Історія 11-річного Єгора, якому довелось повоювати за життя під час війни

10:40, 14 Квітня, 2024

Рік і неповний місяць — саме стільки прожив без війни кропивничанин Єгор Зайцев. І таких дітей, як він, в Україні ціле покоління.

Цей текст до 10 річниці АТО ми підготували в рамках спільного проєкту з регіональними редакціями інших регіонів. Разом з колегами з різних куточків країни ми поговорили з дітьми-ровесниками війни та їхніми батьками, щоб побачити це покоління глибше. Посилання на тексти наших друзів шукайте внизу.

Перший день народження вже з війною

“Війна — це частина мого життя, яку я не просив. В дитинстві своє життя я уявляв інакше. Я маю батьків, сестру, собаку і те, чого може немає в моїх однолітків. Я вдячний за своє життя, що воно в мене є. І вдячний воїнам України, що вони борються за мирне небо над Україною”, — каже 11-річний Єгор. 

Він зараз у тому чарівному віці, коли не минула дитяча безпосередність і телефонуючи мамі на роботу він гукає в трубку: “Передавай привіт своїм дівчатам”, а всі ми, колеги, заливаємось сміхом і передаємо привіти йому. Водночас його роздуми дуже недитячі.

Подій Євромайдану Ірина Зайцева, мама Єгора, майже не пам’ятає. Вона з чоловіком і двома малими дітьми жили разом з батьками у невеликій хаті.

“Цікавий досвід, який не хочеться повторювати”, — сміється вона.

Будні минали у мамських клопотах.

На той час Костянтин, її чоловік, займався промисловим альпінізмом — брався за ті висотні роботи, де більшість відмовлялись. Наприклад, робив деякі роботи під час реконструкції кропивницького театру.

Він завжди мріяв про військо, здобув спеціальність інженера з авіаційно-рятувальних робіт. Закінчив Льотну академію, пройшовши курс із медицини катастроф та закінчивши військову кафедру, йому, однак, не знайшлось місця ні як рятувальнику, ні у місцевій військовій частині. Проте його записали резервістом. Навесні 2014 його викликали й запропонували службу на контракті – він без вагань погодився. Як резервіст він отримав спеціалізацію зв’язківця, тож мусив самотужки вивчити нюанси справи.

Десь пів року у частині був казармовий стан — хоч і знаходились у місті, ходити додому не могли.

“Його відпустили максимум на півтори години 17 березня 2014 року, коли малому виповнився рік”, — згадує Іра.

Згодом, чоловіка із побратимами відправили на Донеччину. Зв’язку з родиною міг не мати тижнями.

“Забезпечення тоді та зараз – це просто небо і земля. Тоді не було нічого. Черевики якісь 90-х років виробництва. Форма неякісна та і в частині не було жодних умов, — згадує Іра як купувала чоловіку на службу лижну куртку, аби не промокала.

“Чоловік тоді був небагатослівний. Можливо, не до кінця усвідомлював, що його чекає і на що взагалі розраховувати, адже не було бойового досвіду та і до кінця ніхто не розумів, з чим доведеться зіштовхнутися”.

І поки старша донька Вероніка чекала на тата, Єгор між приїздами додому батька встигав забути та навіть лякатись бородатого дядька, який приїздив і ліз обійматись.

Єгор міряє татів військовий рюкзак

Тоді у Кропивницькому, як і по всій країні, почав зароджуватись волонтерський рух. Іра, коли могла, з Єгором у візку, приєднувалась до акцій.

“Звичайно, я не була надто активною волонтеркою. Сама розумієш, мала дитина”, – згадує вона.

Війна з хворобою

Коли питаєш Єгора, що він пам’ятає про себе маленького, які його перші спогади, то він каже про дитсадок і лікарняні стіни.

У лютому 2016 року у Єгора почав боліти животик. Спершу Іра думала, що це звичайні дитячі прикрощі — може з’їв щось не те. 

Поступово животик збільшувався, ночами малюк плакав. І коли дитина сильно пітніла і була знесилена, вона почала бити на сполох, повела на УЗД, до якого був запис в поліклініці на місяць вперед. Там фахівчиня сказала, що такого ще не бачила і по ознаках схоже, що з печінкою щось не те. Натомість в дитячій обласній лікарні, куди направили та провели додаткове обстеження виявили пухлину і діагностували четверту стадію онкозахворювання (Лімфома Беркітта).

“Хімію нам почали крапати з 16 на 17 березня. 17 березня Єгору виповнилось три роки”, — каже Іра.

На той час, коли сину поставили діагноз, Костя якраз був у Кропивницькому. І хоча рвався в зону бойових дій, командування було проти.

“Знаходили та ставили задачі по місцю, але в АТО не відправляли. Мовляв, у тебе сімейні проблеми, будь тут”, — згадує Іра і не уявляє, як би справлялась без чоловіка. Адже були випадки, коли доводилось мчати за ліками в Київ, адже переривати лікування не можна було, а ліки були потрібні вже на наступний день.

“Я часто питав мами, що зі мною і як довго мені ще лежати. Пам’ятаю, як медсестра казала, що додому відпустять тоді, як літатимуть білі мухи (сніг тобто)”, — каже Єгор.

Єгор проходить лікування у гематологічному відділенні

Онкологію вдалось побороти за пів року хіміотерапії, але “гастролі по лікарнях” продовжились. Тепер дитина проходила реабілітацію у Києві і лікувала гепатит, який виявили під час попереднього лікування. З трьох до шести років, коли прийшла пора йти в школу, він дуже мало ходив і мав проблеми з ногами.

“У відділенні гематології, де я лікувався, була дитяча ігрова кімната. У проміжках, коли не було крапельниць, там діти могли гратись в різні настільні ігри та головоломки. Пам’ятаю, як із Глібом, що був по сусідству, ми збирали пазли й конструктор. Пам’ятаю, як сусідам по палаті приносили яскраві повітряні кульки, я такі ж просив купити і мені. Згадую, як ми лікувались в Києві, часто гуляли містом, на Хрещатику мама купила мені сопілочку і вишиванку, я тоді вчився грати. Пам’ятаю, як я просився в кіно на мультик “Тачки”, але заснув, такий був втомлений і знесилений”, — згадує Єгор про те, які розваги були коли він лікувався.

Ракети у небі над Кропивницьким

Фактично, живучи в мирному до 2022 року Кропивницькому війну Єгор усвідомив саме тоді — у всім років. 

“Війна для мене — це сигнали повітряної тривоги, через які під час навчання ми змушені спускатись в укриття. Разом з однокласниками ми там просто чекаємо, коли то все скінчиться, іноді робимо уроки. Це звуки вибухів, які доводилося чути. Війна — це зброя, це військова техніка, танки, літаки і загроза для нашої країни. Війна — це новини, в яких мова йде про повітряні тривоги і де були прильоти”, — каже Єгор. 

Коли наближався 2022 рік, і з кожного чайника лунали застереження про те, що росія готує напад, Костя теж це усвідомлював. Не вірив, що бойові навчання біля кордону просто так, говорив, що треба готуватись, адже цього разу все буде значно масштабніше ніж у 2014 році. Проте водночас не хотів вірити у це. 

“Коли заговорили про те, що треба збирати тривожні рюкзаки, це робила я”, — каже Іра.

Напередодні 24 лютого Іра готувала салати – готувалась до Дня народження чоловіка. 

“І от такий подарунок. П’ята ранку, відкривається навстіж балкон, бо він почув навколо гул літаків”, – згадує вона.

Чоловіка одразу викликали в частину. Цього разу Іра з дітьми залишилась одна вже у власній квартирі і знову не знала, куди відправиться чоловік.

“Діти були налякані, не знали що робити. Ми довго сиділи на ліжку і просто мовчки дивилися в телевізор. Що тоді казали по той бік екрана — на фоні стресу згадати важко. Діти питали, що робити, не знали куди себе подіти. Ми частіше стали обійматись, спали втрьох на ліжку з собакою, яка нас заспокоювала”, — згадує Іра.

Єгор із сестрою Веронікою

Вже в другій половині дня вона та інші батьки пішли у синову школу, яка неподалік від дому, обладнувати укриття. Зрештою, це найпростіше укриття — за кілька хвилин ходу від дому згодом захищало їх не раз вдень і вночі.

“Бігали в укриття вдень і вночі спершу. Хоча, чоловік казав, що нема чого бігати і так я тільки більше травмую дітей. Дуже боялись сирен. Пам’ятаю, ми з Веронікою, вигадували якісь вірші про паляницю і полуницю. Хоч щось, аби відволіктись”, — згадує Іра.

“Під час перших повітряних тривог ми всі дуже боялись. Як тільки чули тривогу, одразу бігли до школи в укриття. Тоді в нас була бабуся і ми вчотирьох із псом по сходах (ліфт вимикали) бігали з 9-го поверху і сусідам кричали, щоб теж спускались. Ми так швидко збирались, що навіть я не встиг переодягнутись. Як був у піжамі, так в піжамі і пішов, а було холодно. Пам’ятаю, брали з собою ковдри, щоб грітись, а потім там так їх і лишили”, — згадує Єгор.

З дому в укриття перестали бігати десь у квітні чи травні. У школах же діти продовжують спускатись в укриття щоразу як лунає сирена.

На той час брат Ірини був у Польщі і наполягав, аби вона з дітьми і мамою їхала туди. Чоловік сказав, щоб вирішувала сама. Вона вирішила залишитись.

“Виїду я з дітьми за кордон. Буду в безпеці. А як він? Хотілось бути поруч, навіть, якщо він на день-два зможе приїхати додому”, — пояснює, чому залишилась і не може згадати, коли після початку повномасштабного вторгнення побачила чоловіка знову.

***

“Україна переможе і стане незалежною, в нас населення почне зростати. Зараз багато військових і цивільних людей гине, а потім їх ніхто не буде вбивати і населення почне рости. Люди почнуть краще навчатися, бо їм не треба буде бігати постійно в укриття та пропускати свої уроки, тому люди нарешті зможуть нормально вчитись і нормально жити: почнуть радіти життю, всім навколо, знати, що все добре”, — каже Єгор, коли питаю, що буде, коли закінчиться війна.

Після перемоги Костя мріє вже про нову професію – гірського рятувальника десь в Карпатах або українському Криму, десь поблизу Бельбеку, де проходив військову кафедру. А Єгор мріє, що зможе краще вчитись, професійно займатись футболом, а також подорожувати Україною.

Єгор вчиться кататись на сноуборді

Фото з родинного архіву Зайцевих

Історію 10-річного Максима із Полтави читайте за цим посиланням: “Діти сучасної війни. Яким росте нове покоління українців”.

Історію однолітків війни, які живуть зараз в Ужгороді можна прочитати тут: “Війна тривалістю в життя: як живуть і про що мріють 10-річні ровесники війни”.

Історію 10-річного Івана із Бахмута, який зараз проживає у Чернігові знайдете тут: “Усе моє життя триває війна: історія 10-річного Івана Зуйкова”

Історію Каті, Захарія, Тимура, Артура та Варвари читайте тут: “Ровесники війни: як та чим живуть зараз діти, які не застали мирних часів в Україні”.

Останні новини по темі
Аномальне тепло внесло корективи: у Дендропарку активно квітнуть тюльпани і не тільки
У середмісті Кропивницького автівка врізалася у дерево: є постраждалі
Читайте також

Аджамська громада, що на Кіровоградщині, повідомила про загибель захисника Євгена Куропятника.

16:46, 18 Травня, 2024

Трьом полеглим воїнам із Кіровоградщини призначили державні нагороди. Протягом тижня із 13 до 17 травня відзнаки вручили їхнім родинам....

13:49, 18 Травня, 2024

Зелений борщ – це один з символів весни – такий смачний та приємно кисленький. Але його смаки також можуть бути різноманітними. Сьогодні пропонуємо вам ознайомитися із трь...

13:07, 18 Травня, 2024