З осколком у нозі і мріями про кота: як військовий служить в ТЦК у Кропивницькому

У 52-річного Олександра Кучеренка на бушлаті кольору «український піксель» — всього два патчі і два шеврони.

«Хлопці в бригаді часто різні шеврони собі чіпляли: і жартівливі, і з матюками. А я ж такого не люблю, тому в мене по мінімуму», — пояснив він.

На його лівому рукаві — патч із зображенням скіфського орла, герб рідної області. Адже Олександр народився, працював і зараз вже служить у Кропивницькому. Тут живуть його рідні та близькі. Тут він зараз стоїть у почесній варті при похованні земляків, які загинули на фронті, проводить заходи з оповіщення населення про мобілізацію.

На правому рукаві в Олександра — патч із жовтим тризубом на оливковому фоні – символ Сухопутних військ ЗСУ. З 2023 року і по сьогодні він — військовослужбовець Збройних сил України.

На грудях — шеврон з групою крові, та другий — з двома лініями, що означають його звання: молодший сержант. Під бушлатом, на комірці, сховані окуляри в тонкій металевій оправі.

Про Бахмут, поранення і штурми

Народився та виріс Олександр Кучеренко  у Кропивницькому. Тут закінчив училище, а після строкової армійської служби, яка на той час тривала два роки — працював у рідному місті охоронцем. Спочатку у Державній службі охорони, згодом — у приватних фірмах відповідав за охорону банківських установ.

Згодом — через скорочення й закриття банків — перейшов в охорону закладів освіти.

«Був охоронцем і в 24-й школі, і в 4-й. Це мені більше до душі: бути охоронцем в школі, аніж працювати в держсистемі чи банках», — зізнався він.

У січні 2023 року Олександра мобілізували — повістку, за його словами, принесли додому.

«Подзвонили в двері, я вийшов, розписався, зібрав речі та прибув до ТЦК у зазначений час. При звичайних обставинах я б не волів повертатися до служби. Та це війна, на нас напали. І ми маємо захистити — себе, своїх близьких, рідних від конкретної загрози», — пояснює Олександр.

Він потрапив у 57-му окрему механізовану бригаду. Військове звання — молодший сержант — у нього ще зі строкової служби. Попри те, що в правоохоронних органах він мав звання старшого сержанта, воно не перейшло до армії.

«Люди, хто були офіцерами, вони приходять в армію рядовими. Може трошки несправедливо, як на мене, але така ситуація», — констатує він.

Служити довелося в умовах, коли часу «входити в посаду» не було: тривали важкі бої у Бахмуті. Водночас на початку 2023 року базову загальновійськову підготовку не проходили ті, хто свого часу служив у строковій армії. 

Тому вже на четвертий-п’ятий день після мобілізації Олександр разом з підрозділом давав відсіч росіянам, які тоді вже були на околицях Бахмуту — у приватному секторі міста.

Він згадує специфічну тактику ворога: спочатку йшли так звані «вагнерівці» — росіяни, які були засуджені за тяжкі злочини, і яких завербували до війни проти українців. Як пригадує Олександр, ці «вагнерівці» йшли без бронежилетів чи інших засобів захисту, скоріш за все — під наркотичним впливом. 

«Вони йшли на убій. Отак брали кількістю. Відправляли їх, щоб ми боєприпаси витрачали, і щоб було видно, де у нас позиція “оголилася”. А за ними вже йшли підготовлені та добре озброєні “кадировці”», — пояснив він.

Після поранення — назад на фронт

У січні 2023 року, в перший місяць служби, Олександр зазнав поранення: у Бахмуті їх «накрив» міномет, і осколки влучили йому у ліву гомілку і праве стегно. Евакуювати з лінії зіткнення було дуже важко, тож військовому довелося чекати два-три дні на евакуацію. На щастя, поранення було не критичне.

«В бригаді тоді було проблемно отримати відпустку — не знаю, як зараз. Але і напрямок був важкий. Тож я пробув два тижні у госпіталі, а одразу звідти — назад на позиції», — пригадує Олександр Кучеренко.

При цьому осколок і зараз залишається у нозі. Лікарі сказали, що він занадто глибоко увійшов, ще й під кутом, тож діставати ризиковано.

З січня по листопад 2023 року його бригада займала позиції на Донеччині, потім — на Купʼянському напрямку на Харківщині. Ситуація на фронті була складна, тож в бригаді Олександру довгий час не давали відпустки. Аж на початку 2024 року, через рік після поранення, Олександр зміг пройти військово-лікарську комісію. Його визнали придатним до військової служби в тилових частинах.

«Осколок і досі там, біля кістки аж. Болить, коли є фізичне навантаження на ногу. Ну і на зміну погоди ще, буває, турбує», — знизавши плечима, поділився він. 

Служба вдома: про ТЦК у Кропивницькому

У квітні 2024 року Олександра Кучеренка перевели до рідного Кропивницького, у резервну роту 57-ї бригади.

«Прийшли представники з обласного ТЦК, подивилися мої дані, я їм підійшов. І я радий, що зможу служити у Кропивницькому, де друзі, де мій дім», — розповідає Олександр.

Тут, у ТЦК, багато хто з службовців мають бойовий досвід за плечима. Підтримують звʼязок з побратимами, з якими пройшли штурми й окопи, носять патчі з «бойовими» позивними. Щодо Олександра, то у 57-й бригаді він мав позивний «Кучер», проте у ТЦК до нього звертаються за повним прізвищем. «Кучером» його ще інколи кличуть побратими з бригади, з якими він підтримує звʼязок.

«Хто перевівся до інших бригад, або через поранення до тилових перевели. Багато хто загинув…», — додає Олександр з гіркотою.

Будні військових ТЦК

Робота в ТЦК — це не лише вручення повісток чи перевірка військово-облікових документів. До обов’язків входить охорона військової частини, робота з родинами полеглих захисників і захисниць, участь у церемоніях поховань, передача нагороджень, робота з військовослужбовцями (видача довідок, «відмітки» про відпустки, направлення на лікування тощо) — і це не вичерпний перелік.

Олександр Кучеренко обіймає тут посаду командира відділення. У його підпорядкуванні п’ятеро бійців. Це не новий для нього досвід — ще під час строкової служби в нього було троє підлеглих.

Серед його обовʼязків — почесна варта під час поховань військових у Кропивницькому, охорона обʼєктів і зокрема здійснення мобілізаційних заходів серед цивільного населення. Саме це, за словами Олександра, для нього є найтяжчою частиною служби.

«На початку 23-го року населення було дуже позитивно налаштоване до ЗСУ. Зараз я вже не бачу такого, на жаль. Люди йшли добровольцями, і за повістками. Та багато хто загинув, багато поранення зазнав. А ворог не зупиниться сам, його можна лише зупинити. А для цього потрібна армія — сильна армія», — наголосив він.

Часто йому доводиться стикатися з агресією — і з боку тих, кого мобілізують, і з боку їхніх родичів. Найпоширеніші закиди: «Ідіть ви воюйте, чого ви не воюєте», «У нас уже інший родич воює/загинув, а ви тут сидите, в тилу».

«Люди іноді не вірять, що ми учасники бойових дій. Я показую своє посвідчення УБД, а у відповідь — “то ви купили”, “це підробка”. Це дуже боляче чути», — розповідає Олександр.

Військовий запевняє, що намагається конфліктні ситуації залагодити розмовою, проте іноді це не вдається. Тому усі мобілізаційні заходи військові проводять спільно з правоохоронцями. 

У ТЦК діє своє правило: людину не відправляють два дні підряд на мобілізаційні заходи, щоб військовослужбовці мали час оговтатися і не накопичували негатив та агресію.

Також в ТЦК керівництво стежить за психологічним станом працівників. У штаті є психологи, проводяться щоденні тести — особливо для тих, хто несе наряди зі зброєю.

«В ТЦК служать люди, які пройшли бої, зазнали поранень. Які на війні втратили здоровʼя, близьких, друзів. А тепер тут, в тилу, подекуди стикаються з упередженим ставленням від цивільних — це важко. Тому звісно, психологічний стан перевіряють, щоб не було зривів», — підкреслив він.

Про розуміння та непорозуміння

Олександр запевняє, що не ображається на негатив від цивільних. Проте його вражає нелогічність закидів, які подекуди йому доводиться чути — про «то політики не домовилися», «війна — це бізнес» тощо.

«На нас напали, і тут лишається вибір — або служити у своїй армії, захищати своє, або ж прийде окупаційна армія — і змусить служити у них. Вони до своїх не ставляться, як до людей, то можете уявити, як вони ставляться до нас, українців. І мене дивує, цього не розуміють», — підкреслив він. 

Тим паче, впевнений Олександр, зараз для військовозобовʼязаних набагато більше можливостей, ніж мали ті, хто долучився до Сил Оборони у попередні роки. Є рекрутингові центри, можливість онлайн переглянути вакансії у військових формуваннях, обрати собі те, що до душі, підготуватися.

«Як ситуація показує, війна торкнеться кожного. Вже скільки вона триває, та й росія відступати не збирається. То краще наперед бути підготовленим і йти, вже знаючи посаду, що ти будеш робити. А не з жахом чекати мобілізації», — радить військовослужбовець.

Трохи задумавшись, Олександр додав — якби вже у 2023 році були рекрутингові центри, то він, мабуть, пішов служити у сферу звʼязку. Адже ще з часів строкової служби має хобі — супутникові комунікації. 

«Строкову службу проходив в Закарпатті, і там побачив ці супутникові тарілки — і вирішив, що теж таку хочу. По поверненню додому розібрався в темі, встановив собі, навчився перепрошивати, розібрався з кодуванням. Потім друзям і знайомим встановлював. Це добре, що зараз вже можливості знайти наперед собі посаду в армії за своїми навичками», — підсумував він.

Варто зазначити, що з 2025 року в українській армії змінили умови базової військової підготовки (БЗВП). Тепер вона є обовʼязковою не тільки для тих, хто не мав досвіду служби у війську, а і для тих, хто проходив строкову службу понад 10 років тому. Сам же термін БЗВП збільшили до 51 дня.

Про проблеми і зарплати

На запитання, з якими проблемами стикається військовий при службі в ТЦК, окрім випадків агресії зі сторони цивільних, Олександр назвав дві: відмежовування ЗСУ і ТЦК, а також той підхід до зарплат військовим, який станом на початок 2026 року є в Україні.

Ще у травні 2025 року один з народних депутатів заявив, що ініціював реформу, щоб військові ТЦК не носили форму ЗСУ. Тоді ця ініціатива не отримала підтримки ні в уряді, ні у Верховній Раді, а однопартійці цього депутата також засудили його ініціативу.

«Ось у мене шеврон із символікою Сухопутних військ ЗСУ. Тому що ТЦК — в структурі Збройних Сил. Тут така ж військова служба, те саме підпорядкування Міністерству оборони. Я залишаюся тим же військовослужбовцем, просто після поранення продовжую службу там, де дозволяє здоровʼя», — наголосив він.

Звісно, військовослужбовці в ТЦК не мають «бойових» надбавок і отримують зазвичай військову «мінімалку», як й інші військовослужбовці в тилових частинах чи не на «бойових» посадах — близько 20 тисяч гривень на місяць. Але це служба під час воєнного стану, тобто можливості звільнитися і знайти прибутковішу роботу, як у цивільному житті, військові не мають. 

Олександр впевнений, що виплати військовим мають підвищувати. 

Без служби і з домашніми улюбленцями: про мрії після війни

Олександр зізнається: після перемоги України у війні не планує продовжувати карʼєру в ЗСУ. 

«Після війни, як все добре буде — звільнюся зі служби. Повернувся охоронцем в школі працювати, на звичайну цивільну роботу», — мрійливо посміхається він.

Є й інша мрія — завести домашню тварину. Ще під час служби на Донеччині та Харківщині вони з побратимами часто підгодовували собак і котів, забирали з собою, коли переїжджали на інші позиції.

«Взагалі це складно було. Уявіть, тут в автівку треба вкласти спорядження, а також весь свій крам, адже хто зна, що на новому місці є. Але наші примудрялися і тварин прихопити», — розповів він. 

Військовий впевнений — турбота про тварин допомагає долати стрес. Зараз служба забирає багато часу, тож Олександр побоюється, що просто не має часу доглядати тварину.

«Хочу і кота, і собачку завести. В мене приватний будинок, є подвірʼя — тож місця вистачить», — зізнався військовослужбовець.

Розмову перериває сирена повітряної тривоги — Олександру Кучеренку разом з іншими військовослужбовцями і працівниками ТЦК треба спускатись в укриття. Поправивши окуляри, зачеплені дужкою за комірець під бушлатом, Олександр повертається до виконання службових обовʼязків. Зранку наступного дня він поїде до Алеї слави — нести почесну варту шани на церемонії поховання.