“Хочу бути потрібним”: історія ветерана, який до останнього хотів повернутися на фронт

Усього в житті досягав сам

Олександр Рибалко родом із Черкащини. Переїхав до Кропивницького у 2003 році після строкової служби, оскільки тут в педагогічному університеті навчалася його кохана Юлія.

У коментарі “Гречці” жінка розповіла, що він був дуже цілеспрямованим. Переїхавши у Кропивницький, також пішов навчатися. Побралися, придбали частину будинку, народили доньку.

“Донька народилася із хворобою серця. Довелося робити операції. І зараз наша дівчинка може жити звичайне життя, яке не відрізняється від інших”, – підкреслила пані Юлія.

Олександр завжди досягав усього сам. До повномасштабного вторгнення він працював у сфері будівництва, любив свою роботу, виконував її сумлінно. Окрім того, захоплювався риболовлею.

“У нас прізвище Рибалко, але у його випадку це не лише прізвище, а й захоплення всього життя. Де він тільки не бував – у багатьох селах Черкащини та Кіровоградщини рибалив. І навіть, коли ми подорожували за кордон, то його рибальське спорядження теж було з нами. Найбільший захват у нього викликала риболовля у Фінляндії та Швеції, говорив, що це ні з чим не порівняти”, – згадує дружина Олександра.

Також Олександр обожнював музику, особливо рок. Слухав музику всюди: вмикав вдома, у машині під час поїздок, і на фронті під час служби.

“Я хочу бути потрібним, я хочу служити!”

Коли почалося повномасштабне вторгнення чоловік наступного ж дня пішов до військкомату (ред. – територіальний центр комплектування і соціального забезпечення). А 27 лютого його вже відправили на Донеччину. Служив в артилерії 56-ї бригади.

“Дуже переймався за країну. Віддано ніс службу. Дуже потоваришував із побратимами”, – зауважує пані Юлія.

Першого серпня 2022 року Олександр отримав травму коліна під час виконання бойового завдання. Після цього три місяці проходив лікування і реабілітацію в госпіталях у різних містах. Вже у листопаді знову повернувся на фронт.

“Він ще мав погане самопочуття, тому на бойові завдання його не відправляли. Хоча він дуже того хотів”, – згадує дружина ветерана.

Від 31 березня 2023 року Олександра перевели до піхоти 56-ї бригади 21-го батальйону. 

Пані Юлія відчула, що чоловік вже дуже виснажений: на той час довелося пережити втрату найближчих побратимів. 

Жінка почала його вмовляти повернутися додому, адже він мав на це право по закону – донька, яка ще на той час була неповнолітня, має інвалідність.

“Я вмовляла його. Говорила, що можу всі документи оформити. Він не погоджувався, а тоді сказав – якщо зробиш, то зробиш, але я хочу бути потрібним, я хочу служити”, – пояснює дружина Олександра.

Дуже сумував за службою

У квітні 2023 чоловіка звільнили “в запас” за сімейними обставинами.

Вдома, зі слів дружини, чоловік дуже сумував за службою. Замкнувся і не бажав спілкуватися з оточуючими.  Постійно поривався повернутися, погано  спав ночами, постійно був тривожним.

“Ми його просили піти в лікарню, але він все відмовлявся. Дуже чекав на отримання посвідчення учасника бойових дій. Здавалося, що це для нього було б полегшенням – розуміння, що цим документом визнають, що він своєю службою таки приніс щось державі. Для нього це було важливо”, – зауважує жінка.

Присвоєння статусу та посвідчення затяглося на місяці. Олександр так і не встиг його отримати в руки. Про те, що воно вже готове, дружина дізналася у день поховання чоловіка.

Серце Олександра зупинилося 22 січня 2024 року. Пані Юлія говорить, що він заснув і більше не прокинувся. У висновку судмедекспертизи причиною смерті вказали  ішемічну хворобу серця.

Воїн 14 місяців був на захисті держави. Дружина ветерана говорить, що у кропивницькому ТЦК пропонували провести поховання із військовими почестями на Алеї слави. Проте вона вирішила відвезти його на батьківщину.

“Нас у Кропивницькому було лише двоє. Нікого із рідних тут немає. Тому я вирішила, щоб вічний спокій він отримав там, де є його мама, де родичі, де зростав”, – каже пані Юлія.

Поховали 41-річного ветерана Олександра Рибалка у рідному місті Камʼянка Черкаської області. Церемонія прощання відбулася 24 січня. Жителі Кам’янської громади провели в останню путь захисника, приклонивши коліна на знак пошани.