Відновити зір і знайти роботу: як пенсіонери з Харківщини починають життя у Кропивницькому
61-річні Олена та Сергій Симоненки з Харківщини у 2022 році пережили окупацію, але через постійні обстріли подружжя зібрало документи, кілька речей та поїхало на яскраво-зеленій «копійці» у Кропивницький. Евакуація, що мала бути тимчасовою, триває вже другий рік, квартира та дім знищені, а Олена почала втрачати зір. Історію подружжя Симоненків та як допомогти жінці, розповідаємо на «Гречці».
198 днів невідомості в окупації
Білий Колодязь — велике селище, яке мало багато підприємств: цукровий, комбікормовий і ремонтний заводи, два елеватори, маслозавод. Була тут і пекарня. Нині Білий Колодязь наполовину знищений. Родина Симоненків виїхала до Кропивницького у травні 2024 року до доньки. На щастя, не бачили, як руйнується їхнє житло та нажите роками.
24 лютого подружжя Симоненків прокинулися від вибухів. Їхня квартира була біля вʼїзду в селище, далі — лише поля. Олена бачила стовпи вогню. Того ж дня росіяни по прямій — трасою — дісталися від кордону через Вовчанськ до Білого Колодязя. До росії тут близько 25 кілометрів.
Під окупацією жителі селища пробули 198 діб.
Зі слів подружжя, на блокпостах, один з яких якраз розташували біля їх будинку, були бойовики із так званої лнр. У перший день ті звалили знак із назвою селища, бо він був пофарбований у синьо-жовтий.
Олена згадує, що тоді був постійний страх, який паралізував, відсутність звʼязку з дітьми, а ще неможливість купити їжу чи виїхати. Люди були обережними. Єдиний вихід не померти з голоду — йти та отримувати гуманітарку.
«Ми не чекали росію. Не хотіли, щоб вони до нас приходили. У той період ми були постійно у невідомості», — згадує той час Олена.
Подружжя гооврить, що більшість часу світло та звʼязок був, проте із 7 квітня по 10 червня 2022 їх відрізали від світу.
«Ми побоялися, що взагалі не зможемо виїхати»
11 вересня 2022 ворог вийшов із селища. У Білий Колодязь зайшли українські військові. Спочатку було спокійно, а із жовтня росіяни почали обстрілювати жителів.
«Тоді ще в селищі народу було повно. Ще ніхто нікуди не виїжджав, бо до цього часу ми були відрізані від світу. Ми тоді зібралися, щоб отримати допомогу, а в цей момент росіяни благополучно почали гатить над селищем», — згадує один із днів Сергій.
Олена говорить, що під час обстрілів було страшно, ховалися в підвалі, але й там не було відчуття безпеки — якщо прилетить, то може завалити. Тому іноді просто залишалися в квартирі, притискалися до стін, як виходило.
Пригадує, як сиділи вдома, перебирали цибулю — і раптом почули серію вибухів. Це були касетні боєприпаси, швидко спустилися вниз, але від такого сховатися складно. Ці снаряди спочатку вибухають у повітрі, а потім розлітаються дрібні частини, які далі вибухають або падають на землю.
Попри обстріли подружжя не полишало роботу. До лютого 2023 року Олена працювала бухгалтеркою у фермерському господарстві, яке згодом знищили обстріли, тоді ж загинув і його директор. Сергій також втратив роботу — цукровий завод, де він працював, росіяни зруйнували того ж року. До виїзду з селища Олена встигла ще трохи попрацювати на елеваторі.
«Ми два роки були дома. Ми не збиралися нікуди виїжджати. Думали, що хоч і не стало роботи, але однаково діло підходило до пенсії. А потім у березні 2024 обстріли все ближче і ближче. Ну коли з ночі почали і без зупинки обстрілювали, то вже не витримали. Там вже ліси горіли, і ми побоялися, що взагалі не зможемо виїхати», — розповів чоловік.
Він каже, що тоді думали на пару тижнів поїдуть та повернуться. Було тепло, тому взяли кілька речей, документи. Все можна було вмістити у рюкзак.
«І так ото пригнули в машину і поїхали. Все, що там було, залишили, все життя, все нажите. Це ж зробили нас на старості літ бомжами. Думали доживемо до пенсії. У квартирі ремонт зробили, думали будемо внуків нянчити», — говорить чоловік.
Їхали в Кропивницький на старій яскраво-зеленій «копійці» до доньки у гості. Обстріли Білого Колодязя не припиняються, селище знищене, тому подружжя залишається тут. Винаймають житло, піклуються про маленьку онучку поки донька на роботі.
«Вулицю вже добили повністю»
«Було своє житло, робота, тримали господарство, був і город. Було все для життя своє. Вирощували для себе, не для продажу. Садили і полуницю, і малину, і кавуни, дині, ну все. Зараз дуже хочеться додому, поковирятися у своїй земельці, хочеться туди, де виріс», — із сумною усмішкою згадує життя у Білому Колодязі Олена.
Сергій додає, що хоч і не купалися у грошах, але ніколи не ходили з протягнутою рукою.
Чоловік зізнається, що як би не приглядався до ніби знайомих місць на відео та фото, не може нічого впізнати. Вулиці, якими подружжя ходило в магазин, на роботу, якими водили колись дітей до школи, залишилися лише у спогадах.
«Одну із вулиць у селищі вже добили повністю. Її накривали в різний час спочатку з одного боку, потім з другого. Вона не існує вже. Люди ще там є, живуть десь у землянках на свій страх і ризик. У новинах зараз нічого не пишуть за селище. Те, що люди надсилають, те і знаємо», — розповів чоловік.
У селищі Симоненки мали квартиру, проте через прильоти житло зруйноване.
Перший приліт був у гаражі перед чотириповерхівкою у червні 2024 року. Згодом росіяни поцілили у кут — пів будинку вигоріла. В іншій багатоквартирці з чотирьох поверхів залишилося лише два з половиною — не відомо, куди розлетілися стіни.
Є навіть відео за червень 2024 року, як на ці два будинки скинули бомби. Ці дві чотириповерхівки стоять поруч на в’їзді у селище.
«Це відео зняли спеціально. Показали ці два будинка. І через секунду вибух з боку будинку, потім вибух на другому боці цього ж будинку, а третій вибух посередині вже нашого будинку. Я не вірю у збіги, що це відео випадкове. Камера наведена була спеціально на доми. Вони цілі стоять. І далі вибухи. Я порівнюю це з комп’ютерними іграми. Тільки в комп’ютерних іграх там тисячі життів, а в нас воно одне. А їм треба знищити нас», — зауважив Сергій.
Що зараз із будинком у селі поруч із Білим Колодязем, Симоненки не знають. Торік росіяни обстріляли населений пункт, у подружжя згоріли літня кухня, курник, сарай — все, що було у дворі. Дивом вогонь не перекинувся на будинок, хоч вікна й повилітали.
Ще у квітні 2025 року приїжджали додому. Зібрали найнеобхідніше, інше довелося залишити.
«Жива та хата, не жива чи вже добита — не знаємо. Поїхати туди страшно, бо дрони літають, полюють на цивільних і машини. Було страшно. Люди, які ще живуть там, казали, що буває днями не можуть вийти з хати», — розповіла Олена.
До того ж Білий Колодязь розташований лише за 17 кілометрів від нині окупованого міста Вовчанськ, яке зазнало масштабних руйнувань і перетворилося на руїни.
Бюрократичні перепони та життя з нуля
Олена розповідає, що подала заявку на компенсацію за зруйноване житло, додала всі необхідні фото, навіть відео прильоту, однак процес зупинився. Подану заявку в застосунку «Дія» спочатку прийняли, але згодом її розгляд призупинили через небезпеку виїзду комісії на місце. Тому отримати хоч якісь виплати подружжя поки не може.
У Кропивницькому зустріли неабияку підтримку від «Дому милосердя» — благодійної організації, яка допомагає людям у складних життєвих обставинах. Подружжя приходить сюди за хлібом і продуктами та часом речами.
На фоні стресу, постійного страху та втрати дому Олена почала стрімко втрачати зір. Зараз їй необхідна операція з видалення катаракти на обидва ока. Для операції потрібно зібрати 40 тисяч.
Олена через поганий зір поки не може працювати. Сергій має інвалідність — погано чує, тому користується слуховим апаратом. Окрім цього чоловік має й інші проблеми зі здоровʼям. До того ж обоє вони пенсіонери. Ще більше ускладнює пошук роботи статус ВПО, що криє за собою втрати та біль.
Як допомогти Олені Симоненко?
Допомогти жінці зголосився «Дім милосердя».
Як розповів «Гречці» засновник благодійної організації Володимир Лебедєв, на рік вони разом із партнерами «Зір+» повертають можливість бачити 15-17 людям, які опинилися у скрутних життєвих обставинах: бездомні, вимушені переселенці та пенсіонери, які не мають нікого.
Є лише дві умови, як отримати допомогу від «Дому милосердя»:
- потрібно назбирати половину суми від вартості операції;
- аргументувати, чому людина потребує цієї допомоги.
«Це має бути цілеспрямовано. Тобто людина приходить до нас і каже: “Я хочу добре бачити, мені потрібно допомога, бо мені потрібно влаштуватися сторожем чи я хочу працювати в бібліотеці, але не беруть через поганий зір”. Тобто, щоб людина мала перед собою мету», — наголосив засновник благодійної організації.
Надалі людина проходить діагностику. Після перевірок повідомляють діагноз та кажуть вартість операції.
Володимир Лебедєв говорить, що вирішили допомогти Олені Симоненко, адже жінка звернулася за допомогою, щоб влаштуватися на роботу.
«Олена сказала, що хоче повернути зір, щоб продовжити працювати бухгалтером. Зір почав падати ще давно. А стрес, переїзди та втома прискорили цей процес», — зазначив він.
Зі слів керівника «Дому милосердя», Олена Симоненко за свій рахунок пройшла обстеження.
«В основному ми проходимо разом із людьми ці обстеження. Подружжя Симоненків самостійно пройшли, не просили у нас гроші. Бо часом ми допомагаємо навіть гривнею на проїзд», — розповів він.
Володимир Лебедєв зауважив, що благодійна організація намагається допомогти вимушеним переселенцям у таких складних ситуаціях, адже розуміють, що навіть оренда житла постійно дорожчає — суми стають непідйомними.
Підтримати Олену можна на номер карти 4149 4990 8734 8197 (Симоненко Олена).
