Концепція «світлої пам’яті»: як Ірпінь формує політику меморіалізації після окупації

Романівський міст 

У перші тижні повномасштабного вторгнення Романівський міст став символом життя для мешканців Ірпеня, Бучі та навколишніх міст. Його підірвали українські військові, щоб зупинити просування російських колон на Київ. Водночас міст став дорогою порятунку. Люди залишали автомобілі, переходили річку під обстрілами, виносили поранених.

Сьогодні це місце збережене як тимчасовий меморіал. Тут проводять вшанування у дні річниць, сюди приїздять іноземні делегації та дослідники війни. Перед прірвою зруйнованого мосту встановили металеву конструкцію з QR-кодом. Вона веде на сайт про місця пам’яті початку російського вторгнення на Київщині. На табличці великими літерами викарбувано дату — 25 лютого 2022 року, день підриву мосту.

Романівський міст

Поруч уже працює нова дорога до Києва. Її від зруйнованого мосту відділяє шумозахисний екран. Так це місце можна побачити лише по запиту.

Керівниця відділу меморіалізації Ірпінської міськради Софія Мартинюк розповідає, що нинішній вигляд локації створила Київська обласна адміністрація. Та в міста — ширше бачення. Ірпінь планує перетворити цей простір на повноцінний меморіальний комплекс. До нього увійдуть міст, прилеглий парк, пішохідні доріжки та Романівський будинок культури, який стане культурно-туристичним центром.

— Ми хочемо працювати з усім простором одночасно. Це має бути не просто точка пам’яті, а живий квартал — місце, де пам’ять зберігається, але життя триває, — каже Софія Мартинюк.

Для цього планують оголосити відкритий архітектурний конкурс. До нього залучать архітекторів, екологів й інженерів. Їхнє завдання — знайти баланс між збереженням автентики, безпекою конструкцій й екосистемою річки. Та найголовніше — передати правильний наратив цього місця.

За словами Софії Мартинюк, у технічному завданні конкурсу мають бути закладені кілька ключових смислів. Передусім — людський вимір порятунку. Люди, які переходили річку, долали межу між небезпекою і відносною безпекою. Хтось ішов пішки з окупованих сіл, хтось вибирався під обстрілами. І коли люди сідали в евакуаційні автобуси, наставав момент «видиху» — коротке відчуття, що вдалося врятуватися.

Ще один важливий сенс — взаємодія. Тут сходилися військові, добровольці й волонтери. Тут координували оборону, передавали гуманітарну допомогу та тримали зв’язок із Києвом.

— Це місце зберігає непідробну атмосферу того часу і дає змогу перенестись у той період — відчути, що переживали люди, — додає Софія.

Меморіал на Романівському мосту

Архітектурні рішення планують формувати, спираючись і на спогади місцевих. Наприклад, учасники евакуації згадують, що тоді вода в річці була крижаною. Щоб передати ці відчуття, є ідея створити інтерактивний елемент — ділянку з водою, яка залишатиметься холодною навіть у спеку.

У цього місця є й свої історії. Одна з них — про автомобіль, що досі стоїть під мостом.

— Розповідають, що на другий день після підриву якийсь водій їхав на швидкості й звалився в річку. Чоловік вижив, а машина залишилася внизу, — пригадує Софія Мартинюк. — Після деокупації він хотів її повернути. Але автомобіль викупили, щоб залишити все, як було. Це нагадування про хаос евакуації.

Автівка, що злетіла з мосту в період евакуації

«Кладовище автомобілів»

Неподалік Романівського мосту — ще один символ перших тижнів вторгнення. Після звільнення Ірпеня комунальні служби розчищали під’їзди до мосту й звозили сюди згорілі машини. Більшість із них знищили обстріли під час евакуації. Так з’явився простір, який місцеві називають «кладовищем автомобілів». Це одна з найсильніших візуальних метафор війни: купа обгорілих кузовів, покручених від вибухів, стала свідченням дороги життя.

«Кладовище автомобілів»

Що робити з цим місцем — питання відкрите. Команда відділу меморіалізації розглядає різні варіанти: музеєфікацію або мистецьку інсталяцію. Головне, каже Софія Мартинюк, — зберегти автентичність, бо разом із нею зберігається правда:

 — Прибрати це місце можна за один день. Але потім, відтворюючи, воно стане певною мірою штучним.

Майбутній простір, додає вона, не має бути частиною повсякденності міста. Це має бути місце, куди приходять свідомо. У концепції передбачене фізичне відмежування «кладовища автомобілів», щоб уникнути постійного нагадування і не ретравматизувати мешканців.

Інформаційний стенд маршруту пам’яті

Окрема історія — про наплив художників після відомого візиту Бенксі на Київщину. Митці з різних країн прагнули залишити слід на місцях, які потрапили у світові новини. Тоді група іноземних художників розмалювала кузови спалених автівок соняхами й абстрактними візерунками. Формально дозвіл дала міська рада. Але нині визнають: тоді бракувало фахової дискусії, щоб оцінити етичні ризики. Адже для багатьох родин ці машини — особисті втрати.

— Це напівконфліктна історія, — каже Софія Мартинюк. — Іноді митці намагаються здобути репутаційні бали на травмі. Але буває й навпаки: сильні художні жести, як у випадку з Бенксі, допомагають світові побачити важливе.

Щоб подібні ініціативи не були випадковими, в Ірпені створили мистецьку комісію. До неї увійшли незалежні експерти — архітектори, галеристи, арт-критики. Вона надаватиме рекомендації щодо публічних проєктів у сфері культури та меморіалізації. Це допоможе місту уникати етичних помилок і вибудовувати зрілий підхід до роботи з пам’яттю.

Будинок культури й нашарування малюнків

Як і «кладовище автомобілів», зруйнований ракетним ударом Будинок культури в Ірпені після деокупації став полотном для спонтанних мистецьких експериментів. На його фасадах один за одним з’являлися нові шари малюнків. 

Художники, які приїхали на Київщину після Бенксі, спершу намалювали великі тризуби, потім — соняхи. Згодом з’явилися чорно-білі абстракції з фігурами, у яких можна розгледіти кокошник, ракету чи ведмедя.

— Багато що робилося поспіхом і без пояснень для громади, — каже Софія Мартинюк. — Але чи доречно це в місті, яке пережило окупацію? Чи більше сенсу митцям розповідати про Ірпінь, про Україну у себе вдома? Ми й так живемо в контексті війни щодня.

Абстракція на Будинку культури авторства іноземних художників

Будинок культури вирішили не просто відбудувати, а зберегти як свідка війни. Частину зруйнованої будівлі зі слідами обстрілів планують «законсервувати» під скляним куполом. Під час реконструкції хочуть максимально зберегти автентичні цегляні стіни, виготовлені на місцевому цегельному заводі. Це символічний зв’язок з історією міста. Адже Будинок культури побудував цей завод. Допомогу у відновленні пообіцяв уряд Азербайджану, але терміни поки не визначені.

Поруч із руїнами з’явився тимчасовий мистецький акцент — скульптура японського митця Йошіо Яґі «Простір медитації для монаха». Її надала українська артспільнота «Червоно-чорне», яка щороку проводить міжнародні скульптурні симпозіуми.

Будинок культури й скульптура Йошіо Яґі

У 2023 році, коли музеї через війну закривали експозиції, куратор спільноти започаткував проєкт, щоб повернути мистецтво людям. Скульптури виставили просто неба у львівському Стрийському парку. Тоді Софія Мартинюк попросила передати одну з робіт з колекції «Червоно-чорне» для Ірпеня.

Так до міста приїхала робота Йошіо Яґі, створена у 2019 році. Вона уособлює шлях до внутрішнього спокою — сходи, якими монах піднімається до місця роздумів. В Ірпені вона набула нового сенсу: символізує шлях відновлення. Скульптуру розмістили просто у вирві від вибуху.

— Ми залишили вирву свідомо, — пояснює Софія Мартинюк. — Це теж символізм: культурним актом ми нагадуємо про знищену, понівечену культуру.

Гімнастка Бенксі

Серед нових меморіальних просторів Ірпеня особливе місце займає робота Бенксі — дівчинка-гімнастка, яка балансує на уламках зруйнованої війною будівлі.

Будинок, на якому у 2022 році з’явився малюнок, не підлягав відновленню. Його розібрали, а частину зі стіною перенесли на іншу ділянку. Фрагмент стіни зі слідами від снаряда зберегли як інсталяцію. Тепер він стоїть під захисним склом. Конструкцію спроєктували так, щоб зберегти контекст — дірку в стіні, яка стала «м’ячем» під ногами гімнастки.

Інсталяція з малюнком Бенксі

Навколо планують облаштувати сквер із простором для відпочинку. За словами Софії Мартинюк, головна ідея — зробити місце символом стійкості та життя:

— Ця травмована гімнастка все одно танцює. Ми хочемо, щоб і цей простір продовжував жити.

Зараз тривають обговорення з художниками, як додати до локації інтерактивні елементи — місця під нові графіті чи інсталяції. Ідея в тому, щоб підсилити авторську концепцію Бенксі.

Окрім уваги у збереженні інсталяції місцева влада вирішила віддячити митцю. Бенксі присвоїли звання почесного громадянина Ірпеня.

Меморіалізація місць спротиву

Один з напрямів роботи команди Софії Мартинюк — меморіалізація місць спротиву в Ірпені. Ідея в тому, щоб позначити ключові місця оборони міста уніфікованими пам’ятними знаками. Нині на цих місцях знаходяться тимчасові інформаційні стенди. Вони будуть компактними, з єдиним візуалом, який визначить міждисциплінарна робоча група.

На кожному стенді буде QR-код із посиланням на історію оборони конкретного місця. Зараз команда Софії Мартинюк зустрічається із захисниками кожного блокпосту, щоб зібрати свідчення, зіставити різні погляди й сформувати єдиний міський наратив.

— Ми записуємо інтерв’ю з командирами, бо немає єдиної історії міста, — розповідає Софія Мартинюк. — Дуже багато людей було задіяно, у кожного — своя історія. Є ті, хто був на блокпості п’ять днів, але свідчить гучно. А є командири, які бачили загальну картину. Після цих розмов я зрозуміла, що оборона не була хаотичною, як часто вважають. Вони діяли злагоджено, мали зв’язок із розвідкою. Це були стратегічні, а не випадкові рішення.

Одним з таких важливих місць є блокпост «Жираф» на межі Ірпеня й Бучі. Назву він отримав від сусіднього супермаркету. Під час окупації це була важлива точка оборони.

Інформаційний стенд

— Це стратегічна височина, фактично край Ірпеня, — пояснює Софія. — За світлофором уже починається Буча. А ця вулиця переходить у Вокзальну, де згоріла колона російської техніки. Вона перетинається з Яблунською, де були катування і розстріли.

В Ірпені вирішили зберегти ці точки спротиву як частину єдиної системи пам’яті.

Монумент «Воля»

Монумент «Воля» з’явився в Ірпені до другої річниці звільнення міста. Його встановили у сквері поруч із поліцейським відділком, біля меморіальної зони на честь поліцейського, який загинув у 2022 році.

Ідея пам’ятника виникла випадково. Сусід Софії Мартинюк знайшов уламок російського снаряда й запропонував розмалювати його для благодійного розіграшу.

— Я сказала, що не люблю розмальовувати зброю. Краща ідея з інсталяцією. І так почався діалог, — згадує вона.

Художниця зібрала групу митців і з ними створила ескіз скульптури з двох масивних бетонних плит, які ніби стискають куб. Він складений з уламків снарядів, мін і тубусів від зброї, якою росіяни обстрілювали Ірпінь. На плиті викарбувано напис: «Всього металу замало, щоб нашу волю зламало».

Монумент «Воля»

Готовий проєкт Софія з колегами представила міській владі.

— Місце для встановлення підказала мерія. Вони саме відбудовували поліцейський відділок і планували облаштувати поруч сквер. Усе склалося символічно й доречно, — пояснює Мартинюк.

Над монументом працювали місцева поліція та рятувальники, які надали уламки, знайдені під час розмінування. Скульптура стала не лише мистецьким, а й управлінським досвідом. Щоб зберегти авторський задум, влада наполягла, аби Софію Мартинюк залучили до процесу реалізації.

— Добре, коли влада враховує авторські права, запрошує фахівців і долучає фахівців до створення меморіальних проєктів, — каже вона.

Сектор почесних поховань

Поряд із меморіалізацією цивільних втрат в Ірпені створюють сектор почесних поховань військових.

Проєкт розпочався з тривалих зустрічей із родинами загиблих. Їх збирали кілька разів — у форматі громадських слухань і відкритих обговорень.

— Це були складні розмови. Важко було пояснити, чому всі могили мають бути уніфіковані, — згадує Софія. — Також ми наполягали, щоб у концепції переважав світлий колір. Він символізує світлу пам’ять. Це має бути місце роздумів і вдячності, а не гнітючий простір, із якого хочеться втекти. Люди сприйняли цю ідею.

Теперішній вигляд Сектору почесних поховань

Проєкт узгоджували за принципом «одна родина — один голос». Усі надгробки матимуть єдину форму — козацькі хрести з білого іспанського граніту. Портрети виконуватимуть на склі у відтінку сепії. 

Також на табличках розмістять QR-коди, що вестимуть до цифрового архіву про полеглих. Там можна буде переглянути біографії, фото та відзнаки. У межах сектора облаштують церемоніальну площу й флагштоки з прапорами різних родів військ.

Під час обговорень точилися дискусії навіть щодо деталей — якою має бути могила: із плитою чи з газоном.

 — Часто це питання недовіри, — пояснює Софія. — Люди боялися, що влада не доглядатиме за газоном, тож аби був порядок, пропонували зробити плиту. Але для багатьох родин догляд за квітами чи клумбою — це терапія, спосіб залишатися поруч із близькою людиною. Тому зупинилися на варіанті з квітником. 

Скриншот з проєкту майбутнього меморіалу

Поки сектор ще в розробці, тимчасове місце вшанування — алея портретів загиблих на центральній площі міста. Її оформили у світлих кольорах і розмістили основну інформацію про кожного полеглого.

Алея пам’яті

Інші форми пам’яті

В Україні пам’ять про загиблих військових зазвичай увічнюють меморіальними табличками — на фасадах шкіл чи будинків, де вони жили. Після початку повномасштабного вторгнення почали з’являтися й таблички на місцях загибелі. Щоб надати цим ініціативам єдину форму, в Ірпені розробили оновлену візуальну концепцію.

Одна з перших нових дошок — присвячена білоруському добровольцю, який загинув під час оборони міста. Вона з нержавіючого металу, з портретом, ім’ям, позивним і QR-кодом, який веде до історії бійця і червоно-білим національним прапором Білорусі. 

Меморіальна табличка нового зразка

Втім меморіальні дошки — лише один із можливих форматів. 

— Ми не нав’язуємо цю практику. Коли до нас звертаються рідні загиблих, ми спочатку показуємо презентацію з практиками живої пам’яті. Тобто на честь загиблого можна провести захід чи фестиваль, — пояснює Софія Мартинюк.

Сьогодні Ірпінь впроваджує нові підходи до збереження пам’яті. Пережите намагаються осмислити через мистецтво, архітектуру, історію та діалог. Проєкти, які втілює відділ меморіалізації, показують: пам’ять може бути живою, співчутливою й сучасною. 

Зубова Анастасія, фото авторки

Редакція висловлює подяку Софії Мартинюк за детальну екскурсію місцями пам’яті в Ірпені.

Цей журналістський матеріал створено в рамках проєкту «Важлива інформація для місцевих громад в Україні», реалізованого Fondation Hirondelle та IRMI за підтримки Swiss Solidarity. Висловлені думки належать винятково автору.