90-ті роковини Голодомору: хроніки геноциду на Кіровоградщині

Радянська влада декілька разів провокувала голод на території України: це прослідковувалася у 1921-1923 роках, 1932-1933 роках, 1946-1974 роках. Найбільших людських втрат Україна зазнала у 1932–1933 роках. 

Передумови голодомору і спротив під час колективізації 1928-1931 років на Кіровоградщині 

Масовому голодомору передувала цілеспрямована і насильницька програма хлібозаготівель. У 1929 році сталін запровадив суцільну колективізацію, яка полягала в тому, щоб селяни-одноосібники, яких називали тоді  куркулями, вступали в колгоспи. Українці виступили проти такого об’єднання, тоді прокотилися селянські повстання.

30 січня 1930 року Політбюро ЦК ВКП(б) видало постанову про заходи щодо «ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».

На Кіровоградщині, як і в усій Україні, так званих куркулів, які найбільше чинили опір переходу до колгоспів, ув’язнювали або депортовували до Сибіру й Уралу. Сталінський режим прагнув знищити їх і впровадити тотальний контроль над народом, формуючи з українців радянських людей. 

Як зазначив «Гречці» старший науковий співробітник обласного краєзнавчого музею та історик Сергій Мілютін, в архівних документах простежуються факти розкуркулення заможних селян і доведення їх до голодної смерті. 

«Селянин Крижановський із Піщаного Броду помер в Новоукраїнській лікарні, як і Соломія Дикаренко з Диківки Знам’янського району. Вони були заможними селянами, та критикуючи владу, спочатку втратили своє господарство, а згодом були арештовані та в результаті померли від голоду у в’язниці», – розповів Сергій Мілютін. 

За його словами, в документах за 1930-ті роки є відомості про буксирні бригади, так звані комітети незаможних селян з-поміж односельчан, які піддалася радянській пропаганді. Вони відбирали не тільки приховане продовольство і зерно, а й з метою помсти за колишній успіх відбирали особисті речі і одяг, зводили таким чином з ними власні рахунки. 

У 1932 році для України було запроваджено непосильні хлібозаготівлі, які країна не могла виконати через невеликий врожай.

«Такі бригади заходили в хату і, крім їжі, відбирали в односельчан вишиті рушники, хустки, скрині. Були випадки, коли забирали чоботи, валянки, одяг», – говорить історик.

В 1932-1933 роках бригади документували в протоколах, що, в кого і скільки відбирали. Все конфісковане майно і продовольство направляли в сільради. В кінці 1933 року були створені так звані «десятки»: групи людей, які ходили по конкретних вулицях і відбирали харчі і не тільки.

«У бригадах були вчителі, колгоспники-передовики, люди з виробництва, партійці, студенти-відмінники, які вірили в те, що такими діями, виконуючи хлібозаготівлю, вони наближають будівництво комунізму. Вони думали, що це вища мета, а ті, хто ховають зерно і не виконують хлібозаготівлю, є ворогами», – зазначив Мілютін.

Місцева газета «Соціалістичний наступ» та радянські ЗМІ ігнорували факти голоду, переконуючи населення в тому, що “справжній голод” панує у країнах Європи і США. Якщо у газеті й говорилося про труднощі у сільському господарстві, то провина за це перекладалася на куркулів та їхніх спільників, до яких зневажливо ставились – наприклад, робили карикатури, де зображали їх як щурів та змій.

Одноосібникам важко було вижити через непомірні податки, які від них вимагала радянська влада: в них відбирали майно й продовольство. Якщо колгоспники отримували хоч мізерну, але все-таки допомогу від влади, то одноосібників залишали навмисно напризволяще.

«Державі так потрібно!»

Сергій Мілютін і Артем Безшкуренко, як й інші українській історики, стверджують про цілеспрямований геноцид української нації, культури, традицій і цінностей. Саме селяни були носіями української культури, адже всі міста потрапляли під масовий вплив москви і сталінського режиму.

Заганяючи селян у колгоспи, їх перевиховували, проводили так звані політдні, на яких зачитували статті сталіна та інструктаж про те, як потрібно думати, сприймати та дотримуватись радянських ідей.

Ці політдні були своєрідним лакмусовим папірцем, за допомогою якого можна було виявляти тих, хто не погоджувався з ідеологією влади: люди після читання ставили запитання щодо роботи партії чи колгоспу. І якщо запитання були “неправильними”, із селянами проводили виховні бесіди, виключали їх з партії та колгоспу та могли навіть арештовувати, якщо їхня позиція відрізнялась від радянської ідеології.

Людей цікавили питання про те, куди відправляють зерно і продовольство, чому працюючи на колгоспі, вони не мають що їсти, на що отримували формальні відповіді: «державі так потрібно», «на користь державі», «на побудову комунізму та індустріалізації», «на потреби робітників». Натомість робітники в містах теж нічого не отримували. А за людьми, які ставили «неправильні» питання, ретельно слідкували, ставили на облік і в подальшому карали та репресували.

Наприклад, згідно з архівами, тодішній житель села Богодарівка Андрій Прокопенко на колгоспних зборах та в приватних розмовах закликав селян повільніше молотити зерно: «Ви будете здавати зерно, а влада буде вивозити його закордон», «От ви працюєте в колгоспі, а у вас будуть все відбирати і ви залишитесь голодними». «Навіщо ви молотите хліб? Ви ж знаєте, що чим раніше закінчите молоти то тим швидше у вас не буде чого їсти».
Він виступав проти заходів колективізації, заявляв, що ті, кого відсилають до Сибіру – не куркулі, а справжні трудівники.
Під час осінньої посівної Андрій Прокопенко заявляв колгоспникам: «Треба кидати цю справу, засіяти собі, щоб вистачило на цілий рік, а вони (комуністи) хай сіють». Ці фрази задокументовані у його справі.

Значна маса вилученого у селян зерна йшла на експорт в Європу. За виручені гроші закуповувалось устаткування для будівництва нових заводів, які працювали задля оборонної промисловості на випадок війни. Проте багато вилученого зерна і продовольства просто згнило на вокзалах, складах, а люди масово помирали від голоду.

Спротив населення

Якщо у спротиві колективізації люди виступали проти відбирання майна, то в 1930-х роках люди боролися за виживання і були доведені до голодної смерті. Однак можливості чинити реальний спротив ці категорії населення мали різні.
Показовий випадок на території теперішньої Кіровоградщини стався у селі Макариха, де секретарем партійного осередку був Олександр Мартинович, який мав координувати дії місцевої партійно-господарської верхівки для виконання хлібозаготівель. Він розпорядився видати натураванси в колгоспах «Червоний шлях» і «Перебудова» – йдеться про продукти та товари. Це що було порушенням вказівок Знам’янського радянського партійного комітету. Разом із скаргами колег це стало причиною його арешту.
Основу ж спротиву складали колгоспники, подекуди і одноосібники, які не виходили на роботу, бойкотуючи проти системи. Були випадки, коли навмисно і свідомо ламали техніку. Людині ставили конкретне завдання, наприклад, вивозити зерно за межі села: селяни навмисно не поїли худобу, щоб їх не могли використати для вивезення зерна. За такі дії людей карали.
Проте випадків колективного спротиву зафіксовано дуже мало. Серед колгоспників були заклики не виходити на роботу, працювати повільніше, не виконувати план хлібозаготівель.

В архівах описані випадки у селах Обертасове і Гурівці, коли Сергій Клепач (ймовірно, учасник української революції) об’єднав навколо себе групу людей, і вони разом нападали на склади і залізничні станції, викрадали там зерно та розвозили найбільш нужденним людям по селу.

За словами Сергія Мілютіна, визначити, що це достеменна інформація, а не сфальсифікована радянськими правоохоронцями важко.

«У документах вказано, що команда Сергія Клепача взагалі була буржуазними націоналістами, які створили контрреволюційну організацію, щоб підняти селянське повстання з метою відновити незалежну українську державу з певними закордонними кураторами. Це шаблонна фальсифікація співробітників держбезпеки, яка прослідковувалась протягом 1929-1938 років», – зазначив історик Артем Безшкуренко.

Перед репресивними органами радянської влади стояли завдання знаходити і арештовувати таких «злочинців», хоч часто людям приписували «злочини», яких вони не робили.

«Бувало, що під арешт потрапляла невинна людина, якій приписували неіснуючий злочин – просто щоб виконати норму. Тому важко створити повну і цілісну картину супротиву і контрреволюційної діяльності тих часів», – додав Артем Безущенко.

Опісля 1933 року було вивезено багато зерна, і спротив звівся до того, аби сховати залишки і не віддавати його державі.

Підтвердженням фальсифікації документів є справа Матвія К., який проходив, як учасник антибільшовицького повстання 1920 років, був священиком Миколаївського собору в Бобринці протягом 1934-1937 років.
У 1950-х роках його справу переглянули та допитали живих на той час свідків. Так, сторож церкви Феофан Удод вказував, що священника влітку 1937 року арештували, а його самого змусили написати заяву про те, начебто він був свідком події, коли на похороні в селі священник висловив протест проти радянської влади і колгоспів. Старший священнослужитель тоді вказав переписати заяву по шаблону та віднести його в Бобринецьке НКВД, де він підписав протокол допиту, в якому вказувалось те саме, що і в заяві. Матвію К. дали 8 років ув’язнення, з концтабору він так і не повернувся.

Вимирали цілими родинами

Під час Голодомору за крадіжку качана кукурудзи могли засудити. А якщо людина була з родини колишніх куркулів, її засуджували за статтею 54 – від 3 до 10 років в’язниці або розстріл.
Подекуди траплялись випадки, де голови сільрад тихцем видавали зерно односельчанам, що жорстко каралося радянською системою. За знімали з посад всіх, від комірника до голови колгоспу, відбирали партійні квитки і відправляли в концтабори, звідки вони вже не повертались.
Під час Голодомору 1932-1933 років померло близько чотирьох мільйонів українців. Вимирали цілими родинами, з дітьми. Скільки загинуло на території сучасної Кіровоградщини достеменно невідомо через стан документів.
По Зінов’євському району, до прикладу, є архівні документи на 15 сторінок, з переліком прізвищ людей, кого було заарештовано із партійців місцевого рівня. Всі вони були репресовані, і в списках реабілітованих їхніх імен немає.

Свічки пам’яті про Голодомор у сучасному світі

28 листопада 2006 року Верховна Рада ухвалила закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», чим визнала його геноцидом українського народу.

Згодом геноцидом Голодомор визнали близько 20 країн, а також Парламентська асамблея Ради Європи.

Надзвичайна та Уповноважена амбасадорка України в США Оксана Маркарова зазначила, що у 2023 році американські штати Вайомінг, Нью-Йорк і Айова визнали Голодомор як геноцид проти українців. Загалом станом на листопад 2023 року такі заяви зробили 33 американських штати.

Штат Айова також став восьмим штатом консульського округу Consulate General of Ukraine in Chicago, який проголосив листопад місяцем пам‘яті про український Голодомор-геноцид в Україні.

В останню суботу листопада, в День пам’яті жертв Голодомору, українці по всій країні та за кордоном запалюватимуть свічки пам’яті о 16:00 на підвіконнях своїх домівок у знак вшанування і вияв скорботи за замореними від голоду українців і українок. 

Як «Гречка» повідомляла раніше, історики Кіровоградщини надрукують книгу про історію спротиву під час Голодомору 1932-1933 років, про передумови виникнення Голодомору та безпосередньо в чому полягав супротив.  Книгу планують надрукувати за гроші обласного бюджету.

Нагадаємо про спогади Ніни Слущенко з села Рівне Новоукраїнського району. Вона 1928 року народження і пам’ятає Голодомор.Та спогади Тетяни Кротової 1928 року народження із села Шевченкове, яка в свої неповні п’ять років вона пізнала всі жахи Голодомору. На власні очі бачила розкуркулення односельців, харчувалася немеленими зернами пшениці, боячись, що хтось її викриє.