Депортація дітей як один із найтяжчих злочинів війни: механізми, масштаби, відповідальність

Росіяни поспішали вивезти дітей. Вони діяли за відпрацьованою схемою: офіційні накази, медперсонал, транспорт — усе виглядало «організовано». Але вже за адміністративною межею Херсонщини дітей передали під контроль російських структур. За інформацією Міністерства з питань реінтеграції станом на минулий рік, частину з них розмістили у московських закладах, семеро з часом повернули в Україну. Відомо, що одна дитина померла.

Нині на лаві підсудних за пособництво агресору зокрема й у переміщенні цих дітей — Інеса Чамлай. На той момент вона обіймала посаду заступниці директора з в окупаційному управлінні охорони здоров’я. За даними слідства, саме вона надала медичний транспорт для вивезення малюків.  

Обвинувачена на лаві підсудних. Фото: Поліція Херсонської області 

Зраз вона перебуває під вартою. З березня 2024 року її справу розглядає Херсонський міський суд. Захист підсудної наполягає на невинуватості. У разі доведення провини, їй загрожує до 12 років ув’язнення. 

Натомість строк в 11 років позбавлення волі отримав Микола Джиганський, херсонський підприємець-перевізник. У січні Херсонський суд визнав його винним у пособництві росіянам. Як ідеться у вироку, після окупації міста його транспортне підприємство працювало з дозволу росіян та за їхніми законами. Один зі свідків у справі підтвердив, що автобусами підприємця вивозили дітей до анексованого Криму. 

Підсудний провину не визнав. Доводив, що діяв під примусом, адже йому погрожували, що відберуть підприємство. Втім суд відхилив цей аргумент як недоведений. 

Нині його захист оскаржує рішення. Адвокат вказує на те, що 71-річний чоловік має вікові хвороби, є ліквідатором аварії на ЧАЕС, утримує родину. В очікуванні апеляційного розгляду він перебуває у слідчому ізоляторі — з моменту затримання майже три роки. 

Ці приклади — одні з багатьох, що свідчать про системну політику Росії з депортації дітей. У цьому тексті розповідаємо, якими способами росіяни організовують депортацію дітей, яка за це передбачена відповідальність і що відомо про судові процеси щодо організаторів і пособників вивезення дітей. 

Механізм депортації

Процес депортації дітей складається з кількох повторюваних сценаріїв. Зокрема: примус, тиск, контроль військових, відсутність вибору в родин. 

Фонд «Save Ukraine» — неурядова організація, що займається рятувальними місіями з повернення переміщених дітей. Керівниця юридичного департаменту фонду Мирослава Харченко розповідає, що у Херсонській області усе починалося зі штучно створеної гуманітарної кризи. Окупанти блокували допомогу з підконтрольної Україні території. У такій ситуації пропозиція «відправити дітей у табір» виглядала як єдиний вихід, хоча в реальності це була схема масового вивезення.

Мирослава Харченко. Фото: скриншот з трансляції Media Center Ukraine на youtube

— Оголошення про поїздки робили на батьківських зборах або обдзвонюючи родини. Відмовитися від таких «пропозицій» було небезпечно. Тих, хто не погоджувався, вважали нелояльними до окупаційної влади, що могло загрожувати всій родині, — розповідає Мирослава Харченко. 

За словами Мирослави Харченко, не рідко людьми маніпулювали. Спершу до Криму відправляли дітей чиї батьки погоджувалися співпрацювати з росіянами як колаборанти. Коли ж вони поверталися, це було як «заохочення» для інших. 

— Після цього діти самі починали просити батьків дозволити поїздку, бо бачили, що хтось уже був у Криму, — пригадує представниця Фонду. 

Згода батьків мала бути письмовою, але часто ці документи підробляли. 

— Дитині могли сказати: принеси копію паспорта і підпиши замість мами, — каже Харченко.

Саме на ці папери тепер посилається Росія, виправдовуючи вивезення дітей. 

— Вони зараз махають цими «згодами», як червоною ганчіркою, мовляв, батьки самі дозволили. Але це юридично нікчемні документи, — пояснює Харченко.

Вона нагадує, що справжня згода має обмежений строк і чітко визначене місце перебування дитини. 

— Наприклад, давали дозвіл на двотижневе перебування в таборі «Лучистий», а діти по пів року залишались у Криму й переміщались з табору в табір. Це повністю нівелює юридичну силу такого документа, — каже Харченко.

Ще одна вимога — можливість відкликати згоду будь-коли. Українські батьки такої змоги не мали: їм просто не відповідали, коли дітей уже вивезли.

Мирослава Харченко пригадує, що діти розповідали, що їхні «поїздки» відбувалися під військовим конвоєм. У таборах їх чекали вже підготовлені місця, а місцевим заздалегідь повідомили, що ці діти залишаться надовго. Тобто відпочатку йшлося про переміщення, а не короткотривале «оздоровлення». 

Подібні випадки характерні й для Харківщини. Звідти дітей вивозили до Анапи. Потім переміщували в глиб Росії. 

На Донеччині за кілька днів до 24 лютого 2022 року вивезли кілька дитячих інтернатів. Це була пряма демонстрація наміру інтегрувати українських дітей у систему РФ.

Переміщені з Донеччини діти у Росії. Фото: скриншот з Youtube Офісу Генпрокурора

Адвокатка Євгенія Капалкіна описує ще один тип незаконного переміщення дітей — через фільтрацію. Її клієнт з трьома дітьми намагався виїхати з Маріуполя. На блокпості чоловіка затримали й відправили в тюрму-катівню в Оленівці. Дітей помістили в медичний заклад. 

— А у день, коли чоловіка випустили, окупаційна адміністрація розпорядилася відправити дітей до Московської області нібито на оздоровлення, — розповідає адвокатка. — Дітям повідомляли, що якщо родичів «не знайдуть», їх передадуть у дитячий будинок або російські родини. Але батько зібрав усі документи й поїхав до Росії. Йому вдалося забрати дітей. 

Масштаб злочину

За даними Департаменту захисту інтересів дітей та протидії домашньому насильству Офісу Генерального прокурора, станом на 11 листопада 2025 року задокументовано факти незаконного переміщення або депортації 19 546 українських дітей.

Верифікація інформації триває — багато дітей досі перебувають на тимчасово окупованих територіях або в глибоких регіонах Російської Федерації.

Мирослава Харченко з фонду «Save Ukraine» зазначає, що за роки повномасштабної війни організації вдалося повернути 1024 дітей, серед яких близько 200 сиріт. 

— Ми повернули дітей із Криму, Краснодарського краю, Ростовської області, — розповідає Харченко. — Близько 80 з них уже повнолітні, але під час окупації вони були неповнолітніми, тому теж вважаються потерпілими від воєнного злочину.

Один із найскладніших випадків — порятунок хлопчика з Олешківського інтернату. Його бабуся мала всі документи, але окупаційна влада вимагала тест ДНК, а потім заявила, що не може «віддати російську дитину іноземці». За кілька місяців дитині примусово оформили російське громадянство.

— Їй пропонували оформити опіку, але лише через отримання російського паспорта і працевлаштування у Росії. Це була пастка, щоб не випустити дитину. Та ми все одно її відвоювали, — розповідає Харченко.

За її словами, представники Save Ukraine супроводжують родини на всіх етапах: допомагають готувати документи, координують виїзд, залишаються на зв’язку під час поїздки, іноді навіть дистанційно ведуть через кордони, підказуючи, як уникнути небезпеки.

Правовий вимір  

Міжнародне гуманітарне право забороняє переміщення людей з окупованих територій, зокрема дітей. Водночас діти мають ще вищий рівень захисту, адже їхня депортація означає розрив із родиною, втратою культурної ідентичності та психологічними наслідками.

Андрій Яковлєв, адвокат й експерт «Медійної ініціативи за права людини» з міжнародного гуманітарного права розповідає, що переміщення дітей може кваліфікуватися одразу за кількома статтями міжнародного кримінального права. 

Андрій Яковлєв. Фото з Facebook

В Україні це здебільшого воєнний злочин — порушення законів і звичаїв війни, що передбачає незаконну депортацію чи переміщення дітей. Після останніх змін до статті 438 ККУ також додали формулювання про «невиправдану затримку репатріації дитини» та «вербування або використання дитини для участі в збройному конфлікті».

Втім, у ширшому контексті такі дії можуть утворювати злочин проти людяності, коли депортація стає частиною масштабної політики асиміляції або примусової русифікації.

— Якщо дітей вивозять системно і під це створюють політичну основу — укази, програми, офіційні заяви — це вже не просто воєнний злочин. Це злочин проти людяності, а можливо, й елемент геноцидальної політики, — зазначає Яковлєв.

Про те, що такі дії Росії мають ознаки злочину проти людяності, а за масштабом і наслідками — навіть геноцидального наміру говорить і Катерина Рашевська, юристка «Регіонального центру прав людини», співавторка 4 подань до Міжнародного кримінального суду щодо злочинів проти українських дітей, вчинених росіянами.

Катерина Рашевська. Фото з Facebook

За її підрахунками, якщо 19 546 депортованих українських дітей не повернуться, демографічні втрати через одне-два покоління можуть сягнути до 700 000 осіб. 

— Ми вже втратили дітей, але можемо втратити і їхніх дітей. Це — тиха демографічна катастрофа, — наголошує вона.

Катерина Рашевська наголошує, що російська пропаганда адаптується під міжнародні розслідування та використовує міжнародне право вибірково — лише тоді, коли це може допомогти уникнути відповідальності.

— В окупації Росія не визнає дії міжнародного гуманітарного права, бо вважає ці території своїми. Але коли мова йде про депортацію дітей, вона раптом починає цитувати Женевські конвенції й посилатися на норми евакуації цивільного населення. Це виглядає як юридичний біполярний розлад, — каже Рашевська.

За її словами, Кремль намагається легітимізувати вивезення українських дітей, перекручуючи зміст гуманітарного права. Вони представляють примусове переміщення як «евакуацію заради безпеки» та спотворюють поняття «найкращих інтересів дитини». У своїй риториці російські посадовці на кшталт Марії Львової-Бєлової навіть посилаються на «бажання» самих дітей залишитися.

— Коли росіяни кажуть: «Дитина сама захотіла», — це класичне перекладання відповідальності. Згода, отримана під примусом або в умовах гуманітарної катастрофи, не має юридичного значення. Це не евакуація, це депортація, — пояснює юристка.

Відповідальність

В Офісі Генпрокурора нам повідомили, що за результатами документування та розслідування випадків незаконного переміщення та депортації дітей з окупованих територій Херсонської та Донецької областей станом на листопад повідомили про підозру 17 людям. 

Серед них — п’ятеро громадян Російської Федерації, зокрема двоє депутатів Державної думи, один із яких є довіреним лідера партії «Справедлива Росія», а також дружина цього лідера і кілька військовослужбовців збройних сил РФ. Решта — 12 колаборантів з-поміж місцевих представників окупаційної влади.

До суду вже направили обвинувальні акти стосовно десяти людей: чотирьох громадян РФ і шістьох колаборантів. 

— Розслідування ускладнюють об’єктивні обставини: більшість дітей, їхніх батьків і свідків досі перебувають на тимчасово окупованих територіях, що робить неможливим їхню особисту участь у слідчих діях. Крім того, провадження мають багато епізодів. Кожен з них потребує окремого документування та встановлення кола причетних, — відповіли в ОГП. 

За словами юристки Катерини Рашевської, розслідування злочинів проти дітей координує ювенальний департамент Офісу Генерального прокурора. Служба безпеки України займається епізодами депортацій і примусових переміщень, а Нацполіція — випадками мілітаризації та вербування неповнолітніх.

Водночас вона звертає увагу, що відповідальність має бути співмірною масштабам злочину.

— Парадокс у тому, що за нашим законодавством за воєнний злочин максимальна санкція — до 10 років, а за колаборацію — до 15. Тобто російський воєнний злочинець може отримати менше, ніж український пособник. Це треба змінювати, — зазначає юристка.

Вивезення дітей з Новопетрівської спеціальної школи Миколаївської області. Фото ОГП

Паралельно триває міжнародний трек. Україна співпрацює з Міжнародним кримінальним судом, а також подає окремі кейси до Комітету ООН з прав людини. Серед них, за словами Катерини Рашевської, справа родини з Маріуполя, яку росіяни примусово вивезли до Таганрога, попри погоджений гуманітарний коридор у напрямку підконтрольної Україні території.

За словами Мирослави Харченко з «Save Ukraine», після кожного повернення дітей фонд передає зібрану інформацію правоохоронним органам.

— Коли бачимо ознаки депортації чи примусового переміщення, спілкуємося з СБУ та прокуратурою. Діти проходять опитування — частину проваджень відкрито саме завдяки їхнім свідченням, — каже Харченко.

Серед таких кейсів — справа керівниці Херсонського ліцею №1 та її чоловіка, які допомагали окупантам організовувати вивезення дітей.

Також до суду вже передали справу Дениса Пушиліна, ватажка «ДНР». Як повідомили в Офісі Генпрокурора, Пушилін, а також його радниця з прав дітей і директорка «державної служби з прав сім’ї та дітей» псевдореспубліки звинувачені у воєнному злочині. 

За даними слідства, у травні 2022 року обвинувачений підписав «постанову» про відправку дітей нібито на оздоровлення в пансіонат «Поляни» у Підмосков’ї, що входить до структури управління справами президента РФ. Нині ця справа на розгляді у Центральному районному суді Дніпра. Її слухають за процедурою in absentia, адже підсудні знаходяться на непідконтрольній Україні території. 

У заочному режимі в Шевченківському районному суді Києва також слухається справа депутатки держдуми РФ від «Справедливої Росії» Яни Лантратової й дружини глави цієї партії Інни Варламової. За даними обвинувачення, під час тимчасової окупації Херсона вони примусово вивезли до Москви двох неповнолітніх вихованців Будинку дитини. 

Цей же суд розглядає справу Георгія Тамбовцева, окупаційного заступника «міністра» окупаційного Міністерства молодіжної політики в Херсонській області. Його та ще двох пособників звинувачують у депортації сиріт із Новопетрівської спеціальної школи Миколаївської області у 2022 році. 

Найімовірніше, більшість судових процесів щодо росіян будуть в заочному режимі. Як пояснює Андрій Яковлєв, попри це, такі судові розгляди потрібні. Головна їхня мета — збереження доказів. Адже, якщо чекати завершення війни, є ризик, що багато важливих свідчень і матеріалів буде втрачено.

— Ми не знаємо, коли закінчиться війна. За кілька років свідки можуть загинути, виїхати, міста — зруйнувати. Тоді докази просто пропадуть. Європейський суд це називає «псуванням доказів». Тому зараз важливо фіксувати злочини через судові процедури, навіть заочні, — пояснює експерт. 

Такі вироки мають значення і для потерпілих: вони не лише юридично фіксують факт злочину, а й можуть стати підставою для подання заяви про відшкодування через Міжнародний реєстр збитків, завданих агресією Росії проти України. 

Опитані вище експерти пояснюють, що справи, які стосуються конкретних виконавців на місцях, передаються до українських судів. Епізоди, у яких фігурують російські високопосадовці, можуть стати частиною розслідування Міжнародного кримінального суду. Потерпілих ймовірно теж залучатимуть у справах МКС. 

Анастасія Зубова 

Цей журналістський матеріал створено в рамках проєкту «Важлива інформація для місцевих громад в Україні», реалізованого Fondation Hirondelle та IRMI за підтримки Swiss Solidarity. Висловлені думки належать винятково автору.