Напади на військових і реакція суспільства: що кажуть ветерани і публічні діячі

Тексти взяті з відкритих публікацій авторів і авторок у Facebook і подані без змін чи редакційного втручання.

Артур Дронь — ветеран, громадський діяч, письменник. Автор книги «Гемінґвей нічого не знає».

«Про чергове (!) вбивство українського військового у Львові говорять майже всі, але я теж про це напишу, бо вважаю, що всім адекватним людям треба висловлюватися і знову та знову називати речі своїми іменами.

На 13-й рік російсько-української війни та на 5-й рік її повномасштабної фази у тиловому Львові вбивають українських військових. І вкотре сотні людей радіють цьому і тішаться.

І справді ж серед цих сотень інтернет-профілів, які плескають вбивству українського військового є багато реальних людей. Так, велика частина – це боти, профілі-одноденки, російські шакали, але між ним все одно є справжні реальні люди. Зі Львова, з Києва, з Тернополя, із Золочева. Ти можеш перейти на їх сторінку, побачити фотографії у вишиванці, дізнатись де вони працюють. Я сьогодні зайшов на сторінку жінки, в якої на аватарці фото як вона із внучкою святить великодній кошик, а під новиною про вбивство військового вона пише «хай йде прямо в пекло, там йому місце». Ще одна жінка, яка написала, що вдячна вбивці, має вказаним місцем праці школу. І таких багато.

Всі ці «собаці собача смерть», всі «шкода, що тільки одного» і так далі – це великою мірою пишуть реальні живі люди, які не розуміють, що вони наглухо відбите стадо. Це стадо не заслуговує на те, щоб мати армію і бути захищеними. Ці люди не варті навіть нитки з форми української армії. Будь-якого підрозділу цієї армії, зокрема й ТЦК.

Через рік-два на нас нападатимуть на вулицях за нашу форму. Битимуть за те, що служив чи служиш в Збройних Силах. Бо всі ці коментарі про місце народження загиблого, про відсутність бойового досвіду – це все насправді не важливо. Бо ніхто не заглядав у його військовий квиток перед тим, як запхати ніж у шию. Його вбили, бо він був військовослужбовцем територіального центру комплектування Збройних Сил України. Виявилося, що він був без бойового досвіду, і всіляка мразота тепер виправдовує цим його вбивство. Але той військовий ТЦК, якого вбили у грудні, таки мав роки бойового досвіду і поранення за плечима. Але його вбивству все одно плескали. Як і загибелі молодої дівчини поліцейської під час теракту. Через рік-два це стадо буде радіти вбивству будь-якого ветерана, який прямо говорить, що кожен має захищати свою сімʼю в лавах армії.

Звернув увагу на те, що в дуже багатьох коментарях ці слимаки пишуть про «бумеранг» який «до кожного повертається». Ще одне їхнє виправдання вбивства військового. Хоча, знову ж таки, ніхто не перевіряв, чи перевищував конкретно цей військовослужбовець свої повноваження і чи робив щось протизаконне – його просто вбили при виконанні.

Насправді ж самі ці люди є доказом того, що бумеранг таки не працює. Бо якби кожен отримував те, на що заслуговує, то кожен, хто радіє вбивству українського військового, мав би зустріти на своєму порозі військового російського. Але навіть від цього їх рятує українська армія, якої вони не варті. Ні нитки з форми. Ні болота з берців».

Аліна Сарнацька — ветеранка, громадська діячка, авторка публіцистичних, художніх і драматургічних текстів.

«Росія змогла спровокувати в Україні вбивства військовослужбовців ТЦК і підтримку таких дій у значної частини населення.

Але передумови для цього створила українська влада. Влада воюючої країни четвертий рік обслуговує інтереси «ухилянтів» в надії на їх голоси на (примарних) виборах – уникає говорити і брати відповідальність за мобілізацію. А головне – послідовно понижує військових у правах.

Найменше прав в Україні — у військовослужбовців.

У 2022-му всі українці перезавантажили довіру до влади. Сотні тисяч цивільних прийшли у військкомати й напряму в частини. Мені відмовив військкомат, тому я знайшла контакти в батальйоні й мобілізувалася безпосередньо на початку березня. Більшість очікували побути в статусі військового тимчасово або демобілізуватися першою хвилею за рік-півтора, як це організували 2015 року. Усі ці люди розуміли, що країні потрібен час, щоб «перебудуватися і стати фортецею».

У січні 2023 року парламент ухвалив закон, що посилив відповідальність військових за правопорушення. На думку правозахисників, він суперечить принципу рівності перед законом і судом, дискримінує військових. Тепер за самовільне залишення частини військового позбавлять волі на строк ВІД ТРЬОХ до семи років. А за дезертирство з поля бою — від пʼяти до ДВАНАДЦЯТИ років.

Водночас за неявку за повісткою цивільного ШТРАФУВАЛИ на суму до 3400 гривень. Якщо людина отримала повістку ВДРУГЕ протягом року й знову не з’явилася до військкомату, її карали ШТРАФОМ до 5100 гривень.

Також почалися розмови про те, що краще воювати руками тих, хто вже в армії. Адже «вони навчені», «вони військові, а військові мають воювати», «а от у Другій світовій воювали по сім років». Тоді ж з вулиць великих тилових міст стали зникати останні ознаки війни. Барикади розібрали, у ДФТГ записалися бандити й бізнесмени, які не встигли зробити це у 2022-му. Цивільні чоловіки публічно заговорили про «економічний фронт». Поступово сформувався окремий міф про збереження економіки й генофонду під гаслом «я більш потрібний в тилу» й «на фронті я буду тільки заважати». Фейсбук й інстаграм знову наповнилися вечірками, святами й концертами, але тепер, за вимогами міфу, усі ці фото обовʼязково підписували як «підтримую свій моральний стан заради перемоги», «5 % на допомогу ЗСУ»

Плани змінилися: «перебудуватись і стати фортецею» мусили лише військові та члени їхніх родин.

Улітку 2023-го дружини військових і волонтери взялися організовувати акції за демобілізацію, помітні в соціальних мережах. Цей рух не знайшов підтримки широких кіл суспільства, адже самим військовим заборонено критикувати командування й політичне керівництво країни, а цивільні чоловіки та їхні родини зазвичай не зацікавлені змінювати ситуацію.

За демобілізацію також виступили люди, які часто взаємодіють з військовими, наприклад, волонтери й журналісти, які пишуть про війну. Але не всі. Журналіст, який учора був на лінії фронту і брав інтервʼю у змучених і пʼять разів контужених солдатів, сьогодні повернеться у своє місто. А в місті його оточуватимуть цивільні й міф «я більш потрібний в тилу». Жити на два світи важко, це викликає почуття сорому й безсилля. Тому люди часто обирають не думати про військових, трансформують ці почуття в «позитивне» ставлення до військових як до спеціально народжених «богів війни», іноді в агресію до держави. А родини військових скаржаться, як боляче бачити прірву між війною та життям у тилу. Військові жартома пишуть одне одному в соціальних мережах, що «демобілізації не буде».

З осені депутати почали готувати законопроєкт «про демобілізацію». Журналісти публікували інсайди, суспільство обговорювало варіанти. Пропонували демобілізувати після двох років служби або після трьох. Була навіть ідея рахувати день на фронті за два, так багатьох військових могли б мобілізувати, щойно закон набуде чинності. Анонсували суворі покарання ухилянтам і значне посилення мобілізації. Це викликало помітний у соцмережах спалах сподівань і вдячності військових і їхніх дружин.

У кінці 2023-го до законопроєкту подали рекордну кількість правок — понад чотири тисячі. Більше було лише у випадку «антиколомойського» закону. На початку 2024-го закон прийняли без жодного слова про демобілізацію та без значних змін покарань для ухилянтів.

2024-й. Громадські організації посилено організовують конференції в Києві, у Львові та в Ужгороді на теми відновлення України та реінтеграції ветеранів. Ці заходи виглядають так, ніби хтось ґвалтує жінку, а навколо стоять психіатри, лікарі, працедавці й обговорюють, як її краще буде лікувати й повертати в суспільство.

Військові відкрито кажуть, що нині з армії є лише два шляхи — поранення або смерть. Але насправді є третій шлях — списатися за сімейними обставинами. Маю знайому жінку з інвалідністю ІІ групи, недавно в неї помер чоловік. За два тижні після цього вона отримала пʼять пропозицій від військових вийти заміж. Люди шукають, як купити МСЕК для своїх батьків. Колишній побратим зізнався, що мати пропонувала йому такий шлях, але він не готовий зробити це, адже сподівається «демобілізуватися з почуттям власної гідності, як чесна людина, бо прийшов добровольцем 24 лютого». Військові пишуть «демобілізації не буде» вже не як жарт. Офіційні спікери кажуть, що ми не виконуємо плану мобілізації. Це, зрештою, відчуває кожен підрозділ на лінії фронту.

Уперше з’являється «протестний» рух ухилянтів в інтернеті. Це російська ІПСО, яка найбільше впливає на підлітків і малоінформованих людей. Ефект посилюють непрозорі й непослідовні дії держави.

Влада за підтримки частини суспільства продовжує ухвалювати мʼякі зміни до мобілізаційного законодавства. За ухилення від мобілізації у воєнний час тепер передбачено штраф до 25 тисяч гривень. Обговорюють зміни до бронювання, лунають пропозиції бронювати людей із заробітною платою понад 35 тисяч гривень. У відповідь успішні бізнесмени, які добровільно мобілізувалися два роки тому, запитують, за яку суму можна викупити себе з армії. Дискусія переходить у площину розмов про правила кріпацтва.

Усі ці кроки поступово маргіналізують службу армії. І це потрібно змінювати.

Що можна зробити, аби люди йшли до війська?

1. Мобілізація на визначений термін. У медіа й соціальних мережах панує думка, що війна триватиме довго, говорять про п’ять і навіть 10 років. Людям складно ухвалити для себе рішення піти служити на невизначений строк, назавжди.
2. Демобілізація, образ успішного ветерана. У більшості людей є знайомі у війську, які говорять про відчуття обману з боку держави, про безнадію через відсутність строків служби, про втому. У соцмережах військові пишуть про холод, хвороби, втрату соціальних звʼязків у цивільному житті, похорони побратимів. По вулицях міст ходять поранені військові, вони недовго лежать у лікарнях і повертаються на фронт. Якщо люди бачитимуть позитивні історії ветеранів, які відслужили й повернулися до сімей, які розповідають героїчні історії та носять ордени, це змінить ставлення до служби.
3. Прозорий шлях мобілізації і покарання ухилянтів. Люди мають розуміти, хто буде служити, а хто не буде й чому. Люди повинні знати покроково, як відбувається мобілізація, яке навчання, як потрапити в обраний підрозділ, як мобілізуватися на конкретну посаду і як попередньо отримати корисний військовий фах. А ті, хто ухиляється від мобілізації, мусять знати, що ціна за такий вчинок дуже висока.

Я провела півтора року в піхоті, в ТрО. Це були найбільші півтора року в моєму житті. У них помістилися сотня друзів і ціле життя. ТрО — це історія про любов. Про те, як успішні цивільні люди пішли добровольцями в армію, аби захистити свої родини і друзів, із любові до них.

Але тепер мені соромно дивитись їм в очі, бо ми зрадили їх довіру. Ми всі в цьому винні — все українське суспільство, адже ми несемо відповідальність за свою владу».

Андрій Іллєнко — військовослужбовець, громадський діяч, заступник голови політичної партії  ВО «Свобода».

«Вбивство українських військових у тилу не має виправдань.

Чи є серед військовослужбовців ТЦК корупціонери та негідники? Напевно є. Так само, як вони є серед лікарів, викладачів чи військовослужбовців бойових частин. Але є більшість, яка чесно робить свою роботу.

Вбивці було байдуже, хто саме перед ним. Корупціонер чи чесна людина, з бойовим досвідом чи без — він бив ножем українського військового під час виконання службових обовʼязків. Крапка. Раніше було вбито пораненого ветерана, але це не зупинило ані вбивцю, ані покидьків, які це вбивство виправдовували.

Провал мобілізації означає одне — втрату державності та геноцид української нації. Ми проходили це сто років тому, але жахливий урок історії, як бачимо, лишився невивченим.

Керівництво держави повинно публічно засудити напади на військовослужбовців ТЦК та почати відверто та чесно говорити із суспільством про необхідність мобілізації та про всі повʼязані із цим проблеми.

Поки політики будуть боятися зашкодити своєму рейтингу та ігнорувати цю тему, або навіть гірше — займатися руйнівним популізмом — увесь комплекс проблем, повʼязаних з мобілізацією так і залишиться невирішеним і кинутим напризволяще.

Потрібна відверта розмова із суспільством, що без мобілізації ми загинемо.

Потрібна справедлива мобілізація, яка стосується усіх. Перегляд системи бронювання.

Потрібні жорсткі покарання за напади на військовослужбовців та за антидержавну пропаганду, одночасно з жорстким і показовим покаранням за корупцію під час мобілізації — для тих хто бере і хто дає».

Андрій Кулібаба — військовослужбовець, учасник Громадської ради доброчесності.

«Військовослужбовцю у тиловому місті перерізали горло — він помер. Те, що я злий і в ахуї, — це мʼяко кажучи, та мене це усе злить тому, що це вже не вперше і, схоже, не востаннє.

Бо раінеш був підрив поліцейських у тому ж Львові, підрізання авто військових на узбіччя, напад на військового, який зараз служить у ТЦК, під час виконання обов’язків.

Кількома місяцями раніше — груповий напад натовпу цивільних на військових в Одесі. Перевернутий автомобіль, травмовані військовослужбовці. У Кременчуці у будівлі ТЦК почали стрілянину, через яку двоє працівників ТЦК поранені.

Повторююся: держава має перестати ігнорувати слона в кімнаті.

У нашому суспільстві є велика кількість людей, які вороже ставляться до мобілізації. Ухилянство нормалізоване й не засуджується.

Вважати, що тільки боти пишуть про ТЦК, поліцейських, «тотальну корупцію» і «поганих депутатів», — дуже згубно. Це занурює в теплу ванну й пастку самозаспокоєння. Напади на військовослужбовців ТЦК, яких, до речі, офіційно більше 270, — тільки підтвердження цьому факту.

Чому так сталося? Російська пропаганда найкраще працює там, де є оголений нерв, де є проблема, де людям важко.

Люди бачать нерівність правил — коли одні виїхали, стали викладачами, отримали бронь. Пропаганда це підсилює.

Люди бачать незаконні дії ТЦК (я щиро вірю, що таких випадків — відсоток від загального). Пропаганда підсилює цей відсоток. Люди бояться — і пропаганда це підсилює. Люди бачать ігнорування потреб і прав військових. Пропаганда це підсилює.

Що з цим робити глобально?

Для початку у конкретних випадках — на рівні держави притягати винних до відповідальності, це наче є, але глобально НЕОБХІДНО посилення кримінальної та адміністративної відповідальності за напади на військовослужбовців СОУ.

Змінювати правила мобілізації та бронювання, ліквідувати схеми ухилення, вони всім відомі. Країні і військовим необхідне більш чесне розділення обовʼязків.

Почати комунікувати на всіх рівнях про проблеми. Чесніше комунікувати.

А ще створювати умови (не лише словами), за яких ті, хто найбільше залучені, відчували б гордість і справедливість. Військовим і їхнім родинам треба допомогти пишатися своїм статусом. А найкращий спосіб це зробити — це робити їхню службу комфортною.

А ще на нашому особистому рівні — не мовчати, засуджувати, не дозволяти злочинам і не тільки ставати нормою, не толерувати напівтони, бути агресивним де треба, коли чуєш про ухилення від громадянських обовʼязків.

Ми всі живемо у своїх бульбашках, і вони комфортні. Але, вийшовши з них, можна дуже здивуватися. Тому не мовчіть, коли чуєте це від таксистів, перукарів, касирів у вашому улюбленому магазині. Не давайте людям почуватися комфортно в бульбашках, які сконструйовані з брехні та ІПСО».

Ярина Чорногуз — військовослужбовиця, поетеса, лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка. 

«Давно повторюю: люди, не залучені ніяк в оборону держави, стають автоматично обʼєктами інформаційної пропаганди ворога. У нерівній війні на виживання збоку оборонців не має бути жодної не залученої в захист держави людини. Інакше – їх забере на свій бік ворог.

Ті, хто вважає себе на нашому боці, але водночас радіє вбивству військового ТЦК і виправдовує це – ворог уже окупував ваш мозок і говорить ним замість вас.

Після другого інциденту з вбивством військового у Львові вважаю, що військовим ТЦК має надане бути розпорядження в кожній групі виділити по одному досвідченому військовому з автоматом, чиїм завданням буде відкривати вогонь на враження, щойно будь-хто витягне ножа чи інший предмет у їхній присутності і спробує нанести ним ураження.

Військові ТЦК вже мають право за статутом використовувати зброю для самозахисту, але, вочевидь, їм це забороняють. Та і не завжди можна захистити себе, якщо удар здійснюють зі спини. Тому має бути відповідальна за безпеку озброєна людина серед груп, що проводять мобілізацію, з відповідним повноваженням відкривати вогонь в разі нападу. Це убезпечить їх від нападів.

Життя кожного військового в цій країні на вагу золота. Життя кожного, хто піднімає ножа на військового – не вартує нічого в умовах війни на виживання держави. Це просто ресурс ворога, який має бути узято під контроль.

Без ТЦК армія лишиться без поповнення людьми, вони напряму забезпечують бойову спроможність держави.

Вічна памʼять вбитому у Львові офіцеру ТЦК.

Вбивцю має бути суворо покарано. Довічним увʼязненням. Має бути найвища кримінальна відповідальність убивцям військових.

Нас держава, яку ми захищаємо, колись буде захищати у відповідь?».

Раніше «Гречка» розповідала про Олександра Кучеренка — 52-річного військовослужбовця Кіровоградського обласного територіального центру комплектування, який захищав Бахмут від російських загарбників.

Фото взяті з Facebook-сторінок авторів і авторок.

Головне фото є ілюстративним та не відображає реальної ситуації.