Гортензії пам’яті Володимира: історія художника-декоратора “Памфіру”, який віддав життя за країну

Його кохана Олена Білецька розповіла «Гречці» про те, яким був Володимир, про що він мріяв та чому на його честь у Кропивницькому планують висадити гортензії.

 Художник з позивним Кара

Олена Білецька і Володимир Чорний познайомилися і закохалися п’ять років тому у Києві. Пара підтримувала одне одного у роботі, завжди проводили вільний час разом, планували майбутні мандрівки. Володимир хотів якось привезти кохану у рідний Кропивницький, де він виріс, захопився мистецтвом, де робив перші кроки як художник.

Досі у фонді Музею мистецтв зберігається одна з його графічних картин «Обличчя Чорнобиля».

Олена з Володимиром подорожували разом: і за кордоном, і у по Україні.

«Одна з перших наших спільних мандрівок – на Азорські острови. там ми серед іншого побачили кущі гортензій, які були посаджені вздовж доріг. Ці гортензії дуже вразили Володимира: він постійно про них згадував», – поділилася Олена.

Володимир мріяв знайти час, який забирала робота, та знову займатися малюванням та гравюрами.

Та всі плани знищило повномасштабне вторгнення росії. У перший же день повномасштабної війни Володимир твердо вирішив, що стане на захист країни – і, як було у його характері, не відступив, поки не добився свого.

«У перші ж дні він пішов у центр комплектування, але йому сказали, що не можуть знайти його документи і відправили додому. Але ж це Вова: він тричі приходив, допоки не добився, щоб його зарахували до бригади», – згадує Олена.

У війську Володимир отримав позивний Кара, що перекладається з тюркської як «чорний». В армії Володимир завоював собі авторитет і повагу за тверде плече та сміливість. Показовим був один випадок, коли його підрозділу довелося відступати з позиції. Під шаленим обстрілом захисники і захисниці пробиралися через рівчаки і канали. Зупинятися було смертельно небезпечно, тож всі бігли швидко. Та одного побратима поранило – і він впав у воду. Володимир Чорний це помітив та попри небезпеку, повернувся за ним. Він зміг витягти побратима з води разом з його зброєю та винести з-під обстрілу.

На посаді головного сержанта  він виконував і командирські обовʼязки. Його бригада захищала Марʼїнку, звільняла Лиман, тримали лінію оборони на напрямку «Сватово-Кремінна».

Своїй коханій Володимир зізнавався, що війна змінює пріоритети, і у нього також. Він мріяв, що після війни повернеться додому і буде займатися насамперед тим, що йому найбільше приносить задоволення, а не тим, що насамперед приносить заробіток.

«Він так і казав: після війни закину хоч на деякий час все і буду малювати. І про подорожі він мріяв – хотів побачити весь цей неймовірний світ», – поділилася Олена.

Робота над картинами і фільмами

До повномасштабного вторгнення Володимир Чорний створював картини у стилі графіки, гравюри.

«З часом я зрозуміла, що його робота не тільки цікава, але й виснажлива: вони могли по три доби поспіль працювати на знімальному майданчику. Як група художників, вони приходили чи не першими, щоб підготувати сцени, а йшли чи не останніми.Та мене завжди захоплювало, як він з підручних матеріалів вмів створити декорації», – пригадує Олена.

Перші виставки його робіт були у 2006 році, і після продовжувалися – у Києві, на Рівненщині, у Івано-Франківську, у Кропивницькому. Він брав участь у всеукраїнському проєкті «ArtТериторія», у пленері «Кіровоградщина очима художників», долучався до всеукраїнських та міжнародних мистецьких акцій та конкурсів.

«Він був людиною енциклопедичних знань з історії, мистецтва. Він використовував метафоричність у своїх роботах, вкладав багатошаровість сенсів. Він створював роботи не просто для споглядання, а для “подумати”», – поділилася Олена Білецька.

Володимир закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури у Києві, після чого захопився кінематографом. Він працював художником-декоратором у десятках українських фільмів, серед яких «Памфір», «Залізні метелики», «Наші котики», «Віддана» та інші.

Як розповіла «Гречці» Олена Білецька, Володимир завжди прагнув досягти найкращого результату у роботі.

«Його любили режисери, адже він вмів і побачити, яким кадр має бути, і облаштувати його саме так, як уявив. В нього було рідкісне поєднання таланту і працьовитості», – зазначила вона.

Та робота художника-декоратора займає багато часу і сил. наприклад, потрібно виставити сцену, а кольори стін не пасують – то він з командою їх перефарбовує. Або створити туман для кадру у сонячний день. 

Бували і казуси на знімальному майданчику.

«У фільмі “Залізні метелики” є кадр, в якому посеред поля лежить турбіна літака і прокручується. Турбіну зробили, але як зробити, щоб вона крутилася? От як передивлятиметесь фільм, то знайте: це Володимир там всередині турбіни її крутить. З нього потім ще жартували, що він величезна білка в колесі», – розповіла Олена.  

Крім фільмів, Володимир Чорний працював над кліпами для музичних груп Океан Ельзи, Drezden, «Соня Кей», «ТНМК» та інших. Також він був художником-постановником для інших проєктів, працював над рекламними роликами для міжнародних компаній. Зокрема, компанії Apple, зйомки реклами якої відбулися у Києві.

Звісно, справа його життя – це візуальне мистецтво, яке важко було поєднати з військовою буденністю під час повномасштабної війни. Коли він доєднався до лав Сил Оборони, то малювати у нього не було можливості. Тож він повернув бажання творити у нове для себе русло – він писав оповідки з фронту.

«Він писав мені, своїм мамі та сестрі, друзям. Це короткі тексти, але глибокі. Часом з гіркою іронією, часом з важкими роздумами. Він писав їх у себе прямо на телефоні і відправляв їх нам повідомленнями», – розповіла Олена

«Розвій мій попіл над Азорськими островами»

Жахлива звістка про загибель Володимира Чорного під час бою з російськими окупантами на Луганщині надійшла з фронту 9 травня 2023 року. В той день Олена Білецька написала на своїй сторінці у Facebook:

«Моє серце вирвали… Я кричала, не вірила, та це нічого не змінило – ти загинув. Я не могла повірити, як така чудова Суперлюдина може загинути? Діставай, будь ласочка одне із своїх 9-ти життів, вставай! Я досі кидаюся до телефону із слабкою надією, що побачу твій зелений кружечок в месенджері. 

Кохаю тебе безмежно рідний. Вклоняюся твоїй звитязі і жертві своїм життям. Дякую за те, що жива. Вдячна за те, що боронив нас, боронив Україну. Не вірю, що тебе нема…».

Володимиру Чорному указом Президента України присвоєно орден «За заслуги» ІІІ ступеня посмертно. Поховали полеглого захисника у його рідному Кропивницькому.

Олена зізнається, що довго не могла оговтатися після загибелі Володимира. Та багато в чому їй допомагають родина Володимира, спільні друзі.

«Мене неймовірно підтримали рідні Вовчика: його мама, Людмила Іванівна, яка у Кропивницькому зараз, його сестра Олена, племінники Стас і Маргарита. Мій брат Юра у найважчі дні був поруч – у такі періоди важливо не залишатися самою. Друзі, які не боялися мого горя і не відвертались. Вся ця підтримка – навіть виразити не можу, наскільки вона цінна для мене», – поділилася Олена.

І рідні Володимира Чорного, і друзі підтримали Олену у її прагненні зберегти пам’ять про Володимира, розповісти про нього іншим, показати його талант. Вони разом створили виставку, де зібрані його графічні картини, гравюри у стилі офорт та лінорит, фотографії зі знімальних майданчиків, де він працював.  Окреме місце у виставці займають тексти його оповідок з фронту, які зібрали у збірку «Кара мовчить». 

Перша виставка пам’яті Володимира Чорного еспозиціонувалася у його альма-матер – НАОМА у Києві. Відвідувачі могли не тільки поглянути і перечитати роботи митця, а й послухати, яким він був від його коханої, від його рідних та друзів. 

«Я художниця, та афішу, яку я зазвичай малювала за день, для виставки я малювала більше тижня. Це важко для мене емоційно. Я боялася, що не витримаю, що не зможу. Та вже на виставці я відчула, що люди охоче слухають про Володимира, що вражаються його роботами, розуміють, що він у них вклав. Це наповнило мене силами», – поділилася Олена. 

Виставка виявилася справді вражаючою – і її почали запрошувати провести й інші заклади Києва. Ця виставка пам’яті Володимира Чорного буде і у його рідному місті. Олена з його рідними вирішили, що відкриють її у Кропивницькому на день народження Володимира – 27 березня 2024 року у Музеї мистецтв.

Також родина полеглого захисника запропонувала на честь Володимира висадити у місцевому парку у Кропивницькому гортензії.

«На пропозицію у парку із радістю відгукнулися. Звісно, рішення узгодять із флористами, чи взагалі гортензії зможуть прижитися у цій місцевості. Але це було б так символічно – гортензії у його рідному місті», – пояснила Олена.

Ще за життя Володимир якось казав Олені, що якщо буде можливість кремувати його – то він хотів би, щоб його попіл розвіяли над Азорськими островами та іншими місцями, де вони подорожували і які його вразили. Зробити це саме так було неможливим, та Олена хоче іншим шляхом виконати прохання. Вона разом з друзями Володимира хочуть повезти виставку його пам’яті за кордон. 

«На Азорських островах, на Шрі-Ланці – я розповідатиму, якою неймовірною людиною був Володимир і скільки чудового він зробив і створив. І скільки би ще міг зробити, якби не війна», – додала Олена Білецька.