Не «весь народ», а гучна меншість: що стоїть за нападами та цькуванням ТЦК

На цьому тлі в публічному просторі дедалі частіше почали говорити про таку реакцію суспільства у воюючій країні як на вирок державі. Водночас соціальний і військовий психолог Олег Покальчук застерігає від узагальнень: йдеться не про зміну настроїв усього суспільства, а про поєднання інформаційного впливу, втоми та радикалізації окремих груп. 

Як і навіщо в українському суспільстві поширюють ненависть до військових і правоохоронців — розібралася «Гречка».

Чому коментарі працюють сильніше за новини

Олег Покальчук звертає увагу на силу коментарів у соцмережах. За його словами, коментар часто працює сильніше за саму новину, бо створює враження «живої щирої реакції» реальної людини.

«Коментар працює активніше, ніж меседж. Тому що коментар претендує на суб’єктність. Він написаний з обсценною лексикою, неоковирно, капслоком — я складає враження, що це людина щиро так вважає. Хоча за ним скоріш за все буде закритий профіль чи нещодавно створений з картинкою замість фото. Але хто ж піде перевіряти?», — пояснив він.

Навіть якщо новина написана нейтрально, кілька однотипних коментарів під нею можуть створити враження, що «всі так на це реагують і так налаштовані». Далі, каже психолог, спрацьовує механізм наслідування: людина бачить, що певна думка вже нібито є загальною, і їй простіше до неї пристати.

«Через наявність соцмереж зараз нема потреби збирати цих людей на мітинги і демонстрації. Вони перебувають у режимі постійно діючого мітингу», — сказав він.

Покальчук також застерігає від перебільшення масштабу. За його словами, приблизно третина людей має внутрішню схильність сказати: «Ні, можливо, я не буду приставати до думки загалу». Це не є чимось поганим чи хорошим — це здатність не піддаватись впливу авторитета на групу. А в умовах війни, стресу і втоми така здатність, такі захисні механізми працюють слабше.

Покальчук говорить про дію пролонгованого стресу. Людська психіка, каже він, під дією пролонгованого стресу переходить у режим енергозбереження і вимикає те, що раніше боліло, зворушувало або викликало сильну реакцію.

«Ми стаємо байдужі до інших людей. Голова перестає емпатично реагувати на маркери, які нас раніше зачіпали», — пояснив він.

Це, на його думку, не означає, що всі люди раптом стали жорстокими. Але в такому стані ними легше маніпулювати, вони простіше переходять до зоологічних реакцій — страху, агресії, ненависті. А далі, додає психолог, у групах запускається взаємне підсилення цієї ненависті.

«І створюється враження, що ці сутички і напади постійно, кожен божий день. Це роздмухується у всіляких Телеграм-каналах, соцмережах, щоб тримати на цьому увагу. Росіяни це будуть підтримувати, створюючи враження природної ескалації. Хоча при вбивстві, наприклад, лікаря ми ж не говоримо про всенародну ненависть до медиків, чи не так?», — пояснив він.

Водночас психолог радить «перевернути бінокль» — дивитися на ситуацію не зблизька, а в масштабі. Тоді стає видно: йдеться не про «всю країну», а про окремі, хоч і небезпечні, прояви.

Але інформаційне роздмухування — не єдиний чинник. Є і психологічний фон, на якому це працює.

Що ламається в логіці «вони ж мене захищають»

На запитання, де саме руйнується начебто очевидний ланцюг — «є ворог, є армія, армія мене захищає, отже я маю підтримувати тих, хто забезпечує мобілізацію», — Олег Покальчук відповідає: у точці особистого страху й відмови бачити реальність.

За його словами, є три базові реакції на загрозу: втеча, спротив і завмирання. Напади на військових — це теж форма спротиву, але спротиву не ворогу, а самій реальності.

«Це форма спротиву до тієї реальності, яка може спитати тебе, на чиєму ти боці. І щоб її випередити, я краще знищу цю частину реальності», — пояснив психолог.

Тобто людина не хоче відповідати на питання про власну участь, відповідальність чи позицію — і агресивно б’є по тому, хто це питання уособлює.

Хто є найвразливішим до вербування

Психолог прямо говорить, що для ворога потенційно придатний контингент для таких атак в українському суспільстві є. Але до нападів переходять далеко не всі, хто пише агресивні коментарі, а значно менша частина людей.

Серед факторів ризику він називає кримінальне середовище, людей із попереднім досвідом правопорушень, мешканців депресивних територій, людей без чітких соціальних опор, а також людей із залежностями.

«Потенційно цей контингент дуже чисельний. Але між емоціями, намірами і діями є серйозна відстань», — сказав Покальчук.

Окремо він згадав і загальні класичні інструменти вербування: гроші, компромат, ідеологію та марнославство. За його словами, зараз у масовому масштабі для ворога найпрактичнішими лишаються насамперед гроші й компромат.

Як агресію переводять із коментарів у насильство

Психолог вважає, що нинішні напади — це не раптовий спалах, а послідовна ескалація. Спершу були інформаційні атаки, далі — психологічні операції, а потім почалося пряма агресія, яка має характер тестування.

Як приклад він навів окупацію Донеччини і Луганщини росіянами у 2014 році. Тоді росіяни за допомогою тих же інструментів вербування і впливу використала чисельно невелику групу цивільного населення, щоб створити «живий щит» і навіяти враження, начебто більшість місцевих є сепаратистами.

«Це створювало феномен шоку, тим більше для закордону. Як же так, оце ж люди цивільні, беззбройні кидаються там під бронетранспортери української армії! Ми маємо зараз ескалацію подібної історії. Коли почалося зі штовханини, хапання за руки поліцейських. Спочатку основним діючим компонентом були жінки, згодом підключився чоловічий компонент та перейшло у фазу прямого злочину — вбивства», — сказав Олег Покальчук.

Паралельно, говорить соціальний психолог, триває інформаційна кампанія зі знецінення силових структур — насамперед поліції, а також військових ТЦК. Це лягає на давню пострадянську недовіру до інституцій. Але ключове, наголошує він, не сама наявність такого ставлення, а те, що його добре модерують:

«Не так легко нацькувати маси на поліцію. Я думаю, що це фактично неможливо за розглянутих обставин. Але зімітувати такого роду ненависть за рахунок окремих груп людей — того ж криміналітету — вже не так складно».

На його думку, саме в цьому видно російський слід: ворог не створює проблему з нуля, а бере вже наявну напругу — страх мобілізації, втому, недовіру, історії про порушення — і робить із неї зброю.

«Вбивство на вулиці однієї людини іншою — це не те, щоби масово схвалена людська поведінка. В будь-якому суспільстві, за будь-яких обставин, навіть у кримінальному середовищі. А нам просовують уявлення, що така поведінка начебто є не просто некримінальною — наче вона є соціально прийнятною. Оце точно перевертання з голови на ноги», — сказав психолог.

Це відчуття масовості посилюється ще й тим, як тема живе в соцмережах.

Це не «суспільне явище», а злочин

Одна з головних тез Олега Покальчука — такі напади не треба романтизувати, драматизувати як «народний гнів» чи описувати як окреме суспільне явище, що нібито само собою виникло. Він пропонує дивитися на це простіше й тверезіше: це кримінальний злочин.

«Це не зрада зрадська, це бандитизм звичайний. І його вчиняють люмпени-терористи», — сказав він.

На його думку, саме таке сприйняття — як конкретного злочину з конкретним складом, наслідками і відповідальністю — дає шанс не потрапити у пастку нав’язаного драматизму. Бо ворогу, за його словами, якраз і вигідно, щоб суспільство сприймало кожен такий випадок як доказ «тотального розпаду» і «загального бунту».

«Якщо щось тримається в медійному полі більше трьох днів, значить, це комусь треба», — зауважив він.

Водночас психолог не закликає недооцінювати небезпеку. Навпаки: він вважає, що без реакції ці злочини будуть продовжуватися й загострюватися, а паралельно триватимуть і диверсії, і подальше інформаційне роздмухування теми.

Не «зміна всього суспільства», а голосна меншість

Олег Покальчук одразу застерігає від спрощення, ніби українське суспільство пройшло шлях «від безумовної підтримки військових до масового роздратування і схвалення нападів». На його думку, точніше говорити не про зміну всіх, а про зміну того, хто саме став голосніше і помітніше проявлятися.

На початку повномасштабного вторгнення, каже він, одна частина суспільства дуже виразно заявила про себе — це були люди, які мобілізувалися, волонтерили, публічно підтримували армію, формували відчуття загальної єдності. Інша частина тоді, за його словами, «принишкла і залягла на дно».

«На початку одна частина мала організовану силу говорити в один голос. А інша — антиукраїнська частина — заклякла по різних причинах. Очікувала приходу росіян, не дуже розуміла, що відбувається, чи можна вже проявлятися, чи не можна. Тобто тоді зорганізувалася українська патріотична частина, а зараз зорганізовують іншу», — розповів він.

Він нагадав, що подібне вже не раз траплялося в українській історії: гучна й активна позиція однієї частини людей створювала відчуття повного консенсусу, хоча насправді в суспільстві завжди існували різні настрої. 

Олег Покальчук пояснив це законом нормального розподілу, який називають кривою Гауса. 

Довідка. Крива Гауса у психології означає, відобаржає, що більшість людей (близько 68%) зосереджені навколо середнього значення певного показника ( наприклад, рівня IQ), тоді як екстремальні прояви (наприклад, геніальність або глибока розумова відсталість) знаходяться на краях і зустрічаються дуже рідко.

«Згідно з кривою Гаусового розподілу, суспільні групи розподіляються десь таким чином: приблизно 20% займає одну позицію, десь 60% не мають сталих переконань, і ще 20% — займають протилежну позицію. Але це не статичний показник, це динаміка. Наприклад, у нас 20% були патріотично налаштовані, а стало їх 40% — соціологія показує це різке зростання», — пояснив соціальний психолог.

І додав, що подібна динаміка не є унікальною для сучасної України: і в інших країнах при війнах була частина суспільства патріотично налаштована, були добровольці і волонтери. І так само був супротив мобілізації в іншої групи, колаборація з ворогом тощо. Але при цьому ці протилежні групи не становили переважаючу більшість — вони знаходилися на крайніх точках. Посередині, на чисельно найвищому показнику перебувала група, яка не має сталих переконань і залежно від обставин змінювала поведінку.

Зараз в українському суспільстві, на його думку, активізується  інша група в суспільстві — менш чисельна, але помітна завдяки інформаційному шуму, соцмережам і ворожій модерації.

«Ми говоримо про кількісно дуже невеличку частину людей, яких технічно можливо противнику рекрутувати на прямі диверсійні терористичні дії: підриви, підпали машин, напади на поліцію та ТЦК. І ворог це робить і робитиме. І деякі з таких диверсій вдаватимуться — умовно кажучи, один з десяти. Але тиражуватиметься це так, наче це сталося 10 разів», — підкреслив Олег Покальчук.

Так, коли людина бачить одну і ту саму новину декілька разів підряд в різних джерелах, то у неї складається враження, що це тенденція, що це не поодинокий випадок, а відбуваються повсюди. 

«Зазвичай такі “спалахи” в інфополі тримаються декілька днів і згасають, їм на заміну приходять нові. Зараз вже не обговорюють того ж скандалу з Міндічем. А коли щось тримається довше, то зрозуміло, що цей інтерес модерується. А зрив мобілізації під час війни потрібен насамперед ворогу», — додав фахівець.

Як підкріплення своїх аргументів він навів статистику: за даними Нацполіції, за понад чотири роки повномасштабного вторгнення росії в Україні зафіксували загалом 611 нападів на військовослужбовців ТЦК та СП, унаслідок яких троє військовослужбовців загинули.

Що з цим робити державі й суспільству

На думку Олега Покальчука, протидіяти цьому треба у декількох площинах.

Перша — правова. Люди мають бачити, що напад на військового або правоохоронця не зависає в сірій зоні, а тягне за собою конкретну, жорстку й публічно проговорену відповідальність. Ідеться не лише про суд і покарання, а й про чітку комунікацію: що це за злочин, яка санкція, які наслідки, що саме вже робиться.

Другий — інформаційний. Держава, вважає психолог, занадто делікатно й розмито говорить про подібні випадки, тоді як противник працює в режимі нагнітання, різких формул і швидкого тиражування. Саме тому, каже він, вогонь доведеться гасити вогнем — сильною, жорсткою, системною контркомунікацією. Навіть якщо вона не буде популярною.

«Є два тільки інструменти зміни поведінки: це очікування нагороди і страх покарання», — сказав він.

Третій — громадянський. Суспільство має навчитися не толерувати ці історії в побутовій комунікації: у коментарях, приватних розмовах, локальних спільнотах. Не сприймати агресію проти військових як «ще одну думку».

І четвертий — особистий. Олег Покальчук радить змінювати власну оптику: не шукати в інформаційному смітті чергових «сенсацій», не множити емоційну отруту і не плутати схвалення злочину з «громадською думкою».

«Якщо ви співчуваєте злочинцям, то ви на боці злочинців. Тут дуже просто», — сказав Покальчук.

І саме тут він знову повертається до ключової думки: не варто піддаватися враженню, що йдеться про «весь народ». Йдеться про невелику, але небезпечну радикалізовану частину суспільства, яку ворог намагається використати як інструмент проти самої України.