«Носити шеврон ТЦК мені не соромно»: бойова медикиня з Кіровоградщини про фронт і тил
Бойова медикиня Світлана Медведенко евакуйовувала поранених під Новодонецьком, Пісками, Пологами й Бахмутом. Тепер вона служить в Олександрійському районному ТЦК та СП на Кіровоградщині, де допомагає людям знайти своє місце в армії — від тилових посад до вступу у військові виші. У розмові з «Гречкою» вона розповіла про фронт, повернення на службу і про те, чому після війни найважче буває не від спогадів, а від нерозуміння з боку частини цивільних.
«Медведик»: позивний, який пам’ятають врятовані
Світлана Медведенко поправляє довге чорне волосся, зібране в тугий хвостик. На формі — шеврон із позивним «Медведик». Каже, так її називають із 2020 року, відколи вона стала військовою.
Позивний народився просто — від прізвища. Але з часом став значно більшим, ніж просто армійське ім’я.
Іноді цей позивний повертає до неї тих, кого вона колись рятувала, навіть тепер, під час служби в ТЦК. Наприклад, один із бійців, якого вона евакуювала з кубаротравмою з-під Новодонецька, не впізнав її за прізвищем під час розмови по телефону, але одразу згадав, хто такий «Медведик».
«Я його впізнала за прізвищем. В нього ще очі такі, яскраво блакитні. І от говоримо по телефону і я питаю, чи знає він хто така Світлана Медведенко? Він каже, що ні. Тоді питаю: а хто тебе тоді евакуював? А він каже: “Медведик”. А я сміюсь і відповідаю, що це ж я», — згадує з посмішкою Світлана.
Світлані 49 років. Народилася вона в селі Соснівка Олександрівської громади на Кіровоградщині. Каже, медицину обрала ще в дитинстві, коли постійно лікувала ляльок. В її прагненні підтримала мама, а рідна тітка стала прикладом, адже свого часу теж була військовою медикинею.
Тож Світлана закінчила медичне училище, після якого жила у Цвітному і працювала у місцевій амбулаторії. Згодом через сімейні обставини переїхала до Кропивницького і влаштувалася в обласну психіатричну лікарню.
У цивільній медицині, пригадує Світлана, робота була не з легких. В амбулаторії — виклики 24 на 7, нічні виїзди, рішення, які треба було ухвалювати самостійно. До лікаря ще треба було довезти, а діяти — вже зараз.
«Найбільша нагорода в цій професії — коли ти бачиш, що допоміг. Коли людині стало краще, коли чуєш “дякую”», — зізнається вона.
Робота в психіатричній лікарні дала інший досвід — спостереження, психологічну витримку, уважність. Але внутрішньо, зізнається, це було вже не зовсім її.
Вона звикла бути тим медиком, який сам приймає рішення тут і тепер. Саме потреба знову відчути цю відповідальність і підштовхнула її до нового вибору.
Із лікарні — до війська
У травні 2020 року Світлана Медведенко зателефонувала до Олександрівського військкомату й сказала, що хоче підписати контракт. За її словами, рішення визрівало не один день. Тут були і особисті причини, і бажання змінити життя, і потреба знову відчути, що вона на своєму місці.
«Я вирішила: якщо йти, то тільки медиком. Бо це те, що я вмію і чим можу бути корисна», — каже вона.
За кілька днів їй запропонували 56-ту окрему мотопіхотну бригаду, 37-й батальйон, посаду бойового медика. Спершу вона думала, що піде служити на рік, і після повернеться до цивільної роботи. Потім вирішила залишитися ще на рік, до весни 2022.
Після навчань Світлана служила під Пісками між Авдіївкою і Пісками, а згодом пройшла й інші напрямки. До цього на Донеччині вона ніколи не була. Каже, все було вперше: фронт, великий чоловічий колектив, інший темп життя, інші правила.
Перший час був шок від нових обставин, але швидко вона стала для побратимів своєю.
«Я для них була і подругою, і мамою, і підтримкою. До сьогодні телефонують: “Пам’ятаєш, ти мене вивезла?” Це для мене дуже багато значить», — каже Світлана.
Евакуації, втрати і фронтова витримка
Повномасштабну війну Світлана Медведенко зустріла з побратимами у посадках Донеччини.
«Ми тоді думали: головне — вистояти три дні. Потім — місяць. А потім уже просто стояли й трималися. Головне, щоб на день довше, ніж ворог», — згадує вона.
Коли військовослужбовиць під час повномасштабної війни пропонували вивести далі в тил, вона відмовилася.
«Я була завжди з хлопцями. Якщо вони в посадці — то і я там», — каже Світлана.
У війську вона побачила, наскільки бойова медицина відрізняється від цивільної. На бронежилеті замість магазинів у неї були турнікети, бандажі, знеболювальні й кровоспинні засоби. Автомат, каже вона, для бойового медика — другорядне. Найважливіше — те, що може врятувати життя в перші хвилини.
Медичний рюкзак був важкий, а крім нього часто треба було ще й виносити пораненого. Під Новодонецьком, пригадує Світлана, вони понад чотири кілометри евакуювали бійця з пораненням ноги — його вдалоя врятувати, і ногу зберегти.
«Хлопці потім сказали, що від мого рюкзака можна спину зірвати. А я тільки подумала: у мене ж іншого виходу не було. Я повинна все це мати під рукою, щоб врятувати», — говорить вона.
Про фронтові втрати Світлана розповідає стримано. Каже, найважче — не тоді, коли ти їдеш на евакуацію. Там немає часу на страх, є тільки задача: дістатися, надати допомогу, вивезти. Найважче — коли приїжджаєш, а боєць уже загинув, і поруч із ним — поранений побратим, який дивиться на тебе.
«Ти розумієш, що один уже 200-й. Але при іншому ти не показуєш цього. Ти не маєш права плакати, не маєш права розсипатися. Ти повинна бути сильна», — каже вона.
Вона пам’ятає кожного загиблого побратима. Пам’ятає, як із полону повернувся боєць з «Азовсталі» і знайшов її номер, щоб просто подзвонити. Пам’ятає й російських загарбників, чиї тіла бачила в полі. Каже, жалю до них не було — лише шок і злість через те, що саме вони прийшли на українську землю й убивали її людей.
Три доньки і рішення повернутися
У Світлани троє доньок. Старшій, Анні, 28 років — вона теж служить, у Кропивницькому міському ТЦК. Середній доньці Анастасії — 23 роки, вона живе в Олександрії й обрала інший шлях. Молодшій Софії — 10 років, і вона вже каже мамі, що теж хоче бути військовою медикинею.
Коли Світлана у 2020 році підписала контракт, із дітьми намагалася бути на зв’язку щодня, якщо дозволяли умови. Під час повномасштабної війни це було вже значно складніше: зв’язок зникав, вона була не в тилу, а в посадках із бійцями. Тоді просила побратимів хоча б передавати її донькам, що з нею все добре.
У липні 2023 року вона звільнилася за сімейними обставинами. Каже, не могла пропустити важливі події в житті дітей.
«Я не змогла бути поруч з молодшою донькою, коли вона пішла у перший клас. Тому я вирішила повернутися додому — щоб більше не пропускати важливі моменти з життя своїх дітей», — зізнається «Медведик».
Проте повернутися до цивільної роботи і зняти військову форму бойова медикиня не змогла. Тож додому вона приїхала 7 липня 2023 року, а вже 10 липня, через три дні, мобілізувалася. Цього разу — вже до Олександрійського районного ТЦК та СП.
«Я вже бачу себе військовою. Це вже в мені», — коротко пояснює вона.
Служба в ТЦК — це теж служба
Тепер Світлана Медведенко — молодша лейтенантка, офіцерка відділення рекрутингу Олександрійського районного ТЦК та СП. До цього вона була там інструкторкою, а згодом, після закінчення юридичної освіти, переатестувалася на офіцерську посаду.
Її теперішня робота — це не медицина в окопі, але, каже вона, теж пряма допомога армії. Вона консультує тих, хто хоче піти на контрактну службу, допомагає людям обрати напрямок, шукає для них тилові посади, контактує з частинами, допомагає з оформленням справ та відправленням до обраного місця служби. Окремий напрямок її роботи — юнаки й дівчата, які вступають до вищих військових навчальних закладів.
Світлана принципово пояснює: рекрутинг — це не примус. Людина приходить сама, а далі з нею говорять про освіту, навички, бажання і можливості.
«Перше, що я питаю: яка в тебе освіта. Друге — що ти вмієш. І третє — ким ти себе бачиш. Бо освіта може не співпадати з твоїми навичками», — пояснює вона.
За її словами, в армії потрібні не лише штурмовики. Потрібні кухарі, діловоди, водії, юристи, психологи, ремонтники, медики, оператори дронів, фінансисти.
«Без тилу не буде бойових частин. І без ТЦК не буде бойових частин. Хто б там що не говорив», — каже Світлана.
Вона розповідає про хлопців, які прийшли до неї як порушники військового обліку, а потім пішли на контракт, пройшли навчання, стали діловодами, операторами дронів, потрапили на офіцерські курси. Хтось приїжджав у відпустку з шоколадкою і просто дякував. Для неї це теж показник того, що вона — на своєму місці.
«Я пишаюся шевроном ТЦК»
Світлана не приховує: зараз багато хто боїться навіть заходити до рекрутингу, бо думає, що «одразу скрутять і відправлять». Каже, часто це наслідок страху, чуток і ворожої інформаційної кампанії. Частину людей вона консультує телефоном, з кимось говорить на вулиці, якщо людині так спокійніше. Її номер не змінювався з 2020 року — на нього й досі телефонують побратими, родичі військових і ті, хто хоче порадитися щодо служби.
«Так, я з ТЦК. І я пишаюся своїм шевроном. Бо до цього в мене форма пролита кров’ю. Я була медиком, я бачила кров, я виносила хлопців. І зараз я не сиджу осторонь, а служу й теж роблю корисну справу», — говорить вона.
Для неї робота в рекрутингу — це не про кабінет заради кабінету. Це про те, щоб у військо приходили не випадкові люди, а ті, хто розуміє, що робитиме, і може бути максимально корисним на своєму місці.
Саме тут, у тилу, після фронту вона найбільше відчула ще одну сторону війни — не бойову, а людську. Бо, каже, пояснити свій досвід тим, хто його не прожив, часто буває важче, ніж винести пораненого з-під обстрілу.
Найважче після фронту — не тиша, а нерозуміння
Попри нову посаду, повернення з фронту в тил не стало для Світлани легшим. Вона зізнається: після бойового досвіду адаптуватися було дуже важко. Особливо — до цивільного середовища.
Каже, після повернення довго не могла спати в тиші, тому й досі засинає з увімкненим телевізором. Часто хочеться просто замкнутися, побути наодинці, «залізти у свою ракушку» і ні з ким не говорити.
Але найбільше болить інше — ставлення частини людей до форми і до ТЦК.
«Мені іноді тяжко від поведінки цивільного населення. Тяжко тим, що вони реагують на ТЦК як на ворогів», — каже вона.
Світлана наводить приклади, коли чула зневагу від людей у чергах, від тих, хто приходив до ТЦК, від цивільних, які дозволяли собі образливі репліки. Каже, інколи люди не бачать у працівникові ТЦК військового, який уже пройшов війну, кров, втрати й евакуації. Вони бачать лише образ, який їм нав’язали.
«Мені не соромно носити цю форму. Бо вона дійсно пролита кров’ю», — говорить вона.
Вона зауважує, що найкраще її розуміють побратими, військові, родини військових, ті, хто хоча б дотичний до війни не з новин. Саме з ними є спільна мова, спільні теми, спільний досвід. І саме це, каже вона, тримає.
Світлана не вимагає від цивільних пафосу чи показових жестів. Каже, військовим не не треба нічого надмірного. Але потрібна елементарна повага — або хоча б відсутність зневаги.
На її думку, ненависть до ТЦК вигідна насамперед ворогу. Саме росії, підкреслює вона, потрібен зрив мобілізації, втома, розкол між військовими й цивільними, страх перед формою, знецінення тих, хто служить.
Світлана нагадує: не ТЦК почав цю війну. Не ТЦК прийшов руйнувати українські міста. Не ТЦК окуповує території, вбиває цивільних і стирає з лиця землі цілі населені пункти. Це роблять росіяни. А військові — і на фронті, і в тилу — тримають країну, щоб ворог не пройшов ближче.
«Винний ворог, не ТЦК. І ненавидіти ТЦК — це те, чого хоче ворог», — говорить вона.
І додає: на людей у формі варто дивитися з повагою хоча б тому, що кожен із них пройшов свій шлях і щось віддав цій країні. Хтось — роки життя, хтось — здоров’я, хтось — кров, а хтось — побратимів.
Чому між військовими й цивільними виникає прірва
Те, про що говорить Світлана Медведенко, — не лише її особисте відчуття. Раніше «Гречка» вже писала про напругу довкола військових і ТЦК у матеріалі «Не “весь народ”, а гучна меншість: що стоїть за нападами та цькуванням ТЦК». Соціальний і військовий психолог Олег Покальчук пояснює: прірва між військовими й цивільними під час тривалої війни справді виникає, і це явище не нове.
За його словами, люди, які роками перебувають у військовому середовищі, поступово починають жити в іншій реальності — зі своїми правилами, болем, гумором і способами виживання. Водночас цивільні залишаються в іншому світі, хоч і говорять тією ж мовою та живуть у тій самій країні. Через це сторони часто перестають по-справжньому чути одна одну.
«Люди, які живуть серед військових і є військовими, вони знаходяться в специфічному світі, який зрозумілий. Він страшний буває, смішний буває — але інший. І коли така людина повертається, говорить тією самою мовою з людьми, яких знає, а вони її не чують і не розуміють, — оце і є та прірва», — пояснив Олег Покальчук у коментарі «Гречці».
Психолог каже, що з часом у військових і цивільних накопичуються взаємні, часто завищені очікування. Цивільні чекають, що військовий після повернення швидко «вбудується» у звичне життя. Військові ж часто сподіваються, що вдома на них чекатимуть повне прийняття, вдячність і розуміння без зайвих пояснень. Натомість обидві сторони стикаються з нерозумінням, побутовими претензіями і відчуттям, що їхній досвід знецінюють.
«У військових є запит до цивільних, а у цивільних — до військових. І ці запити часто взаємно виключні. Для військового його досвід — це система цінностей, завдяки якій він вижив. Вона не може вимкнутися просто тому, що він повернувся додому», — каже Покальчук.
Саме тому, додає психолог, багатьом військовим інколи простіше знову бути поруч із побратимами, ніж повертатися в середовище, де треба постійно щось пояснювати. Зменшити цю прірву можна не гучними словами про вдячність, а спільною справою, у якій військові й цивільні зможуть діяти разом, на рівних, без знецінення досвіду одне одного.
Історія Світлани Медведенко — якраз про це. Про людину, яка пройшла війну, не залишила службу і просить від цивільних не захоплення, а хоча б розуміння й поваги.
