«Тепер я воджу автобус у Кропивницькому»: як жінки під час війни працюють на «чоловічих» професіях
Повномасштабна війна росії проти України вплинула зокрема і на гендерні стереотипи щодо «чоловічих» і «жіночих» професій. Як руйнуються стереотипи щодо професій під час війни в Україні і до чого це може призвести — з’ясовувала «Гречка».
Відмовили у роботі, бо то «не жіноча справа»
«Я з дитинства мріяла бути водійкою автобусів. Мені подобається кермувати великими машинами. Якщо стоїть вибір між хатньою працею і попрацювати за кермом — я оберу кермо», — зізналася «Гречці» Ірина Запорожан.
Ірина є першою і поки єдиною жінкою, яка працює водійкою пасажирського автобуса у Кропивницькому. Працювати водійкою міського транспорту вона почала ще у 2005 році. Пригадує, що коли вперше прийшла найматися водійкою автобусів, то їй відмовили — бо це начебто «не жіноча робота».
«Тоді я пішла в інше депо і стала водійкою тролейбуса. Різниця між управлінням автобусом і тролейбусом є: і там, і там свої нюанси, свої труднощі. Проте я не знаю, чому жінці водити тролейбус нормально, а автобус — то “не жіноча справа”», — розповіла Ірина Запорожан.
Тож вона здебільшого водійкою тролейбусів працювала на комунальному підприємстві «Електротранс».
Перерви робила, коли йшла двічі у декретну відпустку та декілька років працювала разом зі своїм чоловіком за кордоном дальнобійницею.
«Працювали у фірмі в Латвії, та їздили всюди: Німеччина, Франція, Іспанія… В Європі дальнобійниці вже нікого не дивують. Я не чула нічого такого в свою сторону, що я, жінка, працюю на вантажних перевезеннях», — розповіла кропивничанка.
Та з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну подружжя Запорожан повернулися додому.
«У мене тут чоловік, два сини, онуки. Я можу поїхати за кордон працювати знов, але не хочу залишати рідних на довгий час. Тому я знову пішла в “Електротранс” працювати», — сказала водійка.
Та цього разу була вакансія в автобусному депо. І Ірина, успішно пройшовши стажування, вже третій рік возить пасажирів у Кропивницькому саме на автобусі.
«Чула оці жарти, що жінки начебто габарити не можуть розрахувати при водінні та інші. Але це все вигадки, і я живе підтвердження, що це не так. Вправність за кермом не залежить від статі», — підкреслила вона.
На заміну мобілізованих чоловіків
Заступник директора підприємства «Електротранс» Василь Осіпов розповів, що в автобусній та тролейбусній колоні у Кропивницькому станом на серпень 2024 залишається по 25 вакансій.
«Хтось мобілізувався до армії, хтось виїхав за кордон, хтось розрахувався з інших причин. Тому так, у нас по штатному розпису близько 50 посад лишаються вакантними», — розповів він «Гречці».
За інформацію Міністерства інфраструктури, станом на серпень 2024 року кадровий дефіцит у сфері транспорту в Україні складає близько 30 відсотків.
«Не вистачає 30 відсотків водіїв для внутрішньо обласних, приміських чи міських автобусів. Йдеться про понад 6 тисяч водіїв. На маршрутах працюють близько 15 тисяч водіїв, і жінок серед них – одиниці. Якщо ж говорити про електротранспорт, там теж потреба близько 30 відсотків», — розповів заступник міністра Сергій Деркач, передає «Главком».
В Україні з 24 лютого 2022 року триває загальна мобілізація. Під мобілізацію підпадають усі військовозобов’язані громадяни — а це переважно чоловіки. Жінки, які не є військовозобов’язаними, добровільно долучаються до армії.
Докладніше про те, як в Україні долають гендерні стереотипи в армії, читайте у матеріалі «Гречки» «Не жіноча справа» і «чоловічий обов’язок».
Та в умовах повномасштабної війни в Україні продовжує функціонувати економіка, яка через мобілізацію людей до армії почала відчувати кадровий голод.
Відповідно, на роботу стало вигідніше запрошувати тих, хто не підпадає під мобілізацію — а це переважно жінки. Навіть на ті професії, які до цього вважалися суто «чоловічими» або навіть донедавна взагалі були забороненими для жінок. До 2017 року в Україні існував перелік із близько 460 професій, які були заборонені для жінок саме через стать. Жінкам заборонялося працювати водолазками, керувати поїздами метро чи літаками (при цьому бути стюардесами чи черговими станцій бути було можна).
І тут виникла інша проблема: брак кваліфікованих фахівчинь. Адже мало жінок йшли навчатися та отримали кваліфікацію у професійних сферах, які вважалися «чоловічими»: зокрема через побоювання щодо тиску суспільства, можливої дискримінації при пошуку роботи тощо.
Це стимулювало роботодавців в Україні запроваджувати під час війни професійні курси саме для жінок. Зокрема у сфері вантажних і пасажирських перевезень.
Наприклад, в Україні вже працює безоплатна програма перекваліфікації, яка надає можливість отримати професію водійки вантажних автомобілів у межах ініціативи Reskilling Ukraine, мережі «Метінвест» та «Сільпо» запровадили власні програми навчання.
Та на цю проблему звернули увагу не лише у бізнесі, а й на місцевих та урядовому рівні. Міністерство інфраструктури разом з Представництвом ООН Жінки в Україні 16 серпня 2024 року запустили проєкт із навчання жінок-водійок у сфері пасажирських перевезень автобусами.
Комунальні підприємства-метрополітени почали запрошувати не тільки чоловіків, а й жінок на навчання професії машиністів/машиністок тощо.
Наприклад, у лютому 2024 року професію машиністки електропоїзда у технічній школі «Харківського метрополітену» вперше отримала жінка — Анастасія Мазуркова. До цього вона працювала на станції операторкою на станції метро. Та почувши, що на курси машиністів запрошують і жінок, вирішила спробувати.
«Наважилася подати заявку. Це був певний ризик, тому що на відміну від наземного транспорту, у метрополітені та на залізниці машиністами працювали лише чоловіки. Проте питання, як може в групі навчатися дівчина, серед колег не поставало. Колектив мене прийняв позитивно. Тепер я знаю, що я на своєму місці», — розповіла вона в інтерв’ю і відео «Харківського метрополітену».
На думку докторки соціологічних наук, старшої наукової співробітниці Інституту соціології Національної академії наук України Олени Стрельник, прихід жінок на посади у «чоловічі» професії — це відповідь на умови, створені війною. А не раптове профеміністичне просвітлення роботодавців.
«Не думаю, що всі роботодавці раптом усвідомили, що мають будувати гендерночутливі чи інклюзивні політики на робочих місцях: залучати жінок, старших людей… Це прагматичний крок для латання дірок на ринку праці під час війни», — розповіла вона «Гречці».
Науковиця зазначила, що на створення кадрових «дірок» на ринку праці впливає, зокрема, два чинники. З одного боку, багато чоловіків мобілізувалися до армії. З іншого боку, деякі військовозобов’язані громадяни уникають офіційного працевлаштування в Україні, адже це передбачає наявність військового облікового документа.
Тому в Україні все частіше на «чоловічі» роботи наймають жінок: їх не треба «бронювати» від мобілізації чи турбуватися, що їх призвуть до армії.
Чи зникнуть під час війни гендерні упередження про професії в Україні
За словами докторки соціологічних наук Олени Стрельник, наразі оцінити масштаб приходу жінок у так звані «чоловічі» професії в Україні поки неможливо — адже процес ще триває.
«Та я інтуїтивно думаю, що не йдеться про якісь системні зсуви. Проте це стає видимою позитивною тенденцією, що спричинить подальшу, скажімо так, ерозію гендерних стереотипів», — пояснила вона.
Як приклад такого зсуву суспільного сприйняття Олена Стрельник навела те, що коли у 2017 році скасовували список заборонених для жінок професій, то це викликало певний супротив у суспільстві. Проте з часом водолазка, машиністка метро вже не сприймається як щось екзотичне.
«Зараз ці ролі жінок, які працюють у шахтах, далекобійницями, на інших таких професіях поступово нормалізується. І з часом суспільство буде їх сприймати як норму», — зазначила вона.
Також це може вплинути й на зменшення розриву між зарплатами чоловіків і жінок.
Гендерний розрив в оплаті праці — це вирахувана різниця в середній оплаті праці чоловіків і жінок по всій країні. За інформацією Держстату України, у першому кварталі 2021 року цей показник в Україні в оплаті праці досяг найнижчого рівня за історію країни – 17,8 відсотків різниці. Саме на стільки чоловіки в середньому отримували вищу зарплату, ніж жінки.
У 2023 році гендерний розрив в оплаті праці в Україні склав 18,6 відсотка — про це повідомив омбудсман Дмитро Лубінець.
«Подолання стереотипів роботодавців, підвищення рівня мотивації жінок — головні засади того, аби тенденція до скорочення ґендерного розриву в оплаті праці в Україні стала стійкою та незворотною», — прокоментував він цю інформацію.
Олена Стрельник зауважила, що наразі жінки, які прийшли у «чоловічі» професії, будуть отримувати в середньому більшу зарплату, ніж раніше. Адже зазвичай такі професії є більш небезпечними, з гіршими умовами праці, проте з вищими зарплатами.
«Але чи вплине це на національний показник гендерного розриву оплати праці — подивимось. Враховуючи, що у секторі оборони у нас залишається великою гендерна диспропорція і там чоловіки мають більші заробітки. Це може вплинути на статистику гендерного розриву під час війни більше, ніж прихід жінок на умовно “чоловічі” посади», — припустила докторка соціологічних наук.
Прихід жінок на посади, які раніше займали виключно чоловіки, може призвести й до зламу так званого «скляного підвалу».
«Скляний підвал» — це явище на ринку праці, яке стосується так званих «чоловічих» професій. Це важкі, небезпечні для здоров’я і життя професії, які добре оплачуються і зазвичай водночас заборонені для жінок. Навколо таких професій створюється ореол маскулінності, що такі роботи є для «справжніх чоловіків»: лісоруби, пожежники, шахтарі, сапери, військові, вантажники тощо. З однієї сторони, це обмежує доступ жінок до роботи, а з іншої — використовувати чоловіків на важчих роботах без забезпечення відповідних умов. Маніпулюючи, наприклад, відомим упередженням, що «”справжні” чоловіки терплять і не жаліються».
«Стан здоров’я працівників, задіяних у “скляному підвалі”, є гіршим, а рівень травматизму на роботі − вищим. Це соціальне явище називають “платою за привілеї”: ті самі обставини, що створюють для чоловіків кращі умови на ринку праці, водночас понижують якість і тривалість їхнього життя», — йдеться у підручнику «Гендер для медій».
Прихід жінок у професії, які відносяться до «скляного підвалу», може призвести, з однієї сторони, до підвищення рівня безпеки праці у цих професіях. З іншої сторони, це може призвести до того, що професія стане менш оплачуваною.
За словами науковиці Олени Стрельник, прихід жінок у професії «скляного підвалу» в Україні під час війни теоретично може призвести до зміни політики роботодавців. Наприклад, запровадження гнучкого графіку роботи, або інших інструментів, які допомагають дотримуватись балансу між професійним і сімейним життям. Автоматизації робочого процесу, щоб зменшити фізичне навантаження на працівників тощо.
«Теоретично це все можливо. Але, як то кажуть, курчат по осені рахують. Процес приходу жінок в так звані “чоловічі” професії в Україні в умовах війни триває, і як саме українське суспільство проживе цей досвід — залежить власне від нас, від суспільства», — пояснила вона.
Чи можливо, що після завершення війни в Україні буде «відкат» назад у сприйнятті деяких професій, як чоловічих? Як стверджує Олена Стрельник, такий ризик є, але він не масштабний.
За трудовим законодавством, якщо людина прийшла на посаду мобілізованого громадянина — то це тимчасово. Адже роботодавці зобов’язані зберігати посаду за працівником до його демобілізації.
Проте, за її словами, в Україні не буде повторення сценарію Великобританії чи США, в яких під час Другої світової значно зросла зайнятість жінок, а по її завершенню, коли повернулися з війни ветерани і ветеранки — різко впала. Адже в Україні і до повномасштабної війни був високий рівень працевлаштування жінок, у порівнянні з багатьма іншими країнами. Діють державні політики гендерної рівності, українки є достатньо емансипованими.
«Ризик, що тимчасово такий відкат станеться, є. Такого прямо масового повернення жінок додому чи витіснення з професій, як це було після Другої світової в окремих країнах, в Україні не буде», — підкреслила вона.
І поки по «скляному підвалу» в Україні починають йти тріщини під час повномасштабної війни, у Кропивницькому пані Ірина Запорожан вже три роки працює там, де мріяла з дитинства. І куди не могла потрапити через гендерні упередження.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
