Ті, на кого чекають: три історії родин зниклих безвісти військових з Кіровоградщини

«Ми пили чай разом по телефону»: історія про Романа Шокара
«Мам, звари борщ, тільки з душею»: історія про Сергія Гусєва
«Доводив любов не словом, а ділом»: історія про Олексія Касяненка

«Ми пили чай разом по телефону»: історія про Романа Шокара

Катерина Мниха познайомилася з Романом Шокаром у 2016 році. Вона тоді якраз переїхала до села Кальниболота Надлацької громади та почала працювати в магазині. Одного дня до магазину зайшов Роман — у військовій формі, адже приїхав з АТО/ООС додому у відпустку.

«Він взяв у мене номер телефону — спочатку, щоб уточнювати, чи є потрібний йому товар в магазині. Та дзвонив і просто поспілкуватися. Ми говорили дуже багато, наче знали одне одного все життя», — розповіла вона.

Коли Роман повернувся на службу, їхні стосунки розвивалися на відстані. Щоденні дзвінки стали ритуалом. 

«Я телефонувала, казала: “Я заварила чай — гайда поп’ємо разом”. А він: “Чекай, поставлю чайник”. І так кожного дня, коли була можливість», — згадує вона.

У Катерини двоє вже дорослих дітей від першого шлюбу, з якими Роман швидко знайшов спільну мову. Коли він повернувся з ООС у липні 2016 року, то запропонував Катерині жити разом.

«Я тоді відповіла, що подумаю. Запитала дітей, і вони сказали, що будуть тільки раді за нас обох. Тож я погодилася», — пригадує Катерина Мниха. 

Вона зізнається, що її захоплює щирість і чесність Романа.

«Він багато тоді на війні пережив. Звісно, не все міг розповісти, щось обговорював лише з побратимами. Проте він не приховував від мене почуття, не соромився сліз, коли “накривало”. Між нами довіра, я це дуже ціную», — поділилася вона.

Одне з захоплень у Романа — це риболовля. 

«Наш дім просто біля річки. Роман, буває, наловить — то готуємо вдвох. А якщо гарний улов, то сусідам роздавали. У нас чудові сусіди», — з посмішкою розповіла Катерина.

Рішення одружитися прийшло спонтанно. Катерина пригадує, що це було у листопаді 2019 року — їм більше не хотілося бути «співмешканцями», а саме чоловіком і дружиною. Розписалися без вечірок, по-тихому.

Згодом у родині з’явилися двоє онуків, яких Катерина і Роман обожнюють нянчити. 

У перший день повномасштабного вторгнення росії Роман повернуся до армії. Катерина згадує, що спершу не могла повірити в те, що відбувається.

«Хотілося думати, що це ненадовго. Він дзвонив і казав: “Не хвилюйся, в нас усе нормально. В нас усе є”. Показував фото, відео — як вони снідають, вечеряють. І це якось тримало», — розповідає вона.

Восени 2024 року підрозділ Романа перевели на Бахмутський напрямок, де тривали важкі бої. За словами Катерини, її чоловік перебував на позиції без ротації 10 місяців. 

«14 липня 2025 року він був поранений — контузія, травма головного мозку. Ми зверталися на гарячі лінії, але казали, що евакуація неможлива», — говорить вона.

Ще зранку 1 вересня 2025 року вони змогли поговорити по телефону. Та вже ввечері він не вийшов на звʼязок. 

«Через два дні мені принесли сповіщення: Роман зник безвісти», — каже Катерина.

У селі, де живе Катерина, є ще шість родин, у яких рідні зникли безвісти під час боїв на фронті. Родини об’єдналися, почали проводити мирні акції — раз на місяць у Новоархангельську, за можливості їздять і до Кропивницького.

«Це впевненість, що ти не сама. Словами не передати, як це важливо», — говорить Катерина.

Вона зізнається, що інколи люди проходять повз акції мовчки. Хтось сигналить, хтось просто повільно проїжджає. Але для неї важливо саме те, що тему не замовчують.

«Ми стукаємо в усі двері, які можемо. Щоб люди бачили, який масштаб. Це не одиночні випадки», — каже вона.

Ще до повномасштабного вторгнення вони з Романом мріяли поїхати в Умань.

«Я дуже чекаю на нього і сподіваюся, що наша мрія збудеться, і ми знову зможемо бути разом. І він повезе мене у Софіївський парк».

«Мам, звари борщ, тільки з душею»: історія про Сергія Гусєва

23 травня 1999 року в селі Валуївка Маловисківської громади у родині Гусєвих народився другий син — Сергій. Тоді маму Світлану з роддому зустрічав і старший брат Сергія — 8-річний Юрій.

«Пологи були складними, тож в роддомі я пробула довше. Поки приїхала з роддому додому, його вже встигли назвати то Миколаєм, то Валентином. А я сказала: “Ні, буде Сергій”. Не знаю чому — просто дуже подобалося це ім’я», — згадує мама Світлана Гусєва.

Коли Сергієві було шість, родина переїхала до Кропивницького. Тут він пішов до школи №32. Світлана Гусєва зізнається, що Сергій не був тихим учнем, і через його поведінку їй часто доводилося спілкуватися з його вчителями. Та підкреслює: він ніколи не ображав інших, не хуліганив. Просто був шебушним. 

«Дуже активний. Міг зірвати урок — бо починав співати, а коло нього й дівчата підспівували. Посадили коло нього відмінницю, щоб хоч на уроках не співав. Не вийшло — заспівали вдвох», — усміхається мама.

Спочатку Сергій захопився танцями, тренувався у шкільному ансамблі. Згодом обрав карате, дійшов до коричневого пояса. Та одного дня сказав, що більше не хоче займатися. Світлана Гусєва каже, що підтримувала сина: це його вибір, і якщо не хоче — то не буде.

Після дев’ятого класу він вступив до коледжу, здобув професію автомеханіка. Машини любив із підліткового віку.

«Він змалку крутився біля рідного дядька, їздив із ним, допомагав лагодити. Так і обрав собі фах, який до душі», — розповідає Світлана.

Строкову службу проходив у Чернігові, водієм. Після повернення працював у Кропивницькому на водоканалі. Там же працював і старший брат. За словами Світлани, Юрій і Сергій в дитинстві могли сперечатися, проте з дорослішанням суперечки залишися в минулому.

«Як  кажуть, разом — за будь-який кіпіш. І у вогонь і воду — разом», — каже вона.

У вільний час Сергій обирав риболовлю та захоплювався мисливством. Із дядьком їздив за будь-якої погоди.

«Недільне полювання — то святе. Хай завірюха, хай що — він усе одно їде. Ніколи не поверталися з пустими руками».

А вдома часто просив маму приготувати його улюблену страву — борщ. Але особливий.

«Казав: “Мам, звари борщ, тільки вклади в нього душу”. А якщо щось не так — стає й каже: “Дякую, мам, смачно, та відчуваю, що душу не вклала”. Я кажу: “Серьож, я з усієї сили старалася”», — з посмішкою згадує Світлана.

У 2021 році Світлана поїхала на заробітки до Польщі. Того ж року Сергій приїхав до неї — саме на її день народження. Працював оператором на заводі, познайомився з дівчиною Веронікою, купив машину, планував своє життя.

Та 24 лютого 2022 року прийшла страшна звістка: росія розпочала повномасштабну війну проти України. Вже за два дні Сергій сказав матері, що він вирішив — має повертатися додому.

«Каже: “Мам, мої брати на війні, а я заховаюся в Польщі? Я їду”. Я просила, щоб дав собі час, зважити рішення. Та він відмовив твердо — “їду зараз”», — згадує Світлана.

Дістатися додому в ті дні було непросто. Сергій дістався до Львова, але чекати поїзда не захотів — через пошук попутників знайшов водія і заплатив утричі більше звичайної ціни, аби тільки повернутися.

У Кропивницькому одразу пішов до військкомату — там були черги з добровольців. Тоді поїхав у район.

«Зайшов і питає: “На війну берете?” Його спитали, куди хоче. Він сказав: “Там, де вогонь”», — згадує Світлана.

На початку березня 2022 року Сергій уже був на сході України. Северодонецьк, Лисичанськ, Новотошківка. Разом із ним служив друг дитинства — Сергій Яшан. Вони росли разом і на фронті трималися поряд.

21 квітня 2022 року Світлана востаннє говорила з сином — близько третьої дня:

«Він сказав: “Мама, якщо зі мною щось станеться — ти мене не найдеш”. Я кажу: “Що ти таке говориш?” А він: “Те, що я бачу, те, що я знаю…”».

Близько шостої вечора їй зателефонував його побратим, з яким він перебував на позиції. Розповів, що вони потрапили під ворожий обстріл.

«Тільки поміняли локацію — і приліт. Це була п’ятиповерхівка. Її почало валити», — переповідає Світлана.

Друг вибрався з-під завалів. Казав, що Сергій залишився під ними, і він не міг перевірити, як він. 

Світлана на той момент була у Польщі. Згодом їй зателефонували з проханням приїхати за сповіщенням, що її молодший син зник безвісти. Вона повернулася в Україну й почала шукати: звернення до відповідних служб, заяви, запити. Згодом доєдналася до груп родин зниклих безвісти. Про одну з них дізналася після дзвінка від жінки, чий чоловік також зник безвісти.

«Вона сказала: “Мені приснився сон — мій чоловік сказав, що він із Гусєвим разом”. Ми були незнайомі, вона знайшла мене у соцмережі. А потім з’ясувалося, що вони справді служили поруч», — поділилася Світлана.

Тепер Світлана виходить на акції підтримки у Кропивницькому майже щонеділі, і в Маловисківській громаді — із портретом сина в руках.

«Ця взаємопідтримка родин, які чекають, дуже важлива. Бо залишатися із своєю проблемою один на один — просто сходиш з розуму, а тут ми разом виходимо на акції, пишемо звернення, листи. Боремося за своїх рідних», — пояснила Світлана Гусєва.

Вона каже: родини військовослужбовців, які зникли безвісти, не мають мовчати.

«Вони покидали все своє, щоб захистити всіх нас. Не можна, щоб про них забули. Може, хтось упізнає, його з фото, може, хтось щось скаже про його долю. Я хочу знати, де моя дитина», — підкреслила вона.

«Доводив любов не словом, а ділом»: історія про Олексія Касяненко

Олексій родом із села Шишкине Новоукраїнського району, Марина — із села Рівне. Та познайомилися вони у Кропивницькому у 2006 році. У місто Олексій переїхав навчатися на вчителя, Марина ж працювала медсестрою. 

На момент знайомства з Олексієм Марина була в розлученні й виховувала маленького сина.

«Я залишилася сама з дитиною, а зарплата медсестри не дозволяла знімати житло і забезпечувати сина. Мені запропонували спробувати себе в торгівлі — і мені це сподобалося. Там, на роботі, ми і познайомилися з Олексієм: він також пішов працювати не за освітою», — говорить вона.

Відтоді вони не розлучалися — вже майже 20 років. Разом карʼєрно розвивалися. Марина описує його як відповідального і принципового. Але в їхньому домашньому житті головним для неї було інше — відчуття безпеки.

«Мені з ним спокійно. Я була захищеною. Я завжди була коханою жінкою — і він не соромився про це говорити. І не тільки говорити: він доводив свою любов до мене, до дітей, до нашої родини не словом, а ділом», — каже вона.

Наприклад, у них була традиція: Олексій вітав Марину з першим днем весни.

«Для мене 1 березня — це підтвердження нового життя, надії на щось краще. І кожного року мене чекав якийсь подаруночок: інколи це були парфуми, інколи — квіти, інколи — сукня або просто мила дрібничка», — розповідає Марина.

З сином Максимом в Олексія стосунки склалися одразу — він називає його татом і досі. Згодом у подружжя народився спільний син Михайло — нині йому 17. Обох хлопців Олексій виховував однаково — без поділу на «рідний» і «нерідний»: вчив користуватися інструментами, ремонтувати авто, брав із собою на риболовлю та полювання.

«Він для синів є наставником, прикладом. Вони дуже пишаються тим, що в них є такий батько, і дуже хочуть бути на нього схожі», — каже Марина.

Марина зізнається: з Олексієм вони вміли не лише говорити — а й мовчати. Вони часто їздили на риболовлю сім’єю — з ночівлею, на дві-три доби. І щонайменше раз на сезон — лише удвох.

Вона розповідає і про інше — відчуття синхронності, яке з’явилося за роки разом.

«Іноді ми надсилали одночасно одне одному однакові повідомлення.  Ми могли одночасно скинути у Viber абсолютно ідентичні повідомлення. Бувало, що я просто подумаю про нього — і лунає дзвінок: “Ти знаєш, я так захотів тобі подзвонити”», — каже Марина.

24 лютого 2022 року Марина вийшла з собакою у двір — було близько п’ятої ранку — і почула гул літаків. Майже одразу зателефонувала сестра Олексія.

«Вона кричала в телефон: “Маріна, почалася війна. Миколаїв, Херсон, Київ бомблять”», — згадує Марина.

Родина швидко зібрала речі й вирішила виїхати з міста на дачу. Олексій у перші дні поїхав до ТЦК і записався в тероборону — але тоді сказали чекати: брали передусім тих, хто служив строкову.

«В нього аж злість з’явилася — чому беруть інших, а його ні. Він вважав, що кожен чоловік має іти захищати державу», — говорить Марина.

Поки офіційного виклику не було, Олексій волонтерив: возив продукти, допомагав із транспортом, підтримував військових.

«Ми не відкривали зборів. Ми робили це за свої кошти. Домовилися так: 50% — на родину, 50% — на країну», — каже Марина Касяненко.

Потім у їхній родині сталося те, що змінило все: за один місяць загинули двоє близьких родичів Олексія на фронті — двоюрідний брат і рідний брат. За законом Олексій мав відстрочку, але після похоронів він не знаходив собі місця.

«Він казав: “Я морально не витримую. Я не можу вдома бути. Хлопці там всі, а я сиджу тут”», — згадує вона.

Олексій прийшов до ТЦК і написав офіційну відмову від відстрочки. Пішов служити 13 листопада 2023 року. Спочатку служив у підрозділі протиповітряної оборони, згодом потрапив до піхотного підрозділу. Під час служби Олексій закінчив школу сержантів «з відзнакою».

У пʼятницю, 3 січня 2025 року, Олексій подзвонив дружині і попередив, що йде на завдання, і з ним не буде звʼязку пʼять-шість днів.

«Сказав — не хвилюйся, все буде добре. А 8 січня я отримала сповіщення: Олексій зник безвісти 6 січня 2025 року під час виконання бойового завдання», — згадує Марина.

Після звістки про зникнення безвісти почалися стандартні процедури: звернення до Координаційного штабу, МКЧХ, слідчих органів, здача ДНК. А далі — «особиста боротьба», як називає це Марина: акції, автопробіги, взаємопідтримка родин.

Вона говорить, що у соцмережах родини зниклих і полонених швидко перетворюються на спільноту.

«Хто підтримує нас краще, ніж ми самі — ті, які проживають цей біль? Кожна звістка про співпадіння ДНК відчувається, бо чужих там немає», — каже Марина.

Марина долучалася і до ініціативи з найбільшим прапором України, на якому розміщують фото безвісти зниклих і полонених. На момент створення прапор мав 170 метрів завдовжки, на ньому було близько 5800 світлин. Його розгортали на мирних акціях в Києві, Львові, Мукачеві, Івано-Франківську та Вінниці, Стамбулі та Анкарі. За інформацією Кіровоградської ОВА, планується його розгортання і й Кропивницькому.

Про те, як підтримувати такі акції, Марина говорить прямо: словами — не завжди доречно.

«Важко знайти такі слова, які можуть зарадити моєму горю. Та можете просто прийти на акцію, постояти біля нас. Навіть мовчки. Візьміть прапор України і постійте годину. Оце буде найкраща підтримка», — каже вона.
І додає: підтримка армії залишається такою ж необхідною, як і в перші дні повномасштабної війни.

«Маленьких донатів не буває. 50–100 гривень щомісяця — це вже допомога. У фонди, яким довіряєте. Або ж подзвоніть знайомому військовому, спитайте, чи є збір, є потреби — і долучіться», — говорить Марина.

Вона каже, що навіть якщо її особиста історія одного дня завершиться — вона все одно залишиться в цій боротьбі.

«Я все рівно буду виходити і допомагати, поки ми не повернемо останнього. Бо вони всі наші. І вони всі гідні того, щоб бути знайденими і повернутися додому».

І навіть тепер, коли Олексій не поруч, Марина 1 березня купує собі маленький подарунок — від нього. З вірою, що колись настане весна, коли цей подарунок знову вручить Олексій.

Також Марина пише тексти пісень, деякі з них покладені на музику і їх можна знайти на YouTube. Серед них — пісня «З душею, вбитою війною»: 

Якщо ви також чекаєте когось з близьких, хто зник безвісти на війні, і готові поділитися своєю історією — звʼяжіться з редакцією «Гречки»:

• через пошту gre4ka.info@ukr.net,
• через телефон: 066-190-55-02.