівноцінна участь татів у доглядовій праці позитивно впливає і на суспільство в цілому: більш здорові стосунки татів і дітей поступово стають соціальною нормою. Також це дає можливість жінкам більше часу присвячувати своїй професії чи бізнесу, що пришвидшує економічний розвиток всієї країни.

Під час повномасштабної війни багато дітей втратили татів через бойові дії – проте в українському суспільстві продовжує розвиватися традиція підтримки родин, які пережили втрату – як на державному рівні, так і серед військових та цивільних.

Ілюстрації Катерини Гусєвої

Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу