Ті, кого не перестають чекати: три історії зниклих безвісти військових з Кіровоградщини

У матеріалі ви прочитаєте:

«Мама, хто як не ми»: історія про Вадима Комарчука
Пішов добровольцем, попри «бронь»: історія про Віталія Лукачова
«Мамо, буде все добре»: історія про Сергія Шевченка

«Мама, хто як не ми»: історія про Вадима Комарчука

Вадим Комарчук народився 21 жовтня 1986 року. Він — один із двох синів-близнюків у родині. 

«Тоді мені не робили УЗД, тож що матиму одразу двох синів, мені сказали вже в пологовому. Спочатку народився Богдан, а потім лікар каже — стривайте, тут ще один є. Звісно, я дуже здивувалася. Але це було радісне здивування», — пригадує Тетяна Комарчук. 

Відтоді брати Вадим і Богдан були разом у всьому. У дитинстві їх одягали однаково, і самі хлопці цього хотіли — не любили, коли щось відрізнялося. У садочку вони подекуди розігрували дорослих: коли братів запитували, хто є хто, обидва могли назватися одним ім’ям — і вихователі не завжди могли їх розрізнити.

«То коли приводила в садок, на ручці одному писала “В”, а іншому — “Б”, щоб могли їх розрізнити. Бо вони і одягтися любили так, щоб в однаковий одяг», — посміхаючись, каже мама. 

Хоч зовнішньо брати дуже схожі, та характери мають різні. За словами Тетяни, Вадим спокійніший, розсудливий. Водночас, як каже мама, вони завжди тягнулися один за одним.

«Він тихіший за Богдана. Міг стати в стороні, подумати, чи варто щось робити. Але якщо брат уже починав якусь пригоду — то й Вадим поруч. Нерозлийвода, завжди стояли одне за одного», — розповідає Тетяна.

У школі й дитсадку їх пам’ятають як добрих і неконфліктних дітей. Вони легко знаходили друзів, нікого не ображали. Мама каже, що за весь час ніколи не чула про них нічого поганого.

Після школи брати планували вступати до університету у Кропивницькому, але їх призвали на строкову службу. Відтоді військова справа стала частиною їхнього життя. З 2014 року обидва стали на захист України, брали участь у бойових діях і були відзначені нагородами.

Вадим пішов на війну першим — раніше за брата на кілька місяців. Тоді сказав матері фразу, яку вона пам’ятає досі: «Мама, хто як не ми».

Спочатку брати служили разом, а згодом — уже в різних підрозділах різних бригад. Як пояснює мама, разом їх уже не розподіляли.

Після АТО/ООС брати поверталися додому, але надовго в мирне життя не встигали вбудуватися. Побули вдома зовсім трохи — місяць чи два — і знову вирішили йти служити. Тетяна згадує: обидва говорили майже одне й те саме: що не можуть сидіти вдома, коли їхні побратими залишаються на фронті. Так військо знову стало їхньою щоденною реальністю.

У мирному житті Вадим — домашній, турботливий. Любить готувати, особливо випічку. Мама усміхається, згадуючи, як сини могли самі напекти печива, поки вона на роботі.

«Він дуже любить це: щось пекти, вирізати тістечка формочками. Бувало, приходжу з роботи — а вони вже смаколиків зробили», — каже вона.

З фронту Вадим постійно підтримував звʼязок із мамою. Писав щодня, дзвонив. По відеодзвінку вітався і знайомив зі своїми побратимами. Якось надіслав мамі подарунок — іграшкового ведмедика, на якого натискаєш — і він співає пісеньку. У цьому, каже Тетяна, вона відчула його тугу за домом, за рідними. Цього ведмедика вона зберігає і досі.

Про «після війни» Вадим неохоче говорив. Проте ділився мріями — насамперед створити сімʼю.

«Казав: “Мамо, після війни я приведу таку жінку…”. Він дуже хотів мирного життя», — говорить Тетяна.

До серпня 2025 року Вадим регулярно виходив на зв’язок. Та 5 серпня 2025 року він зник безвісти у боях на Донеччині.

«Як мені принесли офіційне сповіщення, що він зник безвісти, то для мене життя ніби зупинилося. Той день розірвав душу, до крику».

Після сповіщення Тетяна Комарчук почала шукати інформацію самостійно — телефонувала й писала побратимам, розпитувала, що сталося. Їй розповіли про сильний обстріл і припускали, що шансів вижити було мало. Проте жодних підтверджень про його долю досі немає. 

«Я в це не вірю. Я знаю, що мій син живий», — каже вона.

З того часу її життя змінилося. Вона продовжує працювати, доглядає за своєю мамою, якій майже 90 років, і водночас бере участь в акціях на підтримку зниклих безвісти.

Каже, це допомагає триматися.

«Коли ми разом — легше. Ми підтримуємо одне одного, і на душі стає трохи спокійніше», — говорить жінка.

Разом з іншими родинами вона їздить на акції в різні міста, бере участь у зустрічах координаційного штабу, шукає будь-яку інформацію.

Вдома на неї чекає ще один син — Богдан. Після зникнення брата він звільнився зі служби. Пережите на війні дається взнаки і зараз.

«Він замкнувся, тужить за братом. Іноді поривається йти на його пошуки. Та Горіхове досі на лінії фронту, тож будь-які пошуки поки що неможливі», — поділилася Тетяна Комарчук.

Попри все, у родині не втрачають віри: Вадим повернеться.

Для Тетяни Вадим — не просто військовий, який зник безвісти. Це син, який любить пекти печиво, який телефонує і каже: «все добре», який мріє про життя після війни.

І якого чекають.

Пішов добровольцем, попри «бронь»: історія про Віталія Лукачова

У родинній історії Ірини та Віталія Лукачових багато простих, теплих деталей, з яких і складається справжня близькість: поїздки на риболовлю, вечори з фільмами, білі квіти без приводу, спільні діти і дім, який вони облаштовували для себе. Тепер у цьому домі чекають на повернення Віталія.

Віталій Лукачов народився у 1980 році. До повномасштабної війни працював на залізниці, захоплюється риболовлею, велоспортом і найбільше цінує час із родиною. А ще — вміє так жартувати й так піклуватися, що, як каже його дружина Ірина, поруч із ним швидко з’являлося відчуття: це своя людина.

Познайомилися вони сім років тому в Помічній. Ірина приїхала туди в гості до куми, а Віталій був серед спільних знайомих. Спершу, згадує вона, це здавалося випадковим знайомством, яке навряд чи матиме продовження. Та згодом він знайшов її у Facebook, вони почали спілкуватись онлайн, а вже за кілька місяців вирішили бути разом.

«Він умів робити приємності — і словом, і вчинками. Жартував, дарував подарунки, квіти. Але головне — ставився до мене дуже тепло», — розповідає Ірина.

На той час у кожного вже були діти від попередніх стосунків. У Віталія — двоє синів, у Ірини — донька Єлизавета. Згодом у них народилися ще двоє спільних хлопчиків — Станіслав і наймолодший Тарасик. Тепер, каже Ірина, п’ятеро дітей чекають на тата.

Ірина усміхається, коли згадує, як уважно він ставиться до неї. Знає, які саме квіти вона любить — білі троянди або білі хризантеми, любить робити подарунки. 

Сім’я певний час жила на орендованих квартирах, а згодом Віталій купив для родини будинок у Помічній. У ньому вони оселилися вже під час великої війни.

У побуті Віталій, за словами Ірини, спокійний і «домашній», вміє створювати і насолоджуватися затишком. Після роботи на залізниці поспішав додому. Вечори вони проводили разом: дивилися кіно, слухали його улюблену музику, іноді збиралися на маленькі сімейні свята.

«Він працював важко, втомлювався. Але завжди знаходив час на родину. Для нього відпочинок — це бути разом. Ми або кіно дивилися, або музику слухали, або просто були разом. Могли шашлик зробити, картоплю посмажити, або влаштувати маленьке свято без приводу», — каже дружина.

Особливо Ірина з Віталієм люблять разом рибалити. Це їхня спільна тиха радість — вибратися до води, побути разом, відволіктися від усього. Ще одне захоплення Віталія — виготовлення ножів. 

«Він дуже любить ножі, робить їх, продає. Це його улюблене діло. Ми навіть купили йому подарунок — ніж, який йому точно сподобається. Чекаємо, щоб подарувати, коли повернеться додому», — говорить вона.

У 2023 році Віталій, маючи бронь як працівник залізниці, сам від неї відмовився. Для нього це було принципове рішення.

«Сказав, що теж повинен захищати Україну. Що не може сидіти вдома, коли треба захищати», — згадує Ірина.

6 травня 2023 року він пішов добровольцем до штурмової бригади. Пізніше через важкі переживання після втрат побратимів ненадовго повертався додому, але знову пішов служити. Від травня 2023 року, а згодом уже у складі штурмового полку, військо знову стало його щоденним життям.

Зв’язок із родиною тримали так часто, як тільки дозволяли обставини. Коли була можливість — зідзвонювалися щодня. Коли Віталій ішов «на вихід», зв’язок міг зникати на тижні.

«Ми, бувало, чекали його тижнями. Був “вихід”, який тривав 26 днів. Я думала, що не витримаю. Світ неначе завмирає всередині. Навколо продовжується рух, а тобі дихати немає чим. Та потім дзвонить його побратим: Віталій передав, що з ним все добре, але він ще затримається. І наче ковтнула повітря, і знову завмираєш, поки не почуєш його голос», — розповідає вона.

У грудні 2024 року Віталій зазнав поранення, потрапив у госпіталь, а згодом на відновлення — проте не в рідному місті, а в зоні розміщення бригади. Після лікування його перевели до іншого підрозділу, а згодом він знову вирушив на завдання.

У неділю, 2 лютого 2025 року, Віталій пішов на позицію. Перед «виходом» встиг зателефонувати дружині й сказати, що має лічені хвилини на збори. Пообіцяв: як тільки повернеться із завдання — одразу дасть знати.

Від 6 лютого 2025 року його вважають зниклим безвісти під час бойових дій на Донеччині. 

Сповіщення родина отримала 10 лютого. Пізніше сім’я знайшла у російських пабліках фото чоловіка, схожого на Віталія — що можливо, він в полоні. Згодом один зі звільнених з полону захисників розповів, що лежав із Віталієм в одній палаті в тимчасово окупованому росіянами Луганську. Чоловік записав йому номер телефону Ірини і попросив звʼязатися з нею. Родина передала цю інформацію до координаційного штабу, Червоного Хреста, СБУ та інших структур.

«Ми знаємо, що він у полоні, але це поки не підтверджено офіційно. Та ми чекаємо кожного обміну — а раптом цього разу серед звільнених буде і наш Віталій», — каже вона.

Найболючіше для неї — те, що молодший син Тарасик майже не пам’ятає тата. Коли Віталій бачив його востаннє, хлопчику було п’ять місяців.

«Тато не бачив ні перших кроків, ні першого слова. Нічого цього не бачив», — говорить Ірина.

Саме діти, каже вона, зараз не дають їй опустити руки. Підтримує і мама Віталія — для неї він єдиний син. А ще — інші родини зниклих безвісти, з якими Ірина виходить на акції.

У Помічній вона стала однією з ініціаторок таких акцій. Каже, їх потрібно проводити, щоб про зниклих безвісти не мовчали — ні тут, ні там.

«Якщо ми самі не будемо шукати, не будемо нагадувати, не будемо виходити — то хто це зробить? І хай вороги теж бачать, що ми за своїх боремося», — каже вона.

Також акції — це ще й спосіб триматися разом із тими, хто проходить через такий самий біль. Іноді на акції приходять батьки вже повернених з полону військових — і це додає сили чекати далі.

«Я готова віддати всі виплати, все, аби тільки повернули мого чоловіка додому», — говорить Ірина.

Він із тих, хто завжди тримає слово і повертається. Саме тому вдома не говорять «якщо», а говорять «коли». Коли знову відкриються двері, діти обіймуть тата і подарують йому ніж, який точно йому сподобається. Коли життя продовжиться там, де його довелося поставити на паузу. І це «коли» тут бережуть щодня — як головну надію.

«Мамо, буде все добре»: історія про Сергія Шевченка

Сергій Шевченко народився 22 серпня 1988 року. У його мами, Юлії Шаповал, двоє дітей — він і молодша на рік сестра Світлана. Каже, вони завжди були поруч, змалку знали і про працю, і про взаємну підтримку.

Народився Сергій на Дніпропетровщині, але виріс уже на Кіровоградщині — у Кальниболоті, що нині входить до Новоархангельської громади. Саме тут він ходив у садок, пішов до школи, тут закінчив одинадцять класів, а потім вступив до Новоархангельського ПТУ.

Спершу хотів учитися на механіка-водія, але група не набралася, тож обрав іншу спеціальність — кухар-кондитер. Мама усміхається: каже, готувати вмів, але життя все одно повело його іншими дорогами. Після навчання пішов на строкову службу, а згодом працював там, де була робота: і в будівництві, і в господарстві, і в полі. Не цурався жодної праці.

«Він у мене роботящий і незалежний. Де треба — там і працював. Не було такого, щоб відмовлявся чи цурався роботи», — каже Юлія.

У дитинстві Сергій був спокійним хлопцем. Не з тих, хто весь час у центрі уваги, але й не замкнутий. Мама не називає його ідеальним — каже, як і всі діти, ріс, змінювався, дорослішав, робив помилки. Але незмінно добрий, уважний і турботливий. 

Найбільше з усього Сергій любить риболовлю. Це захоплення тягнеться ще зі школи. Юлія пам’ятає, як він ще першокласником пішов погуляти надвір і зник. Вона кинулася шукати його — і побачила компанію чоловіків біля ставка, які ловили рибу. А поруч з ними — її Сергійко, вчиться рибалити.

«І так прям змалку в нього риболовля — це його. Випаде вільна хвилина — уже або сам ішов до ставка, або з хлопцями їхав на рибу компанією», — розповідає вона.

Улов додому приносив різний — і великий, і малий. Рибу готували, іноді роздавали сусідам чи родичам. Мама каже: це була його справжня пристрасть, такий спосіб побути в тиші, наодинці з водою або з друзями.

Після строкової служби Сергій жив звичайним життям молодого чоловіка: працював, їздив на заробітки, шукав себе. Коли росія напала на Україну, долучився до захисту країни, був учасником АТО/ООС. Потім залишився працювати у Бахмуті на Донеччині. Там він познайомився з дівчиною, вони покохали одне одного, і згодом у них народився син Дмитрик.

Пізніше Сергій приїхав на Кіровоградщину, щоб владнати деякі справи з документами. Тут його і застала повномасштабна війна. Його рідні з Бахмута евакуювалися на захід України — нині вони живуть на Закарпатті. Попри відстань, Юлія підтримує зв’язок із його родиною, спілкується з онуком, допомагає їм.

Сам Сергій знову став до війська. Спочатку проходив навчання на Миколаївщині, а згодом його перевели до військової бригади. Мама розповідає: син телефонував, пояснював, що тепер він отримав іншу посаду в армії — вищу за попередню. Про службу говорив небагато, більше намагався заспокоїти її, ніж ділитися своїми тривогами.

Спілкувалися, як дозволяли обставини. Поки був ближче до тилу, телефонував частіше. Коли вже опинився ближче до фронту, більше переписувалися, іноді говорили по відеозв’язку.

«Я йому все казала: бережи себе. А він мені одне: “Мамо, буде все добре”», — згадує Юлія Шаповал.

Поки що останній дзвінок від Сергія був 13 листопада 2023 року. Тоді він сказав, що їх вивели з позиції через сильний обстріл. А потім знову повернули туди. Після тієї розмови зв’язок із ним обірвався.

16 листопада 2023 року на Покровському напрямку Сергій Шевченко зник безвісти.

Юлія Шаповал зізнається, що це був шок. Та вона одразу почала шукати будь-яку інформацію — телефонувала у ТЦК, у бригаду, намагалася дізнатися хоч щось.

«Я не могла просто сидіти. Дзвонила всюди, куди могла. Де номер знаходила — туди й дзвонила», — каже вона.

Після цього сама подала дані до Координаційного штабу, Червоного Хреста, СБУ, пошукових груп. Каже, багато що доводилося вивчати самій — крок за кроком, номер за номером.

Найважче для неї — невідомість. Ті, хто був поряд із сином, уже поховані. А про Сергія досі немає жодної певної звістки.

«Оце й убиває зсередини: де він? Що з ним? Чого так сталося? Я хочу хоч щось знати про свою дитину», — говорить Юлія Шаповал.

Спочатку, зізнається, їй здавалося, що не вибереться з цього стану. Та згодом поруч з’явилися інші жінки — мами, дружини, сестри зниклих безвісти. Вони почали гуртуватися, разом їздити на акції, підтримувати одна одну, ділитися інформацією, допомагати з документами.

Тепер Юлія бере участь в акціях у Новоархангельську, Кропивницькому, їздила до Вінниці й Києва. Каже, сама вже не змогла б залишитися з цим болем наодинці.

«Ми гуртом. Самій дуже важко. А так — разом їдемо, разом стоїмо, разом чекаємо», — каже вона.

Підтримує її донька Світлана, зять, інші рідні. Допомагають і жінки, з якими вона познайомилася через спільне горе — іноді порадою, іноді просто розмовою.

Для неї ці акції — це не лише про розголос. Це про право бути почутою. Про право нагадувати, що зниклі безвісти — не цифри і не списки, а чиїсь діти, чоловіки, батьки.

«Ми шукаємо своїх рідних. Ми їх ждемо. Щоб їх не забували, щоб про них знали, щоб розуміли: вони наші», — каже вона.

І додає: рук не складе. Чекатиме сина стільки, скільки буде потрібно.

Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими закликає в жодному разі не передавати особисті дані зниклих безвісти оборонців та цивільних неперевіреним особам та організаціям. Це може зашкодити їхньому визволенню, а також погіршити умови перебування в полоні.

Якщо до вас звертаються із пропозиціями за гроші покращити умови чи внести в так звані «списки на обмін» — звертайтеся до правоохоронних органів. Також почастішали спроби ворожих спецслужб шантажувати родини полонених. Радимо не вірити жодним обіцянкам і не боятися погроз — звертайтеся до Координаційного штабу.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.